Зиґзаґи мобілізації

Третя хвиля мобілізації миттєво стала однією з найбільше обговорюваних тем у суспільстві. Бо скільки б не називати те, що відбувається на Донбасі, антитерористичною операцією, все одно це війна. Тож бажання захищати Батьківщину нерозривно сплітається з бажанням залишитися живим та неушкодженим. Саме тому медія та соціальні мережі рясніють повідомленнями і про героїзм бійців на війні, і про хрунівство в тилу.

Кедь ми прийшла карта

Зо три місяці тому знайомий військовик промовив пророчу фразу: «Ми переводимо життя на військові рейки, однак не всі ще це розуміють». Минув час, однак раз у раз стикаєшся з фактами, які свідчать, що цього розуміння не надто прибуло й досі. Україна загалом не дуже квапиться ставати на прю, попри те що стати таки доведеться, бо насправді ворог набагато ближче. Російські вояки по ночах «довбуть» Україну вогнем артилерії, а українські телеканали й далі фарширують мізки співгромадян ідеологічним російським милом. Українська влада не припиняє нарікати на лінивий Захід, який не поспішає з санкціями проти Путіна, однак якщо поцікавитися, а які ж санкції запровадила проти аґресорів наша держава, то відповідь виявиться вельми нелогічна. Те саме стосується й до реґулярних повідомлень про химерні державні закупівлі, за якими проглядаються старі кадри часів схем Курченка. Не менш химерні рухи у вигляді демаршів спостерігаємо в уряді та парламенті. Так звана еліта поводиться так, ніби на східному кордоні не стоять тисячі російських вояків, озброєних до зубів і готових «защітіть рускій мір» за наказом «Пу великого і могутнього».

Здавалося б, попри таку ситуацію, бодай в питаннях забезпечення війська людськими й матеріальними ресурсами не мало би бути затримок чи кумедій. Та, на жаль, коли читати навколофронтові зведення, то мимоволі згадується мудрий Лєц, який стверджував, що в реальності все зовсім не так, як насправді.

Візьмімо конкретний приклад — мобілізацію до лав Збройних Сил. Попри всі намагання Януковича, і не тільки його, довести військкомати до рівня архівів, вони доволі швидко відновили роботу, коли виникла така потреба. Однак до якості їхньої роботи запитань стає щораз більше. І найголовніше з них — чому до війська беруть людей, категорично до цього не готових? Невже працівники військкомату не бачили, кого вони рекрутують, і не розуміли, що це майже злочин?

Щоб не бути голослівним, розповім історію від військовика, який зараз перебуває в зоні АТО. Під час однієї з розмов зайшлося про якість його підрозділу. І він розповів, що континґент дуже різний, більшість добровольці, та й серед мобілізованих — переважно ті, хто був у війську і має про нього уяву. Однак є й розмаїті випадки, як-от коли взяли до війська музиканта, який боїться стріляти і чесно про це каже командирові. Це він боїться на полігоні, коли довкола свої і немає ворога. А що буде, коли він опиниться під вогнем супротивника? Водночас людей, які хочуть і вміють воювати, кадровики чомусь оминають. Той самий командир оповідав, що до нього просилися люди з реальним бойовим досвідом, однак замінити музиканта на воїна він не може.

Навчання полтавських новобранців

Скажете, що це поодинока помилка бюрократичної машини? На жаль, це не так. Львів'янин Олег Немчінов кілька разів приходив до військкомату, щоб піти до війська. Перший похід для нього закінчився нічим, вдруге він вже був за півкроку від армії, однак в останню хвилину прибув мобілізований, якому він мав стати на заміну, а вже наприкінці червня Немчінов підписав контракт про службу в резерві. Щоправда, цей «анабазис» не змінив принципової думки Олега про обов'язок служити Вітчизні. «Я вважав і вважаю, що коли прийшла повістка, то треба йти служити», — категорично налаштований він.

Цікаву ідею висунув (через Facebooke) Юрій Луценко — щоб у військоматах добросовісно ставилися до своєї роботи, треба створити такі умови, коли «штабні» відповідали б власною шкірою.

«Діяльність воєнкомів не витримує жодної критики. Нема нормального обліку. Письмово вимагають у неіснуючих вже підриємств надати давно списаний транспорт.
Розкидають як сіті сотні повісток, потім збирають улов з платоспроможних і формують батальйони з бідних та немічних. А потім — аби здати армійцям контингент.
Я б ввів норму, щоб воєнком 2 місяці до ротації служив разом з своїм батальйоном. Тоді бійці будуть і одягнені, і правильно підібрані.
А на місце відбулих на фронт варто призначати воєнкомами офіцерів, що отримали поранення в АТО. Ці знають реальні потреби військ і допомагатимуть братам по зброї без поборів і бюрократизму», — пропонує Луценко.

