Н. Кетрін Хейлз. Як ми стали постлюдством. Віртуальні тіла в кібернетиці, літературі та інформатиці / Переклад Є. Марічева. К.: Ніка-Центр, 2013. – 426 с.
Останні півроку відкрилася (хто не сховався – я не винний) істина: тілу болить, тіло страждає, тіло помирає. На цьому для нас закінчився постмодернізм.
Перевиданий Ніка-центром переклад з Н. Кетрін Хейлз «Як ми стали постлюдством» (перша редакція українською – 2002; оригінал How we became posthuman – 1999) виявився і буквально, і метонімічно виданням виправленим. Український читач, котрий знайомився з розмислами про віртуальні тіла на початку 2000-х і вивчає їх зараз, читає позірно дві різні книжки. Кров у телевізорі і кров на бруківці твого міста мають різні кольори; цей спектр швидко налаштовує зір на пристосування абстрактних міркувань про гуманізм до твого конкретного біологічного життя.
Поєднує «дві версії» одного дослідження Хейлз надвисокий рівень тривоги, яку у авторки та відтак у її читача викликають розриви відчутних меж тіла. Придивимося до слова «відчутних». Отож тіло, хоч і насамперед віртуальне, має цілком матеріальні межі, які надаються до відчуття? Що ж тоді це за постлюдина така, пришестя якої славить і проклинає Хейлз і яка здатна відчувати своє віртуальне тіло? І чим тоді постлюдина різниться від просто людини?
Людське визначене особливостями тіла.
Це здається аксіомою, якщо ми повіримо на слово модерністським проектам, які тішать уявленням про цілісність і пізнаваність світу. Між тим, сучасні практики – спорт, мода, медицина тощо – перетворили тіло на непевну форму, яка перестала визначатися за антропологічними атрибутами. Ми втручаймося у свої і чужі тіла зі скальпелем пластичного хірурга, приписами дієтолога, голками майстра тату, лазерами косметолога. І от уже гуманітарії упевнено оперують категоріями «тіло суще» і «тіло видозмінене», описуючи не фантастичну прозу, а заголовки вчорашніх газет. Далі більше. Напрочуд переконливо наприкінці століття зазвучав Фуко і його апологети: матеріальність тіла вторинна за суттю, тіло – продукт і місце дискурсу. Отже, тілу годиться бути конструйованим.
Порушення меж тіла, пов’язанні з медициною, модою, спортом – попри все, практики добровільні. Як бути з пенітенціарними практиками? Керованим і некерованим насиллям? Війною?.. Та й як на такому «глобальному рівні» розібратися, скажімо, з таким незначним аспектом як: чи є об’єктом або суб’єктом тілесний біль – болить моє тіло чи болить моєму тілу?
На рівні «суспільної гармонії» політика тіла і політика щодо тіла сполучені в єдину схему – і тільки завдяки їй можна визначити людину у публічній сфері. Ми звикли говорити по тіло як про об’єкт (в тому числі й про об’єкт впливу); нас так навчили, ми знаємо, що це правильно, нас розуміють і заохочують діяти так і надалі. У «злитті» політик тіла і політик щодо тіла відбиваються найстрашніші побоювання наших часів. У ньому ж закладений потенціал по-новому інтерпретувати людину. Про цей потенціал і говорить Хейлз, міркуючи про постлюдину.
Сучасній людині, здається, стало затісно у людських кордонах. Тут і нагодилися різноманітні видові ототожнення з позиції «пост-». Постлюдина – не нова людина, це новий вид людини, а отже – новий спосіб людей говорити про свої тіла, сущі та видозмінені.
Твердження, винесене у заголовок книжки – ми стали постлюдством – є іронічним. Напевне, що постлюдством ми не стали. Напевно, що завжди тільки ним і були. Людське і постлюдське, за Хейлз, взаємодіють регулярно, міцно взаємопов’язані і сполучені, а от як саме – залежить від історичного контексту. Тобто це такі собі два способи мислити людину, які існують водночас, але по черзі то проявляються, то тьмяніють. Виринає глобальна мета – зрозуміти, що саме у ліберальному гуманізмі (найживучішому з нині сущих) спричинило появу кібернетичного, штучного, віртуального суб’єкту. Тут оприявнюється важливий вихідний момент роздумів мудрої авторки, а саме: для того, щоб відбутися як автономний суб’єкт, людині спочатку слід системно випробувати межі людського.
(Зауважили, як часто доводиться вживати в розмові про постлюдину слово «межі»? Так, саме за допомогою меж ми конструюємо і споживаємо розбіжність).
Постлюдина очевидно не означає кінець людства. Хейлз інформує: ця кібернетично-гуманітарна теорія не промовляє про есхатологію антилюдини, нелюдини. Натомість вказує: покладено край певній концепції людини, уявленню про те, що ми здатні здійснювати свою волю через індивідуальну свободу та вибір… Стоп… Постлюдина – це спосіб говорити про людину, обминаючи саму ідею індивідуальної свободи? Чи не поспішила авторка з твердженням про не-есхатологічний характер постлюдини?
