І Воно не вмерло.
В столїт опісля, як Його творець нужденним кріпаком звитав сонце в глухім моринецькім закутї, слово Тараса Шевченка, або скажімо радше, слово України — заясніло божественним сяєвом безсмертности. В ряді імпозантних сьвятощів людства, що їх воно зберігає собі від двайцяти віків — найшло ся місце і на невибагливі своїм одягом піснї колишнього пастуха з Кирилівки. Бо вони дуже невибагливі своїм зовнїшним одягом ті Шевченкові піснї, які нинї з естрад концертовних саль ворушать тисячами наших слухачів з тою ніколи незбагненою силою, яка є все і всюди царською признакою ґенїя. Так. На вид вони невибагливі до стидливости. Головно ми, винїжені естети XX. в. можемо з того згляду робити наші дослїди і закинути колишньому пастухови, що він іменно і на вершинах своєї творчости викидає зі себе свої гейзерові слова з наївністю пастуха. Ми іменно все те, що називаємо артистичними середниками творця, піднесли нинї до вершин рафінованої досконалости і щойно нам зрозумілий є капризний клич: Part pour l'art. Адже ми на тій точці такі вже сьміливі і такі вимагаючі, що критикуємо навіть таких велитів мистецтва як Шілєр і з легким серцем говоримо про невимушену ритміку його слів, тих нехитрих слів про ідеал житя, як про свойого рода артистичний анахронізм. Нам модерним іменно опротивів чогось — ідеал. Те понятє чогось несказано шляхотного, благородного як підойми нашого духового житя — те понятє ідеалу — кажу — стало для нас згодом — романтичним капризом. А поет, який невибагливими словами співає про ідеал в тій вірі, що несьвідоме сяєво ідеалїзму його почуваня зможе преобразити і його зовнїшний вид — такий поет є для нас сьмішний. Наші гумористичні журнали трактують його на рівнї з унїверситетськими емеритами, старими тїтками і наївними пенсіонарками. Що то таке ідеал? На те колишнїй поет з його вірою в сьвятість одного почуваня відповідав вдохновенними тирадами в стилю Гердерлїнових рапсодів, а за те наш поет, той рафінований творець ультра-критичної новітности, відповідає словами Ібзена: "Ідеал — се друге слово на брехню". Тим то в нас такий акробат слова як Рімбо міг свого часу протиставити один цизелят свойого вірша цілій збірці невибагливо римованих віршів Віктора Гіґо і Рімбо був fin de siecle, а поцтивого Віктора Гіґо чути було немодерним ідеалїзмом. Штука є іменно для штуки, а не для якихсь там ідеалїзмів. А хто з поетів не може почванити ся чудово іризуючим сяєвом наймістернїйше вирізаних слів, хто з них не є Бенвенуто Челлїнї слова — того кидаємо в архів "Fliegende Blatter" і змалюємо його так, як Гайне змалював Плятона. Наголосимо в нього іменно сей несказано кумедний зір, піднесений до неба, і покладемо йому з глумом лавровий вінець на голову і дамо йому лїру в руки і таким — скажімо кобзарем — проженемо його на форум наших втомлених нервів. Кобзар — xi! Просто сьмішне. В самім слові лежить вже якась гумористика, а поява осібняка мусить бути неоцінна. Як нам, з вершин естетичних містерій XX. в. слухати і розуміти тих кобзарів, в яких не було навіть на стільки естетичного вихованя, щоб хоч знати гіпокрізию почувань, гіпокризію шейтанського сьміху і бетовенових плачів? Що ми вдіємо, з їх щирими сльозами про щирий біль душі і то біль ізза такої неістнуючої вже брехні, якою є для нас якесь там понятє старосьвітської вітчини, коли в нас ось в душі сільоґізми Бранда, таємні острахи Доріяна Ґрея або брабантські кружева Матерлїнкових мрій? L'art pour Part, а штука як така є в першій для естетів. Наші сальони зволили ввійти в компроміс з нашою артистичною творчістю і тому модерний творець не сміє забути, що його слухач образував ся вже на боговинних нервах панї Боварі. Наш модерний творець мусить знати всї тайни рафінованого артизму і мусить розуміти ся на курсах ориґінальности. Інакше його поглотить книгарня і рецензент.