А якщо зазирнути на сторінку журналіста Юрія Бутусова, то робиться плачно і лячно, бо історії про охочих і не мобілізованих — масові. Ось що пише під одним з постів Бутусова  Валерій Шишкін: «Я сьогодні просидів півдня у Київському обласному військкоматі. Є командир батальйону, який мене знає. Є я, готовий вступити в батальйон, але ВК не може вирішити одне питання — батальйон з Київської області, а я живу на Одещині. Якщо не вірите, можу дати прізвища та посади чиновників. Навіть зв'язки у військовому відомстві не допомогли (хабара дати не наважився).

Це ж дебілізм, коли досвідченим професіоналам, які, чесно кажучи, прожили велике життя, відмовляють у відправці, а пацанів хапають усіх підряд. Я скажу ще одну крамолу — тільки в Одесі і тільки від однієї організації ветеранів, охочих виїхати на війну, майже тисяча. І я здаю собі справу з цієї заяви — це чистісінька правда».  

Якою має бути мобілізація і якою вона є?

Очевидно, така діяльність військовиків стала однією з причин появи руху, що отримав назву «Стоп мобілізація», до якого з доброї волі чи випадково долучився львівський журналіст Остап Дроздов. Щоправда, журналіст сам став жертвою красного слова, бо, мабуть, у властивому йому публіцистичному запалі написав на своїй сторінці у Facebook, що розпочинає кампанію проти мобілізації.

 «Учорашню мою програму можна вважати стартом неформальної кампанії з бойкоту мобілізації. Я підтверджую свій намір максимально підтримати ініціативу під умовною назвою "Мобілізація = Геноцид". Тим цивільним людям, яким прийшли повістки, але які за всіма показниками НЕ ГОТОВІ до професійної війни — раджу об'єднуватися Також їхнім родичам, матерям та дружинам. А також усім здравомислячим людям, які теж вважають, що не можна непідготованих людей кидати голіруч проти армії найманців-кілерів, за якими стоїть ядерна держава», — написав Дроздов.

Але після того, як здійнялася буча і на його адресу посипалися щонайрізніші звинувачення, Дроздов, змінивши риторику, почав стверджувати, що він ніякого бойкоту мобілізації не оголошував. А пост, з якого наведено цитату, невдовзі  зник зі сторінки журналіста.

Ці повідомлення у соцмережах та виступи на телебаченні наклалися на акції протесту рідних військовослужбовців і разом стали поживою для російської телепропаґанди. Відтак посипалися не тільки словесні образи, а й заяви до СБУ з проханями з'ясувати справу з Дроздовим.

Вже після звернень депутатів з не надто приязної до журналіта «Свободи» в СБУ, телеканал і сам Дроздов оприлюднили заяву, в якій стверджувалося, що Остап ніколи не був проти мобілізації, а лише виступає за якісну мобілізацію, а передовсім за те, щоб до війська йшли підготовані люди, працівники силових структур і діти-«мажори».

Протест на закарпатській ділянці траси «Київ–Чоп»

Поки що невідомо, що там понавирішують компетентні структури, однак ця історія мала б стати уроком для всіх ЗМІ про те, що треба добирати вислови і спочатку думати — щоб не вступити в не знати що.

Водночас у закидах людей, які приєдналися до тієї спільноти в Facebook, була низка цілком слушних речей, про які вже частково йшлося раніше.

З одного боку — неякісна комплектація підрозділів, з іншого — незрозумілі маневри вже на фронті, постійні та невгавущі звинувачення в соцмережах на адресу командування про розкрадання матдопомоги, палива чи навіть боєприпасів.

Врешті, дивовижні «фінти» з виплатою грошового забезпечення: керівництво держави солодко співає про збільшення платні військовикам, а в реаліях бійці пишуть про навіть не тисячу гривень платні за щоденний ризик, бо, мовляв, вони (себто бійці) не написали якихось додаткових папірців, про які, найпевніше, й не знали.

Своєю дорогою, історії з пораненими яскраво показують ще одну непривабливу річ: держава не надто поспішає на допомогу важкопораненим бійцям, яким потрібні коштовні операції та дорогі протези. Принаймні соцмережі рясніють проханнями про допомогу на лікування чи протезування. Саме соціальному забезпеченню був присвячений минулотижневий захід у Львові від  ГО «Громадський альянс». Учасники акції ухвалили звернення до Президента України, в якому серед інших пропозицій йшлося про вреґулювання статусу учасника бойових дій в зоні АТО ще перед тим, як боєць туди вирушить, бо зараз більшість поранених та сім'ї загиблих не мають пільг, передбачених законами для учасників бойових дій. Для цього кожний підрозділ, що вирушає в зону АТО, мусить мати наказ про відрядження в зону дії антитерористичної операції.

