Літературні новини.

(Михайло Яцків: "Смерть Бога". Нариси і новелї. — "Новітня Біблїотека", випуск 13—14).

Що, питаю ся, купить пересїчний читач найскорше, коли книгар положить перед нього найновійшу збірку лїричних віршів, найновійшу драму і найновійшу збірку новель? На мою гадку він купить передусїм найновійшу збірку новель. Сей рід артистичної творчости був здавна любимцем читаючої публики. Лїрик все є в небезпеці втомити читача остаточною одноманітністю свойого духового овиду, драматик домагаєть ся від нього надто енерґічного співдуманя і надто великої уваги в сторону одного вирізку істнованя — за те новелїст веде його від явища до явища, може кількома рисами кидати безлїч житєвих драм на папір і може кількома словами відтворювати безлїч людських душ, з цілим лїризмом їх почуваня і нїмою траґікою їх долї. Тим то й стала форма оповіданя, головно нинї, одною з найвисше цінених артистичних вартостий. Хто переглядає нїмецькі книгарські катальоґи з останних лїт, того вдарить певно ся майже педантна дбайливість, з якою нинї дослїдники письменства видають давно призабуті старогрецькі, східні, ранні італїйські, француські та нїмецькі оповіданя і спомини, начеб сама форма оповіданя давала тим антикам право до нового житя. А новелї Ґорких, Андреєвих, Стрінберґів та глибоко іронїчні нариси а lа Чехов, були до недавна трохи не виключною лєктурою читачої Европи. Висше як коли цінують ся нинї Едгар По і Мопасан. Бо нам хочеть ся почути богато інтересного, глибокого, вражаючого, але в короткій формі.

Сей півсьвідомий дезідерат сьогочасного читача в сторону короткости оповіданя витворив в нашій лїтературній добі ориґінальну форму прозових нарисів, яких вже не можна ізза їх короткости іменно — назвати оповіданями, а треба в них бачити рід лїрики в прозї. Колиб Турґенєв нинї писав свої "Поезії в прозі" — то він мігби їх так само добре назвати нарисами, як першу-лїпшу із своїх новель. Поглубленє внутрішного житя людини мало в новітнім письменстві той наслїдок, що воно навіть найхимернїйшим почуваням одної хвилї в одній душі надавало достоїнство житєвої драми, себто бачило в них такуж саму (що до житєвої вартости) подїю, як є нею нпр. вчинок "Божевільного" Мопасана, або нечувана пригода Бальзакового Рафаеля. Найтонші настрої самотних артистичних душ, схоплювані найрадше під важку нудьгу дощевих днів в самотї глухого помешканя або в студеній атмосфері модерної каварнї — стали осьтак щораз частїйше звертати увагу читача, шукаючого збірки оповідань, а хоч властиво оповідаючий зміст сходив згодом до нулї, то всеж деякі з сих проб новітної новелїстники — ось як ескізи Петра Альтейберґа — стали вскорі клясикою в своїм родї. Строго драматична форма клясичної новелї не годила ся правда з внїшним змістом таких несказано витончених і несказано химерних настроїв одної хвилї, отже треба було само чисте нотованє таких психічних метеорів — назвати оповіданєм. Читач конець кінців буде вдячний за короткість сих прозових віршів, а критик нехай собі читає Бальзака, коли йому жаль за клясичним оповіданєм і його великою лїнїєю.

