Ґуля в лоб

У понеділок Арсеній Яценюк провів закрите засідання уряду. Попри гучний демарш, оголошений минулого тижня, прем'єр лишається при посаді. Отож політичну кризу, пов’язану з розвалом парламентської коаліції та можливою відставкою уряду, можна вважати відвернутою.

І хоча «всі лишилися при своїх» – Яценюк продовжує виконувати обов’язки прем’єра, а Верховна Рада лічить дні до появи указу про розпуск – є два поганих спостереження, пов’язаних із резиґнацією Яценюка. По-перше, українська влада – сповнена критичних протиріч, вона зовсім не однорідна (куди там «хунті»?), ці протиріччя вдавалося приховувати лише протягом півтора місяця – і то завдяки існуванню спільного для всіх ворога. По-друге, це свідчить про те, що стан справ у господарці геть кепський, бо одна з причин «четвергової кризи» – небажання брати на себе повноту відповідальності за те, що чекатиме Україну восени й узимку, спроба відмежуватися від наростаючої невблаганно кризи.

Політичну ж кризу вдалося стримати на зустрічі ключових учасників конфлікту на Банковій. Там були і президент, і прем'єр, і спікер, і проблемні коаліціянти. Сторони домовилися провести 31 липня позачергове засідання Верховної Ради, на якому розглянуть вотум довіри Арсенію Яценюку, а також спробують ухвалити низку законопроектів, що їх вимагає прем’єр-міністр. Тиском і благаннями візаві змусили одне одного до поступок. При цьому зануривши країну на якийсь час у шок.

Чи справді причиною політичного потрясіння стали дострокові вибори і розвал коаліції? У своєму «прощальному» виступі Арсеній Яценюк сказав, що уряд не знає, як платити учасникам антитерористичної операції, не має чим заправляти бойові машини і губиться, як відновлювати інфраструктуру на Донбасі. «Розвалена коаліція має сьогодні наслідок. Закони, які б наповнювали дохідну частину бюджету, провалені», – заявив Яценюк. Із виступу виглядало, що він обурений позицією фракцій УДАР і «Свобода», бо саме вони ініціювали процес дострокових виборів; але водночас виходило, що Арсеній Петрович виправдовує роботу парламентської коаліції, яка в час повноцінного існування буцімто завше виступала надійним опертям для уряду.

Це блеф.

Парламентська коаліція протягом кількох місяців була гальмом ініціатив, запланованих урядом. Законопроекти, на ухваленні яких наполягав Кабінет міністрів, багаторазово перепиналися у Верховній Раді. Більшість із проектів вдавалося ухвалювати лише після великих вмовлянь, а самі голосування найчастіше проходили з порушенням регламенту – завдяки активності депутатів-кнопкодавів.

Наприклад, закон про особливий статус у паливно-енергетичному комплексі «провисає» у Верховній Раді вже понад місяць. Три тижні тому його заледве ухвалили у першому читанні. Сумна доля спіткала й проект про реформування системи управління Єдиною газотранспортною системою, котрий було провалено в день розпаду коаліції (проект і справді революційний; він передбачає можливість передачі мінотарного пакета акцій установам США або країн ЄС). Однак і раніше цей акт не мав підтримки сесійної зали: коли було перше читання, де проект ухвалюється тільки за основу, його схвалили лише з другого підходу (3 липня – 170 голосів, 4 липня – 229).

Уряд зіштовхується у протиріччях із багатьма фракціями Верховної Ради, і неможливо сказати, що є одна політична сила, котра послідовно «пакостить» прем’єрові й перешкоджає йому працювати.

Напозір виглядає, що ключовими опонентами всередині коаліції є «Батьківщина» та УДАР. Протиріччя між ними стали помітними ще весною, коли УДАР наражався на критику від голови уряду Яценюка та спікера Турчинова. Одна зі словесних перепалок завершилася тим, що Олександр Турчинов добровільно поставив на голосування проект постанови про власну відставку – той демонстративний демарш чимсь навіть схожий на яскраве зречення прем’єра Яценюка. Але щодо блокування законопроектів, то гальмом урядових проектів найчастіше виступав не УДАР, а депутатські групи «Суверенна європейська Україна» та «Економічний розвиток», наповнені вчорашніми соратниками Януковича-Азарова. Задекларувавши відданість реформаторському та проєвропейському курсу, вони працюють усе ще в «азарівському» стилі, десь падаючи у популізм, а десь – у корупцію.

Щоправда, у самій фракції «Батьківщина» теж траплялися невдоволені. Приміром, Андрій Павловський на засіданні 23 липня критикував Кабінет міністрів за проект змін до бюджету, на котрому якраз наполягає Арсеній Яценюк. Павловський протестував, що дохідну частину (для фінансування потреб війська) планується збільшити за рахунок «бюджетників». «Я особисто за такі зміни бюджету голосувати не буду. Краще уряду подати у відставку, ніж насилувати парламент», – казав депутат. Наступного дня, коли Арсеній Яценюк попросився у відставку, Павловський змінив риторику і звинувачував колишніх колег по коаліції у зраді.

