Володимир ЛИС. Соло для Соломії. Харків: КСД, 2013. 368 c.
Володимир ЛИС. Із сонцем за плечима: Поліська мудрість Пелагеї. Харків: КСД, 2014. 240 c.
«Кажуть, зимля кругла, а я так думаю, що коли так, то, може, Бог неї на долоні тримає? Бо інакше б вона кудись котилася й котилася, а люди падали й падали б».
Це одна з максим мудрої Пелагії, які відтворив – поруч із замовляннями, казками, молитвами, притчами, приказками – у своїй новій крижці «Із сонцем за плечима» Володимир Лис. Автор так щиро милується поліською мудрістю відунки, так відкрито пишається нею – своєю улюбленою бабусею, так незграбно жаліє нинішніх здрібнілих мимоволі сучасників, що не залишається сумніву: земля тримається на таких от жіночих долонях. Розумні критики культури у такому випадку згадують, що жінка відтворює націю – безпосередньо, наративно, символічно. А письменники-неонародники на кшталт автора «Із сонцем за плечима» надають щедрий матеріал для роздумів над ідеалом української жінки.
«Епохальні» жінки Лиса (знайомі нам принагідно з минулорічного «Сола для Соломії») нерозривно сполученні з життям – інтимно-родинним та глобально-історичним. Тай настільки міцно, що й не розрізнити далебі одне від одного. Родинна сага в такому контексті невід’ємна від історичного свідчення. Жінка у прозі Лиса – свідок і жертва великого злочину історії, і саме тому вона – незамінний рушій пам’яті. У моральному сенсі, зокрема. Але хто натомість згадує, коли вона свідчить?
Книжка про Пелагею послідовно демонструє перформативний характер, який ми зазвичай пов’язуємо з усними спогадами. Натомість це імітація. Лис не записував спогади бабки, він згадав її розповіді та – більш-менш адекватно, твердить автор – відтворив їх; окрім цих мемуарних свідчень, щедро переказаних безпосередньо Пелагеєю, наводяться в книжці й історії про неї, якими поділилися колишні односельчани старої. А от оповідь ведеться виключно від першої особи: Пелагея – тут законна розповідачка, а Лис залишає собі право на редакторське Я.
Значуща роль, маю зазначити: редактор – не лише повноцінний (спів)автор, а й завжди повноважний контролер. Убезпечити свою «цензурну» владу і сховатися за репертуаром звичних жіночих розмов – таким є перший крок «редактора» «Із сонцем за плечима». За цим кроком простерся торований шлях: наочно окреслити простір незаангажованої Особистої історії, в якому відіб’ються неоднозначні (читай: травматичні) події Великої історії. І залишається лише вирішити питання масштабу та кривизни віддзеркалювання «інтимного свідчення».
Тож, чи має дивувати, що улюбленим жанром Лисової Пелагії є притчі та приказки. З обома цими висловлюваннями ми зазвичай пов’язуємо наявність істини у останній інстанції та можливість донести її до «свого» слухача. Інтимні бесіди Пелагеї – свій до свого по своє – і заспокоюють, і вчать. Скажімо, от одна з таких бувальщин: «Батюшка ото до мине: “Чув, Пелагеє, кажете, що Бог скрізь? А Бог тільки єдин у трьох лицях. На небі він, тому й зветься наш Отець Небесний”. Я йому сказала: “Отче, я простая жінка, й вам видніше. Тико ж так хочиться, аби Бог був і з нами. Од того чогось тепліше стає”». Проста жінка у мудрості своїй говорить про себе – свої «дрібні» побоювання і бажання; а от свідчить вона про природну докорінну віру. Коли її ученому співрозмовнику ідеться про екзегезу, Пелагея озвучує істину, яка – на відміну від екзегези – жодній «раціональній» перевірці не надається. Її світ твориться безпосередністю відчуттів, то ж в ньому, напевне, такі «тепліше».
Нова книжка Лиса змушує повернутися до його роману про Соломію. Не будучи фікшн у чистому вигляді, «Із сонцем за плечима» постає такою собі моделлю для збірки не лише «Сола для Соломії», а й у цілому для неосентиментального роману (традиційно – з жіночим обличчям), що далебі взяв був швидкий старт у «Солодкій Дарусі» і нині нарощує темп.