У нас репрезентантом того типу модерно-настроєвої новелї — є Михайло Яцків. В яркім протиставленю до драматика Коцюбинського або Винниченка є Яцків лїриком в прозї, не любить правильних форм оповіданя, чисто-обсерваційних малюнків, чисто-реальних змістів, а стараєть ся малювати житє на тлї того лїричного plus власної, душі, яке дане явище зводить до строго особистого пережитя його. Кождий рис Яцкового малюнку стоїть в найблизших відносинах до нього самого. Кожда, змальована ним душа носить на собі нестерте пятно його власного почуваня. В нього є дуже замітний дуалїзм обсервації: з одного боку обсервує досить остро чисто реальні признаки явища, а з другого піддає обсервацію свойого ока обсервації свойого хвилевого почуваня — і лиш те строго настроєве почуванє — те mihi placet, або mihi displicet його душі, рішає про остаточний ціловид малюнку. Коли клясичний новелїст драматик стараєть ся схопити житєве явище в його утаєнім відношеню до цілости істнованя і виказати його незбиту конечність в рядї житєвих явищ самих по собі, то лїричний новелїст, як Яцків, схоплює кожде явище в його відношеню до себе і показує нам його в осьвітленю даного настрою власної душі. Тому — коли в новелїста-драматика слїдна є передусїм робота творчого ума (діяльоґи Бальзака, ідейні основи новель Стріндберґа, архітектонїка Кляйста, психольоґічна аналїза Бурже), то в Яцкова чуєть ся передусїм відгуки його серця. Хаотична інодї розбіжність лїнїй його малюнку тут має своє конечне жерело. Я не знаю нпр., чи Яцків мігби коли написати історичну новелю в родї новель Конрада Ф. Маєра або "Іродіяди" Фльобера. Інтересний є з того погляду його колишній ескіз п. н. Моренґа (в "Чорні крила"). Яцків зачинає говорити про вожда збунтованих африканських племен і впадає конець кінців в такий пристрасний тон, що здаєть ся нам, начеб він в Морендзї боронив якихсь інтересів власної особи. Моренґа стає трохи то не українським творцем, якого книжок нїхто не купує, а його полїтичні вороги — тим тричиклятим гуртом, який не розуміє ґенїя. Не сумнїваю ся нї на хвилю, що Яцків боронить в особі Моренґи ідеалів свободи. Але тон, в якім він се робить, такий наївно щирий, значить так тїсно звязаний з його власною душею, що на якусь обєктивну гадку про даний проблєм тут рішучо нема місця. Тимто — ізза деспотичної перемоги серця в його творчости — на овидї штуки його все є передусїм вразлива душа автора, її самотно пережиті настрої. Перші жовнїрські оповіданя, потім сцени з театрального житя і самотного житя — самотних артистів, — те все наче автобіоґрафічні нариси, колишні хвилї власного житя, безконечні настрої болю, задуми, туги, розпуки, зневіри на тлї власного "я". Колиж Яцків відвертав око від себе, а дивив ся на сьвіт, то малював здебільшого утаєний біль самотних, посвоячених собі душ, який міг відчути льоґікою власного наболїлого серця. На ширші малюнки в нього нїколи не було місця. І "Огнї горять" і "Блискавиці" зводять ся в ґрунтї річи до ряду ескізів. Одна або дві особи, одно одиноке почуванє — почуванє все відємне — отже почуванє болю або страху перед болем ("Весняний захват") і настрій готовий. Катована коняка, скривджена людьми птиця, горесні своєю немочию проти житя люди дїти — се Яцкова герої. Всюди бачить ся вузке вікно Яцкової робітнї, всюди чуєть ся душливу самоту його душі, всюди бачить ся посередне житє, як уяву його серця, а не житє безпосередне вітворене в цілій своїй маєстатичній величі. Се безумовне обмеженє Яцкова на власне, хвилеве почуванє, як на жерело і головний орґан його творчости ввело в його твори також сильний візийно-алєґоричний складник, дуже часто зі шкодою для даних сюжетів — і питоме йому психічне мальованє природи, чому инодї завдячуємо чудово відчуті картини.

