Українська Одеса

Одеський Міжнародний кінофестиваль цього року показав те, що від нього вимагав час, ситуація та сама Україна: рефлексії на тему війни та українського кіно.

Революція як така, революція на Майдані та революція в українському кіно – це головні складові 5-го Одеського МКФ. Кожна програма містила хоча б один такий приклад.

У головному конкурсі про свою, місцеву революція згадувалося в румунському фільмі Валі Готя «Роксана» та мексиканському Алонсо Руіспаласіоса «Гуерос»; у спеціальних показах – в українському «Майдані» Сергія Лозниці; в програмі «Шлях до свободи» – в єгипетському «Майдані» Джехен Нужейм, румунському «Де ти, Бухаресте?» Влада Петрі та українському «Чорному зошиті майдану» 13-х студентів університету Карпенко-Карого. Всі вони складали хронологічну вражаючу картину того, чим була революція, у що вона перетворилася зараз, і що нам можна очікувати (чи боятися) в майбутньому. Назагал, з цього можна і треба робити висновки, бо ж людина рідко має перед очима ретроспекцію подій, що тягнуться з минулого через теперішнє у прийдешнє. Наприклад, той таки «Майдан», знятий американкою з єгипетським корінням: він попереджає (і, можливо, саме нас), що виродження гарної ідеї є цілком реальним, якщо не довести її до пуття і кинути на півдорозі. І те, що режисерка, яка привезла свій фільм до Києва в січні і показувала його на Майдані (на великому екрані поруч із янголом), мусила рятуватися втечею від переслідувань януковичівського СБУ, говорить про одне – правильний приклад інших небезпечний для неправильних людей, і треба зробити все, аби його не затоптали.

Як на мене, погляд на революція Євромайдану може бути різний – головне, аби він був. «Чорний зошит…» і сам «Майдан» Лозниці – зовсім різні фільми, зняті з концептуально різним підходом. Якщо «… зошит…» складається з репортажів і персональних інтерв’ю, то «Майдан» демонструє картинку без будь-яких коментарів; якщо в «…зошиті…» емоції ллються через край, то Лозниця свідомо уникав емоційних моментів, кажучи: «Я залишаю емоції глядачам». І самі глядачі по різному на такі підходи відреагували: багато хто не сприйняв концепцію Лозниці, вважаючи його фільм таким, що не викликав адекватних тим подіям емоцій – принаймні тих емоцій, які відчували присутні на Майдані протестувальники. «Будь хто, хто був на Майдані хоча б один день, після перегляду фільму Лозниці скаже, що цей фільм – ніщо, бо показує все середнім планом, який не передає масштабу дійсності», – закидали деякі журналісти та глядачі. Втім, згадаємо, що «Майдан» саме у такому вигляді, в такій концепції, показаний у конкурсі цьогорічного Каннського кінофестивалю, викликав шок і багато кому відкрив очі на зимові 3 місяці протистоянь в Києві.

Сергій Лозниця на ОМКФ.

Відкрилися очі у багатьох і на саме українське кіно. У нас може бути кіно, кіно різноманітне – художнє і документальне, повно- і короткометражне, комедійне, драматичне і навіть епічне. Це в повній мірі продемонстрували 30 стрічок, відібраних і показаних на Одеському кінофестивалі впродовж 9 днів. А це ж не рахуючи 10 фільмів, що є у виробництві, включених до програми Work in Progress, і 11 фільмі з програми «Пітчінг». Колишня очільниця Держкіно, Катерина Копилова, плакала, дивлячись на проекти, які запустилися за її головування і яким зараз потрібно зовсім трошки, щоб завершитися. І це не дивно: саме за її правління кіно в Україні оформилося у певну, ще слабку і неідеальну, але індустрію, яка працює за зрозумілою в Європі продюсерською системою на основі вибору Експертною комісією, з підтримкою держави і копродукційною складовою. Більшість проектів (як вже реалізованих і представлених в конкурсах, так і тих, що шукають додаткових партнерів у сфері реалізації та інвестування) зроблені за допомоги інших країн. У «Національній конкурсній програмі» фільм «Люби мене» Марини Ер Горбач та Мехмета Багадира Ера був зроблений у співпраці України з Туреччиною, «Моя русалка, моя Лореляй» Нани Джорджадзе – у співпраці України з Росією, а «F 63.9 Хвороба кохання» – у співпраці України із Францією. Тією чи іншою мірою, у різних пропорціях і з різною допомогою, фінансовою чи технічною, наші фільми зараз робляться з Австрією та Італією, Молдовою та Румунією, Грузією та Болгарією, Польщею та Німеччиною, Люксембургом та Швейцарією. Часом ця допомога – лише на словах, або в «гарантійному» листі, ні до чого не зобов’язуючому. Але вже зараз можна побачити серйозний рівень знятих фільмів і великі перспективи у тих, які знімаються чи готуються. Відзнятий матеріал фільму «Битва за Севастополь» Сергія Мокрицького (у свій час скандального, явно прорадянського проекту) показав такий технічний рівень, що більшість професіоналів, присутніх на професійній секції фестивалю, піджимали губи і промовляли прикметники з найвищим ступенем порівняння. І ніхто вже не побачив у явно підкоректованому сценарії і натяку на ідеологічний момент. Цікаво, що так само, з редагуванням ідеологічного бекграунду, відбулося – чи здалося, що відбулося – з проектом «Окупація» Велеріу Жерегі. Раніше він називався «Варіант Марконі», і, говорячи про Холодний Яр 20-х рр., подавав українських повстанців як бандитів та відморозків, а після скандалу, спричиненого демаршем колишнього режисера, Лесі Калинської, набув іншого змісту. Втім, продюсер проекту, Володимир Філіппов, відмовлявся давати читати сценарій до останнього часу. Чому – напевно, вже буде зрозуміло після виходу фільму в прокат.