Почнемо хоча б з того, що Пелагея і Соломія – односельчанки: вони мешкають у автентичному волинському селі, яке уже добре упізнається з прози Лиса, у Загорянах.
У романі розказано історію трьох поколінь родини Рощуків – матері-Соломії, яка любила одного, а побралася з іншим; дочки-Соломії, котра віддано і щиро любила чоловіків, не здатних на такі саме сильні почуття; онуки-Соломії, яка намагається поламати родинний сценарій, натомість відтворює долю старших жінок – і заміж йде за нелюбого, і кохає негідного. На трьох Соломій припадають дві війни, колективізація, голод, перебудова і численні малі та великі катастрофи, що на них так щедра українська новітня історія. Війна, на якій гине чоловік «середньої» Соломії, партизанка, яка забирає її коханого Петра, колективізація Волині, через яку починається і руйнується роман Соломки з партійним Вадимом, землеробські реформи 60-х, що зведуть сердечну загорянку зі зрадливим херсонським трактористом – все це болючі історичні факти, що на тлі високих любовно-еротичних пристрастей натомість «зчитуються» як нав’язливі повтори тривіальних, але емоційно «влучних» дій. «У вас же там поляків багато живуть? – Уже не живуть»: і нічого нікому пояснювати не треба.
До карколомних пригод Соломії «повільна» історія мудрої Пелагеї надається як коментар, як буквальне пояснення.
Прислухаймося хоча б до одної з казок бабки Палажки.
Селезень обрав собі за наречену індичку, бо вважав себе занадто гарним для звичної качечки. І жити вони один без одного не могли. І бути разом не випадало – індичка боялась води. От так і плаває він по воді, а вона берегом ходить: «Чого ти слізоньки рониш, онучку? Полетіла тая гиндичка, бо ж селезень їй крило їдне позичив… Ну, мо’, й не їдне, а цілих два. Вона полетіла, а він остався. Ой, Господи Боженьку мій, обоє полетіли. Та так далеко, що хіба на другу весну вернуться».
Чим не історія про Соломію? Про ту саму, якій радив був кмітливий автор носити свій гріх – «по-бабські, по-наські і бозна-як; носити, допоки зможеш».
Пелагея і Соломія. Цих двох жінок – одна з яких наділена «приватним» правом (най і зімітованим) свідчити за себе, а інша на правах героїні свого часу свідчить за всіх – зрештою стає важко розрізнити. Кінець-кінцем, подвоїти – це найпростіший спосіб перетворити образ на символ. А втілює ця розколота надвоє героїня Лиса неспокій і небезпеку, пов’язані зі свідченням і забуванням.
Питання, нащо Лису знадобилося переписати у Пелагеї свою Соломію? (До речі, автор пояснює появу «Із сонцем за плечима» вельми прагматичною установкою. Видавництво «КСД» запропонувало йому написати книжку про фольклор і звичаї Волині, а він згадав про бабусю і написав про неї. Але ж ми не шукаємо простих пояснень, чи не так?).
Книжка-літопис змінила книжку-житіє. Здається, цілком природний розвиток. Протягом останніх років двадцяти ми спостерігаємо надмірну стурбованість минулим – нашими помилками і втратами, – що призвела зрештою до запеклої конкуренції версій історії. «Надмір» минулого, як і його «нестача» – джерело сильного культурного занепокоєння. «Соло для Соломії» творилося тоді, коли тривку ідентичність (рольову модель «українська жінка», зокрема) можна було забезпечити чи не виключно утримуванням минулого. Живучи серед безнадії весняного 2013-го, читачі «Сола для Соломії» охоче вичитували витоки катастрофи у безнадії минулого, приймаючи на себе роль жертв історії.
Пелагея 2014-го з’явилася, щоб заспокоїти наляканих Соломією. Екзотику екстреми (Біла Відьма Соломія та її митарства) заступила рівновага смиренної повсякденності (Мудра Знахарка Пелагая та її спокійне життя)...
Що ж, протягом двох годин, поки читаємо «Із сонцем за плечима», у існування мудрості звичайного життя можна навіть повірити. Бо таки хочеться…
07.08.2014