Колиж тепер наш читач возьме до рук найновійшу збірку Яцкова п. н. "Смерть Бога" — то не скаже, щоб в ньому Яцків як артист хоч крок поступив наперед. Як проти збірки "Казка про перстень" збірка "Чорні крила" — виявила лише темні сторони його нахилу до алєґорії а в доборі і мальованю типів стояла на лїнїї попередних збірок (з рецідивою в суспільні лайки тоном оповіданя "Огнї горять"), a Adagio соnsolante не стояло навіть так високо, як "Чорні крила", — то "Смерть Бога" — дає з артистичного згляду так мало, що про справдї артистичні вартости тут годї говорити. Настроєво лїричний метод панує тут так переможно, як у всїх перших збірках. Герої і подїї такіж невибагливі як і здавна в Яцкова. Знова не бачить ся якоїсь подїї, зображеної в її повнім житєвім процесї, в її відносинах до цілости істнованя, не бачить ся великих представників житя, лиш настрої, які кидає така і така сфантазована уявою автора житєва хвиля. Хто хоче знати, як виглядають малюнки переминаючих житєвих хвиль, які для читача мають вартість хвилевої розривки, а для його ума і сьвітогляду не дають нїчого — той най читає cї ескізи "Смерть Бога". Ось в першім ескізї "Ранок зїльника" ми в сїльській школї, чуємо як учитель оповідає про пустуна Івана і бачимо, як Гануся (названо зовсїм непотрібно Любенька, бо сей прикметник має знайти сам читач, а не автор) чуєть ся самотною між другими дїтьми. Попівна іменно мала нові черевики і червону парасольку — а на Ганусю Любеньку мало хто дивив ся. В другій части того ескізику зображений — похорон Ганусї. Так нїжко, як то лише Яцків уміє. "B маю, з полудня заплакали дзвони, біла домовина ішла вуличкою поволи в забутє. Гладила її похилена верба срібною віткою, пращала цвитуча черемха". Кождий відчує, що сї дрібні лїнїї міг потягнути лиш поет. А коли опісля хлопці самі по смерти Ганусї "приглядали ся (памяткам) по нїй як в молитві сьвятому образкови", то і ся нїжна сторона дитинячої душі видаєть ся менї дуже гарно заобсервованою. Але коли від сих артистично схоплених детайлїв перейти до внутрішної цілости того ескізу — то годї добачити в нїм лиш одної, байдужної про себе житєвої хвилї мінїятуру мінїятури, яка безслїдно пропадає в хаосї буденщини. Солодкаво рознїжена сентиментальність того малюнку не може заступити браку внутрішної глибини житєвої конечности сюжету. Є в нас те трохи небезпечне для автора вражінє, що таке дозріти і таке написати — мігби кождий з нас. Рішучо. А — другий ескіз "З дневника" — є знова лиш байдужна про себе фантазія якогось химерного настрою. Коли я в горі говорив про хаотичну розбіжність лїнїй Яцкових малюнків і вивів її із перемоги серця в його творчости, то сей ескіз показує саме сю хаотичну розбіжність в її майже клясичнім виді. Ось зразець:

Темний, несупокійний біль снує ся з того серця як жерело в нескінчену хлань, розсїває увагу і думки. Втихомирюю на силу розхвильовану грудь і стараю ся поглубити найпростїйші основи.

Думки розсїтають ся знов.

Надімною дївчина, обвита шовковою габою, з пробитем серцем. Стоїть як арфа, сповита білою хмарою, з груди лєть ся кров.

Гарні руки у лицарів, красші у монахинь, найкрасші у мистців.

Пальці мистців відчувають більше, нїж душі людий.

Ти закладала ручки по за себе, підіймала ся на пальцях в молодій буйности, біла рожа розцвитала в Твоїх зірках... Се було давно...

Під вечір вернув ся я домів...