Такою є коаліція, з якою доводилося мати справу Арсенію Яценюку. Вона не влилася до прем’єрської чаші терпіння вмить – цей процес був дошкульним і тривалим. Депутатський саботаж мав би перетворити очільника уряду на палкого прихильника дострокових виборів. Резерв аргументів для цього парламенту вичерпується. Що революційнішими будуть ініціативи уряду, то менше підтримки вони отримуватимуть у парламенті. Вихід для прем’єр-міністра – підтримати дострокові вибори. Але ж не навпаки…

Отож гіпотеза, що Арсеній Яценюк подав рапорт на звільнення тільки через коаліцію, невиправдана. Задекларувавши готовність піти у відставку,  він відмовився ставати «крайнім». Не дозволив навішувати собі на шию всілякі обґрунтовані й необґрунтовані звинувачення, став дибки при спробі чинити тиск на Кабінет міністрів. Ось причина, чому Яценюк вирішив гримати дверима ще свого кабінету.

Після президентських виборів прем’єр-міністр опинився під тиском двох інституцій – парламенту і глави держави. Народні депутати не хотіли ділити відповідальність із урядом за непопулярні кроки. Поняття «парламентсько-урядової коаліції» було лише формальним. Навпаки, трибуна ВР ставала майданчиком для критики уряду, котрий використовували в тому числі й соратники прем’єра. Арсеній Яценюк мав вузеньке вушко для виходу з цієї ситуації: міг залишатися хлопчиком для биття, генералом без армії, якому можна нав’язувати вимоги й попутно вимагати кадрових подачок – а міг би покінчити з тим усім, спробувавши «набити собі ціну» як перед депутатським корпусом, так і президентом, і зокрема в найближчій перспективі – заручитися підтримкою для проходження у Верховній Раді стражденних законопроектів.

Минулотижневий конфлікт уже порівнюють з епічною сваркою у «помаранчевій команді» 2005 року. На щастя, стосунки між Петром Порошенком та Арсенієм Яценюком не зіпсувалися так, як це трапилося у випадку з Віктором Ющенком та Юлією Тимошенко. Проте тертя все-таки існують. Промовистим є сам факт, що коаліцію було розвалено руками фракції УДАР, «найбільш президентської» сили у Верховній Раді. Наразі ж Порошенко попросив уряд продовжувати роботу. У спеціальному зверненні він підкреслив, що як президент «позитивно оцінює антикризові зусилля нинішнього Кабінету міністрів».

Окрім того, причиною незгоди між президентом та урядом могли стати кадрові протиріччя. Це питання теж стоїть на порядку денному політичних бесід, чого не приховує навіть офіс президента: в офіційному повідомленні прес-служби АП за підсумками п’ятничних консультацій сказано, що «глава держави розраховує на подальшу спільну роботу з Арсенієм Яценюком і усім складом Кабінету міністрів, що не виключає КАДРОВОГО ПІДСИЛЕННЯ урядової команди».

Нагадаємо, нинішній уряд сформований із трьох політичних блоків: висуванців «Батьківщини» і «Свободи», а також умовної «квоти Майдану». Свого часу УДАР відмовився ставати урядотворчою партією, сподіваючись, що антикризові кроки уряду не відкусять рейтинг кандидата під час виборчої кампанії. Перемігши на президентських виборах, Петро Порошенко дістав морально-політичне право клопотати про переформатування уряду. Хоча, напевне, міг виявитися в цьому питанні надто настирливим… Кадрові зміни наразі зачепили вертикаль обласних адміністрацій. Петро Порошенко призначив головою Волинської ОДА Володимира Гунчика – керівника власного виборчого штабу, компаньйона по корпорації «Богдан». Керувати Житомирщиною буде Сергій Машковський, за якого клопотав заступник голови АП Геннадій Зубко.

Комбінація «вибори через розвал коаліції» була блискавичною. Яценюк потім казав, що дізнався про крах коаліції «з телевізора». Очевидно, що бліцкриг, здійснений УДАРом і підтриманий «Свободою», порушив певні домовленості, певний статус-кво. У «Батьківщині», можливо, сподівалися на іншу схему розпуску Верховної Ради, на інші часові терміни. Згадаймо, ще кілька тижнів тому народні депутати говорили про те, що парламент має «саморозпуститися», а Порошенко невтомно збирав у себе на Банковій лідерів депутатських фракцій для дискусії про перспективи дострокових виборів. Щось зірвалося. Петро Порошенко проявився надміру категоричним політиком, який прагне впливати на інші органи влади, навіть якщо це не зовсім його конституційна «парафія». Арсеній же Яценюк зімітував політичну істерику, захищаючись від зледачілого парламенту та владного конкурента.

Парламентсько-урядовий конфлікт засвідчив, що українські політичні еліти в умовах військового протистояння все одно падають у міжусобиці й знаходять натхнення обмінюватися стусанами. Вони готові до політичних суперечок у час, коли потребується максимальна консолідація й мобілізація для боротьби з ворогом. Ґуля в лоб – так ґуля в лоб… Жодна зі сторін не наважується брати на себе тягар відповідальності за ухвалення (або неухвалення) рішень, нікому не хочеться ставати винуватцем дорогих комунальних платіжок і зими при змерзлих батареях, ніхто не хоче ставати винним у зриві обіцянок, розданих іноземним кредиторам та гарантам.

Хоча нині як у президента, так і в прем’єра мало варіантів. Від них чекають дій, вчинків, реформ. З’ясовувати політичні стосунки – надмірна розкіш. Нині це навіть не втрата часу, а втрата шансу. Може, навіть і гірше – втрата держави.