А пастух з Кирилівки назвав себе кобзарем, був ним і тільки ним, не знав нїяких тайн рафінованого артизму і не розумів ся цілком на курсах ориґінальности. Він співав як мужик. І почував тільки те, що могли порозуміти мужик, дитина і проста жінка. Його невидною авдиторією все були сїльські дївчата. Все він до них звертаєть ся, все говорить до них навіть протягом найповажнїйших місць в своїх творах та ілюзіюнує інодї їх прості відповіди, що здаєть ся нам, наче-б ми були в читальнї, або на майданї. Сей невидний круг білих дївочих лиць, потоплених мовчазно в горесну пісню про синії, окуті кригою гори Прометея — се одинокий в своїм родї артистичний контраст. Немає його навіть Рімбо, нї Уайльд, нї Гередія. У них є правда чудові рими, про які Шевченко не мав понятя навіть тодї, коли в своїм Посланїю тулив до зболїлої груди Україну на протяг віків. Бо він не вмів навіть заховати всюди риміки чотировершів, а його ритм євоєю осцеляцією приводить інодї до розпуки не тільки перекладчика, але і того читача, який бажає аритметики віршового метрум. Не вмів — здаєть ся навіть естетови, що йому се було байдуже. Але той брак кунштовного риму рекомпезує Шевченко тим контрастом між простою душею а найглибшими проблємами житя, на який з поміж всесторонно образованих поетоманів заходу здобувало ся тільки кількох на сто лїт. А може і то нї. Бо Шевченко се майже один поет в сьвітовій лїтературі, який так тісно індетифікуєть ся з найглибшими проблємами житя, що то за ними його майже не видко. Україна — се я. Інодї цілими сторінками його "Кобзаря" здаєть ся нам, що се не говорить поет — тільки Україна як така. І нема може поета в сьвітї, для якого траґізм житя докола нього таким був виключним мотивом, як для нього. Хто з нас в силї те зрозуміти? Ще хиба один Шілєр вмів так ставити ся на овиди сьвітів, як він. Але Шілєр констрував сьвіт після фільософічної доктрини і стидав ся за евентуальні неправильности в його устрою, а Шевченко бачив все тільки неправильности і почував безсмертну лють ізза них. Рідко хто з поетів так вмів у пісні лютити ся як він. Ще нинї, читаючи ті спінені кровю слова, нас прошибає дрож, а всяку авдиторію вкриває глибока тиша, коли ті ґейзери його сердешньої люти пливуть з уст кільканайцятьлїтного декляматора. Його не трудно деклямувати — саме ізза того, що він почував те, що почували мужик, жінка і дитина, і висказав те трохи не їх словами. Адже він до дївчат все звертав ся і їх непорочною інтуїциєю провірював правду свойого почуваня. Правда — він рідко коли вмів розбавити свою нїжну авдиторію ясними сценами чистого артизму. Десь колись змалює іділю в родї вишневого садку коло хати і тих дївчат, що не хочуть спати, і того соловейка, що їм виспівує таємну тугу з душі. Шевченко є абнеґацією всякої ідилї. Той замучений за волю України все майже розпятий на хрест і все чує горячу кров Прометея на своїм лонї. Тому його усьміх, його ідилїчний малюнок такий все глибоко вражаючий, наче усьміх дитини спочиваючої в обїймах демона. Здаєть ся нам, начеб він не мав часу на погідне оповіданє — щойно блисне білий снїг його хат і зелень гаїв — вже бідолашний рай запалюєть ся, сьвітом несеть ся демон кривди і йому — кобзареви — треба кидати йому на зустріч слова, як клуби живучої крови. Бо Шевченкови однаково, чи він в неволі неоплаканий своїми та забутий умре, за теж йому не однаково, чи демон