Опісля іде Яцків бачить вампірика в дрібнім, дївочім тїлї, чує над собою злодїя, що товчеть ся на даху, кидає за ним книжкою та іде спати з образом тої дївчини (з простим серцем) в душі, а над хатою плачуть мандрівні птахи. Так тут саме стільки напрямів думки артиста, скілько і речень. Цілість? Яцків скаже: се хаос найглибших почувань одної хвилї і я його малюю, так я його відчував". Не перечу. Але тепер питаю ся, що дає право якимсь почуванєм виступити на овидї штуки? Відповідаю: їх злука з вічними питанями житя, які читача, як чоловіка обходять безпосередно. Великі артисти се самі ті, які траґедії своїх героїв все вміли зробити траґедією своїх читачів. А чим питаю ся може бути для нас отсе все, що тут розмалював Яцків? Сей його біль, якого причини не знаємо? Ся дївчина-алєґорія, якої не розуміємо? Сї афоризми про руки і пальці, сей вампірик і сей злодій на даху. Чим може бути питаю ся, те все для нас? Де є повага тої артистової гадки, де стараєть ся лучити житєві хвилї впередуховлені, вражаючі нас своєю утаєною величею цілости, а не товче їх наче скло на найдрібнїйші черепки і не кидає тих сьмішних собою черепків перед читача, як документи житя? Настрій артиста тільки тодї гідний є того, щоб читач переживав його з артистом, коли він перестав бути півсьвідомим хаосом одної душі, а став ся силою порядкуючої, т. є. провірюючої думки артиста символом чогось вселюдського.

Се не є нїяка доктринерія, нїякий роґоризм з моєї сторони. Се на мою гадку самозрозуміле очеркненє єства артистичного твору, то менї, аж дивно прогодувати його нашому письменникови. Але проти того мушу сказати, що Яцків, головно Яцків останної доби щораз більше віддаляєть ся від широких шляхів вселюдського проблєму. Ось в ескізї "Клопіт" не пізнати гаразд, чи се гумореска, чи іронїя, чи алєґорія, чи таки просто нїсенїтниця. Пишу те слово нїсенїтниця тому, що до автора "Білої квітки" — чей же слїд ставити якісь трохи висші артистичнї вимоги — нї? Якийсь божевільний — але що то за якийсь сьмішний божевільний! — уроїв собі, що йому пошкодила порція шинки, іде з тим до лїкарів, вони йому буцім то витягають з горла цілу шинку "з костомахою" — опісля він є в домі божевільних, а відтак його випускають опять, а він те розповідає судії підчас одної судової розправи, в якій мав ставити за сьвідка. Коли се річ поважна, то вона вийшла карикатурою, колиж се подумано гуморескою, то вона є без крихітки дотепу. Глибшу гадку признаю вже ескізови "Новітня основа", в якім, коли його добре розумію, духова злука між двома артистичними душами, стає рівноважником змислової любови і жерелом творчости — але як нескладно ся гадка оброблена! Як вона губить ся, меньшає до мікроскопійної точки в хаосї необдуманих якслїд слів! Що за штучна бесїда тих двох людий — скілько в них дешевих красок картяних царів! Ось зразець їх діяльоґу:

Він: "Переживаєш основу вічних тайн. Диви ся, тепер Ти тут коло мене, а я виджу богато твоїх постатей з тих хвиль, що минули недавно. Мягенькою краскою сніжної лїлеї навіяне Твоє чоло, я виджу іскорки, що добувають ся з него у далекий світ, соняшний світ".

Вона: "Весняними ранками дрожить в моїй душі почуванє, що я припадком з'явила ся на світї... Моя покійна мати також припадком вийшла в мандрівку житя... Постав тепер супроти того припадку моє духове здоровлє. Я почуваю велику силу і лад в найнїжнїйших вязанях думок..."

