До питання про теорію літкритики

Бартон Свейм

Десь через рік вивчення англійської літератури в університеті, у мене з’явилося відчуття, що щось тут не так. Відчувалося, що усі довкола, – і мої однолітки і переважна частина професури, – одночасно і дуже високо цінували літературу, і не цінували її взагалі ніяк. Таке враження, що ніхто не надто переймався, якщо твори, які вони вивчали, були зовсім ніякі. Навпаки, величезне значення мав не твір сам по собі, а різні політичні чи філософські висновки, які він в собі ніс. І в той же час, усі вважають, що белетристика і поезія вивчаються належним чином, в руслі сучасних наукових підходів – зі зрозумілою лише посвяченим лексикою, з переповненими виносками монографіями і зі семінарами, присвяченими усе примножуваним підисциплінам. Твори були нерелевантними, але чомусь вони вартими безкінечного аналізування.

У цьому всьому проглядалося панування «Теорії» з великої букви. Починаючи з 60-х років минулого століття академічне вивчення літератури перебувало під величезним впливом соціальної теорії неомарксизму, що асоціюється з Франкфуртською школою і в основному з такими іменами як Теодор Адорно, Вальтер Бенджамін і Ґерберт Маркузе. Особливість Літературної Теорії не в тому, щоб проінтерпретувати літературний твір і, тим більше, не в тому, щоб судити про його вальори, а у тому, щоб виявити яким чином твір чи підмиває, чи посилює домінуючі соціально-політичні цінності. Таким чином, наприклад, «Серце темряви» Джозефа Конрада – не про моральну анархію при відсутності зовнішніх обмежень; більше того, оце "про" взагалі не має значення. Значення має ілюстрація міри того, наскільки західноєвропейське суспільство і власний світогляд автора базується на расизмі.

Джеймс Сітон у невеликій, але проникливій книзі «Літературна критика від Платона до постмодернізму» ["Literary Criticism From Plato to Postmodernism" by James Seaton], стверджує, що домінуюча теоретична думка зараз може відслідкувати джерела своєї інтелектуальної спадщини аж до (як це не дивно) Платона. Це незвично і несподівано, оскільки літературна теорія зазвичай вважає Платона батьком «лоґоцентризму» – такої собі «західної» концепції трактування слів як фіксованих до незмінності ідеальностей, а не як довільні символи. І тим не менше, Сітон вважає, що домініючі нині на кафедрах літературознавства науковці, – адепти дуже широкого спектру «постмодерністських» філософій від «нового історицизму» до фемінізму, – в основі своїй є платоністами. Цей грецький філософ намагався вивести людське життя і державне управління напряму з ідеалів розуму і справедливості. А теоретики постмодернізму, вважає Сітон, «прагнуть суспільства, у якому пануватиме теоретичний розум, не обмежений звичаями чи «упередженістю» минулого, які звабливо передані романами, п’єсами і поемами».

Насправді Платон, як пояснює Сітон, висловлював дві абсолютно протилежні думки стосовно літературної творчості. У «Державі» він висловлював повну недовіру до поетів, тому що вони, звичайно ж, брешуть. Той же Гомер, наприклад, описує події, яких просто не було. Але от уже в іншому своєму трактаті – «Бенкет» – Платон навпаки вважає, що поети можуть отримувати (і часто навіть і отримують) божественне натхнення. Ну ж бо як же інше пояснити їх здатність зачаровувати і зваблювати? Саме цю ідею підхопили неоплатоністи, особливо Плотін, а значно пізніше цю ж ідею використав Філіп Сідні (1554-1586) та інші письменники доби Відродження, які вважали, що поезія пропонує певний вид метафізичного знання. Поети-романтики ХІХ століття, а особливо Вордсворт і Шеллі, та яскраві прихильники літературного модернізму – Паунд, Джойс, Вулф також скористалися цією ідеєю для просування думки, що літературна творчість може наблизити нас до якоїсь вищої чи правдивішої реальності.

І отут ми підійшли до захоплюючої частини в аргументації Сітона. Він вважає, що сьогоднішні теоретики літератури поєднали два напрямки платонізму в один. Для теоретиків, іншими словами, літературний твір сам по собі зводиться до досить беззмістовного «дискурсу» («Держава» Платона); і лише інтерпретація цих творів теоретиками літератури дає можливість витягнути з текстів щось на кшталт вищого знання (більш «романтичний» Платон). Таким чином, теорія – це вища реальність, а теоретики (ой як вигідно влаштувалися) – наші пастори.

Друга частина книги Сітона розглядає те, що він називає «гуманістичною альтернативою» Аристотеля, який відкинув платонівську точку зору щодо літератури. У «Поетиці» Аристотель сформулював визначення поетичного інструментарію, що потім стали загальноприйнятними. Але «значення "Поетики" для гуманістичної традиції, – пише Сітон, – випливає не з універсальності застосування «правил», які ця робота визначає – а, радше, з самого підходу до літератури». Виходячи з такої гуманістичної точки зору, вважає автор, «літературні твори дають уявлення про людське життя, а не представляють собою авторитарне знання про вищу реальність».

Іншими словами, гуманістичний критик вважає літературний твір тим, чим він насправді є – а не виявом божественного провидіння чи фактично нічого не вартим «текстом», який усього лиш виражає культурні упередження чи просуває гноблячий соціальний лад. Гуманістичний критик на перше місце ставить саме літературну працю, а не політичні чи філософські погляди; він не підміняє мистецтво життям, а естетичні критерії – політичними; і він пише для освічених і зацікавлених людей (а не лише для вузьких спеціалістів) про те як саме важливі літературні твори висвітлюють моральні і політичні питання. Сітон розглядає роботи таких видатних літературних критиків як Семюель Джонсон (Samuel Johnson), Алєксандер Поуп (Alexander Pope), Генрі Джеймс (Henry James), Лайонел Тріллінґ (Lionel Trilling), Едмінд Вілсон (Edmund Wilson) і Клінт Брукс (Cleanth Brooks) – і порівнює їхні інтерпретації літературних творів з тим, що з цими ж романами і поемами витворяють їх сьогоднішні наступники.

Джеймс Сітон, професор літератури Університету штату Мічіґан, наполягає на тому, що чутки про смерть гуманістичного підходу до літературної критики сильно перебільшені. Цей підхід продовжує жити «у літературних колонках видань найрізноманітніших політичних поглядів… таких як The New York Review of Books, The New Republic, The Weekly Standard, The Claremont Review of Books, National Review, The Nation».

Але жоден з них не має жодного відношення до академічної науки – і саме цей факт так сильно засмучує професора Сітона, що він присвятив йому цілу книгу.