«Як ми стали постлюдством» розповідає три історії: Як інформація втратила своє тіло, Як створювався кіборг в якості культурного образу, Як у людині зароджується постлюдина. Рівнозахопливі історії, але не різнозначні. Маємо класичну трилогію: коли доходить до фіналу третього сюжету, стає зрозумілим, що перші два були лише передумовами і то хибними.
Перша історія – про те, що інформацію нині розглядають як таку, котра не залежить від матеріальних форм, вона є принципово не-втіленою. Тут помилка, – наполягає Хейлз і доводить це, аналізуючи всілякі цікаві теорії/гіпотези з кібернетики. Найважливішим в цьому сюжеті є спостереження, що наслідком начебто дематеріалізації інформації стає зникнення контексту. Тобто повідомленню не обов’язково бути зрозумілим, необов’язково мати сенс... До речі, інформація з сенсом взагалі не сполучається. Ну не принциповий це для інформації параметр… Показово, як у розмислах Хейлз поєднується думка про тіло та втілену інформацію. Границі наших тіл, їхні можливості і обмеженості впливають на те, як ми реагуємо на ту чи іншу інтелектуальну побудову – ми «відмежовуємося» від чергової концепції чи «захоплюємося» нею (зверніть, обидва дієслова позначають, зокрема, наочну фізичну дію; невипадково). Отож, знання конструюється за допомогою тіла, а значить, тіло, як і знання, є динамічною інформаційною системою.
Друга історія розказує нестрашну казку про кіборгів. Хіба що когось злякають детально вивчені Хейлз романи Філіпа Діка. Чи впливає віртуалізація соціальної реальності на досвід тіла? Чи у вірті ми втрачаємо своє тіло? Якої загрози ми уникаємо у віртуальній реальності та якої насолоди прагнемо? Зрештою, всю історію кіборгів по-американські можна звести до цих питань. А відповіддю на них, за Хейлз, стане думка про те, що нинішнє модифіковане тіло можливе там, де звужується межі Я, зникає відчуття себе як суб’єкта. Маємо розрив між обмеженими біологічними можливостями людського тіла і прогресуючими можливостями інформаційної експансії людства. Розрив цей осягнути ми не в змозі, а він тим часом все зростає і все більше непокоїть… Згадалося. В популярній сучасній п’єсі розмовляють два герої. Один з них знає мову тварин. Другий страшенно заздрить цьому набутку і коментує його. Мовляв, все людство у всі часи прагло вивчити мову тварин, ти знаєш її; я бажав цього більш за все; чомусь бажання людства виконати легше, аніж мої.
Меланхолією невиправданих очікувань людини від людства проникненні всі роздуми Хейлз про кіборгів і постлюдей. Тут: індивідуальність людини поступається глобальності людського. І тут же: втрата тілесної оболонки не може розглядатися як умова суб’єктивності. Залишається одна надія (і про це третя історія «Як ми стали постлюдством»). Може, свідомість – це теж інформаційний ресурс, і вона так само матеріальна, як тіло? А от ні, – відповідає постлюдина, – свідомість є лише епіфеноменом, випадковим наслідком еволюції. Гляньте, яку складну поведінку має штучний інтелект, і можлива вона без свідомості.
Якщо згрубша підсумувати захопливі спостереження Хейлз: є дві форми, які співвідносяться з уявленням про людську істоту. З одного боку – ліберальний автономний суб’єкт (цей сюжет виснажений, історія розказана і майже забута). З другого – розщеплений індивід (цю байку зажди тримають про всяк випадок, історія утопічна і шансів на реалізацію практично не має). Десь на межі між ними посіла постлюдина, яка здатна привласнити «найпозитивніше» кожної з форм.
Я почала зі змін у нашому сприйнятті себе і світу навколо нас. Раптове болісне нагле дорослішання відбулося. Тепер ми спроможні побачити ті ж самі процеси й у книжці Н. Кетрін Хейлз. Змінюється, змінився сам спосіб тлумачити людину. Це «Як ми стали постлюдством» й демонструє, це і забезпечило популярність книжці у західному світі початку 2000-х, коли вона непомітно розчинилася в українському літпотоці. А нині зміни ув інтерпретації людини важливо усвідомити. Щоб вижити у цьому новому світі…
Перспектива перетворитися на постлюдину викликає страх, так само як і задоволення, – спостерігає авторка. Задоволення це, зокрема, пов’язане з тим, що міниться суб’єкт влади. Спеціальні дисциплінарні «зони» контролю і спостереження нині стають зайвими. Влади набула сама інформація – через наші включення у суспільні та міжособисті контакти ми навчилися самі спостерігати за собою. Хто болить, коли болить у мене? Хіба годиться говорити про об’єкт в таких умовах? Об’єкт зникає тоді, коли радикально переосмислюється суб’єкт. Мені боляче…
Звучить до страшного реально. Віднині постлюдина на часі. Вона – не витвір постмодерну, вона – свідок після-постмодерну.
15.07.2014