Найбільше на фестивалі журналістів та глядачів зачепили два українські фільми – «Зелена кофта» Володимира Тихого та «Поводир» Олеся Саніна. Обидва фільми знімалися лише українськими силами і обидва, звісно, фінансувалися Держкіно. Але якщо «… кофта» є доволі просто зробленим трилером про сучасність, то «Поводир» – першою епічною, складно-постановочною історичною драмою. Фільму Тихого не тихо закидали у недоліки технічний рівень зйомки, акторську роботу і саму тему. Щодо останнього – аргумент непереконливий: саме тема, соціальне спрямування фільму – найважливіша ознака «… кофти», влучно охарактеризованої одним з глядачів як «фільм жахів». Адже недогравання (точніше беземоційність героїв) – це не вада акторів, а концепція, що мусить показати беземоційність, пофігізм наших громадян, які й на смерть чи зникнення дитини реагують безвідповідально кволо. Може Тихий і занадто тихо, а не емоційно-вибухово, показав жах морального падіння суспільства. Але він це показав (чого не роблять інші), а без рефлексії – одної з головних задач кіно – наше кіно не може вважатися повноцінним.

«Поводир» мав зовсім інший меседж, прямо протилежний, бо його метою було показати силу українського духу і силу української кінематографії. З другим він справився: поки в прокат не вийшли «Брати» Вікторії Трофіменко (найсильніший український фільм за часи незалежності), «Поводир» справді заслуговує статусу технічно найсерйознішої стрічки. Оператор Сергій Михальчук показав з одного боку вищий пілотаж професійності, а з іншого – класний творчій рівень. Фільму не вистачило режисерського хисту – багато мізансцен були розіграні драматургічно слабко або мали занадто багато пафосу. Це ж стосувалося і акторів, хоча слабкість гри Джамали чи перегравання Станіслава Боклана, скоріше, були пов’язані з неправильною або недостатньою роботою режисера з акторами. Проте, треба визнати – попри непрофесійність Джамали як актриси, вона є чудовою співачкою і просто красивою жінкою, образ якої ідеально пасує до 30-х років. Щодо Боклана – однозначно одного з кращих акторів України, варто сказати, що з театральними акторами режисерові треба особливо ретельно працювати.

Безсумнівно, жодна кінематографія не обходиться без провалів, і це нормально. Так само, як і звичною справою є відхід старшого покоління, а натомість прихід молодого. Значно гірше, коли йде молодь. Тож несподівана і нагла смерть актора Віталія Лінецького в переддень закриття Одеського кінофестивалю практично перекрила страшний провал нового фільму колись дивовижно прекрасної режисерки Нани Джорджадзе з її «… Лореляй». Лінецький знімався в повнометражному дебюті Тараса Ткаченка «Гніздо горлиці», з ним відзняли 50% його ролі, і тут таке сталося… Тепер «Гніздо…», що перебуває у стані зупинки процесу в зв’язку з відсутністю фінансування, дознімуть принципово, аби останньої ролі Віталія не була втрачено.

На фоні смертей українських військових та трагедії рейсу малайзійський авіаліній будь-що відходить на другий план. Та Одеський кінофестиваль, що проходив у часи жахів на Сході України, показав інший бік медалі – життя, без якого залишалася б тільки смерть. На закритті режисерка Кіра Муратова сказала це у свій спосіб: «Треба було показати, що ми живемо і можемо радіти… Така здатність людської натури». Одеса це і зробила.