А це протест у Хусті

Перелік пропозицій стосується й до визначення самої зони АТО, нововведень щодо забезпечення сучасним спорядженням та статусу полонених, яких тепер часто і незаслужено намагаються зробити дезертирами.

Ще один аспект, що викликає соціальну напругу на Львівщині, — мобілізація переселенців з Донбасу. Наприкінці липня мешканці Самбірщини та Старосамбірщини пікетували військкомат у Самборі, вимагаючи мобілізації сотень військовозобов'язаних чоловіків, які й не думають вирушати на визволення рідного краю. Ці тенденції підтвердили в обласному військкоматі. Зі слів речника ОВК Романа Поронюка, з усіх переселенців тільки троє прибули до районних військкоматів і стали на облік, як того вимагає закон. Решта натхненно «косить». Врешті Міноборони у понеділок однозначно заявило, що так званих біженців до війська брати не будуть, хіба за їхнім бажанням.

Водночас Поронюк наголосив, що сьогодні до війська мобілізують осіб від 25 років, 18-річних юнаків років цей процес не зачепить. Йдеться про тих, хто відбував службу у війську, а також про тих, хто в армії не служив — для них військово-облікову спеціальність прив’язують до їхнього цивільного фаху.

Коментуючи появу інформацій про досвідчених вояків, яких нібито не беруть до армії, речник ОВК зауважив:

«Ми намагаємося піти назустріч добровольцям і взяти їх до війська. Якщо хтось хоче, то не треба чекати, а приходити до РВК. З іншого боку, є потреба у певних військово-облікових спеціальностях і посадах, є певне число офіцерських посад, є певне число сержантських посад і рядового складу, які ми повинні укомплектувати. Якщо виявляє бажання служити полковник чи підполковник, а така посада зайнята, то ми не можемо його зарахувати на посаду для рядового. Такі люди також знаходять своє призначення, зокрема стають інструкторами для мобілізованих».

У стані постійної воєнної тривоги

На час написання цієї статті українське військо звільнило три чверті території, що її контролювали сеператисти з допомогою російських військовиків. Однак армію чекають непрості бої за великі аґломерації в Донецькій та Луганській областях. Очільники силовиків запевняють, що до холодів операцію буде завершено, тимчасом як волонтери оповідають, що вже купують зимові комплекти форми. Але раніше чи пізніше територію України очистять від озброєних сепаратистів та їхніх поплічників з інших країн. Відтак мобілізацію припинять, вояки повернуться додому. Але зовнішня загроза залишиться. За даними представника центру «Інформаційний спротив» Дмитра Тимчука, Росія зосередила біля кордонів нашої держави понад 40 тисяч війська. Росіяни не тільки реґулярно провадять поблизу кордонів України масштабні воєнні навчання, а й засилають свої групи на Донбас. Тому загроза воєнної інтервенції Росії буде великою. І не факт, що така загроза можне зникнути після зміни лідера сусідньої держави. Для цього потрібні ворожі кроки з боку східних сусідів РФ — Китаю та Японії — або ж масові відцентрові рухи за Уралом.

За таких умов Україна може і мусить переймати досвід держав, які живуть у стані перманентної воєнної тривоги, і передовсім Ізраїлю. Саме ця країна має необхідний досвід виживання в умовах ворожого оточення. Слава Богу, Росія нас не оточує звідусіль, однак сама протяжність кордону на сході не дає підстав для великого оптимізму.

З огляду на це перший крок мусить бути відповідним до часу — загальний військовий обов'язок для всіх громадян країни від 18 років. Обов'язкова служба у ЗС України, ретельний вишкіл бійців та медперсоналу (щоби не було так, як зараз є з мобілізацією медиків з Львівщини — на третю хвилю не назбирали навіть половини від потрібного числа й підозрюють, що багато хто з мобілізованих банально «косить» за допомогою вигаданих хвороб — Ред.). А вже після війська можна вступати до вишів чи ставати контрактним військовиком і здобувати освіту за кошт Міноборони.

Навесні військові експерти зазначали, що численність українських Збройних Сил має становити приблизно 400 тисяч осіб. При тому частина з них може перебувати в мобілізаційному резерві або ставати до лав Нацґвардії в її американському варіанті. Який шлях вибере Україна, поки що неможливо сказати, очевидним є те, що реальність жорстоко зламала всі плани створення невеликої та ефективної професіональної армії — наша держава не зможе собі цього дозволити ще кілька десятиліть.