царизму не приспить його суспільства. Хто з нас новітних гіпокритів, затроєних скептицизмом автодоратів, зрозуміє глибини, з яких плили такі почуваня? Для кого з нас вітчина як понятє стане до тої степени пережитєм, що для нього? Ось те є в Шевченка анахронїзм — ся його безсонна любов до того, що для нас, попри всї фрази нашого часу, є студеним понятєм. Його два-три слова мають в собі більше патріотизму, як всї наші вічеві тиради. Бо ми розумуємо, підчас коли він тілько почував. Для нас Україна — се сюжет, тема, мотив, а для нього вона була одинокою дїйсністю. Те слово "брат" — щойно в його устах набирає первісного значіня. У нього цілий сьвіт зводить ся кінець кінців до поневоленого середовища братів і сестер та закованої матери. І Прометей в його інтерпретації нам близький як брат і Гус і цілі ряди тих козаків, що їх він виводить на овид своєї опечаленої душі.
Він так глибоко вірить в нашу симпатію, що не задає собі нїколи труду малювати острійше людину. Гамалїя, Підкова, Гайдамаки чи є хоч одно лице, одна постать змальовані про себе, по правилам обсервації? На що? Адже головна річ — кайдани порвіте, а ви те розумієте — нї? І на що бавити ся описами, коли з глибин поневоленя ідуть болючі крики?
Як сказано — Шевченко не має часу на такі описи, бо над ним раз на все схилив ся горесний Ангел України і він мусить хватати душею його сердешний шепіт. Він не творить артистичних цілостий, тільки говорить все до когось про горе. Тон скарги тому такий характеристичний для нього. І той тон апострофованя, дискусії та вибухів гнїву. Протягом одної поеми він розправляєть ся і з Богом і з Хмельницьким і з ворогами і всмиряє свою свою душу лагідним словом до братів. А все і всюди пристрастно і — сказати-б — очайдушно, як пристало на генїя. Кількож то разів він грізно звертаєть ся до Бога! І не диво — сей уроджений кріпак — все при тій нагодї красше вдаряє в струну Прометея, як ось Шелї або Ґете. Бо для Шелї і Ґете — біль Прометея був тільки сюжетом, темою, мотивом, а для нього одинокою дїйсністю його душі.
Здаєть ся нам тому, що Шевченкови чисто артистична сторона творчости мусїла бути сьвідомо несказано байдужна. Що він дивив ся на штуку як орґан національної самооборони і що йому може здавало ся сьвятотацтвом знизити штуку до чогось в родї забави для читача. Тим то в нього нема властиво нїколи артистичної структури акції — оповіданє про себе все є байдужне, головна річ — ідея. Ідея болю. І тому він і так несказано далекий від усього, що називаємо брехнею штуки. В нього нема нїяких ілюзій. З певного згляду: Lasciate оди speranca. Ще хиба тільки Леопарді вмів так правдивими і так страшними сльозами плакати як він. І той жаль, який пливе з кождого слова, є так могучий, що знимаєть ся все в сторону судьби і богів і вслухані в його звуки ми є безсильні проти його простого слова, бо Шевченкове слово не належить до нього, тільки до народу як такого. Що тим самим він як артист інтересний головно для Українця — те треба сказати. І те, що чар його рідного слова знищить мабуть і найкрасший переклад. Одначе в нас він стоїть саме тим подихом своєї землї і тою; могучою красою справдї пережитого почуваня, яке головно тепер, в часах наших письменницьких кокетерій із брехливими ефектами лїричних кунштів по правилам Part pour l'art, являють ся нам просто казочною минувшістю.
[Ілюстрована Україна]
01.04.1914