А коли опісля артист апострофує дївчину Музою і коханою Психе, а вона подивляє його апольонське чоло — то трудно не подумати, що се якісь олїмпійські єства, а не люди, що висказують ся з безпосередних глибин житя. О много більше траґічного елєменту добачую в ескізї "Самотний огонь", якого провідна гадка, іменно самовбійча смерть дитини, з тою цілию, щоб погодити родичів, вимагала, здаєть ся, чогось більшого від автора, як трех, досить невибагливо кинених настроїв. Таж є гадки, яких годї оброблювати раз принятим точкуючим, мікроскопійно-настроєвим ладом, сеж річ артистової праці достроїти зовнїшну форму зовсїм до даного змісту і саме повагою форми управдоподібнити нам повагу змісту. Тут хлопчина майже не виступає. Його вступний лист, якого деякі фрази можна квестіонувати, не дає нам зовсїм образу душі того хлопця, що вкінци кидаєть ся в огонь. Хлопчина переживає свою траґедію так сказатиб поза читачем, і тому finale являєть ся нам як висновок без відповідних преміс. Тут саме треба було справдїшного, драматичного оповіданя (пригадуєть ся Мопасанове: "Кельнер, пива!"), а не розбіжних лїричних картин, (хоч нпр. краєвид з початком III. части дуже гарний), які ледви нам позваляють схопити огнива цілости. А прецінь Яцків в "Боротьбі з головою" — так гарно драматизував! Там форма зовсїм покривала зміст — тут в "Самотний огонь" — на перший плян висуваєть ся катованє жінки, а смерть хлопця на сам конець, хоч на мою гадку Яцків в тім першім листї повинен був двома словами — словами дитинячої душі! — згадати про катастрофу в дома (ощаджуючи нам відразливого образу бійки), а всї прочі части ескізу посьвятити тому процесови в душі хлопця, який з неминучою конечністію веде до самовбийства. Дальший ескіз "Архитвір" — се знова повний найдовільнїйших настроїв діяльоґічний акт між артистом а дївчиною, де инодї цілою стороною розливають ся лїричні деклямації, а подїя є тайною автора — чого вона перед ним обнажуєть ся, того я не розумію. — "Посол Петришин", се низка найстарших "віців" людства, під якими Яцків зі справдї непонятною менї безжурностию кладе своє імя, а "Дівчина з XVIII. в." дає з початку дуже гарний настроєвий малюнок старого замку, за теж при кінци псує цілість неясностию того, що автор властиво хотів сказати? Вже то ся глибша думка справдї нещаслива під руками наших розмріяних авторів — таж годї все читачеви озирати ся за коментарами до тих почувань! Хиба треба собі запамятати той неоцінний вислів одного з наших лїтературних Sonntagsjager-ів: "гадка є, але треба її схотїти побачити".

Другу половину тої збірки занимає "Смерть Бога", "студія молотом", написана як відповідь одному критикови, що свого часу подав пробу критичного розбору згаданого висше ескізу "Самотний огонь". Ся студия — се передовсїм доказ на те, на які розстаї попадає письменник, коли перемога серця в нього так велика, що стає його виключним артистичним і полємічним принціпом. Се инша річ, чи той критик мав рацію, чи нї. Се кождий читач розсудить сам і коли справдї вглубить ся в Яцковий ескіз і працю критика, то не трудно йому прийде побачити, де критик справдї мав рацію, а де заключав фальшиво. Скажу нпр. що автор тої критики не повинен був розбирати згаданого ескізу лиш про себе, без злуки з цілою творчостию Яцкова, він сам опинив ся на манівцях критичної аналїзи, квестіонуючи инколи треторядні подробиці, які для ідейної цілости є вповні байдужні. Але навіть, коли критик похибив, то Яцкову, як артистови, тобто представникови нашої культури, так відповідати не яло ся. Нехай собі дебютант думає, що йому вільно лютити ся публично. Але не можна простити авторови, якого річи перекладано на чужі мови, що він обиджений в своїй артистичній амбіції, і то з приводу так слабкої річи, кидає свойому критикови такі комплїменти, за які мусимо стидати ся, бо можна богато їх вчути від уличника. Коли Яцків не хотїв відповісти річево, або не вмів від повісти з гумором справдї висшої душі, — то лїпше вже було мовчати. Бо той критик не пошкодив йому стільки, скільки йому в очах інтелїґентного читача може пошкодити така полємічна делїрія.

Ох! той лїризм в нашім житю і нашій штуці... Я все при тім, що він є вбивчим шкідником цілої нашої культури.

[Ілюстрована Україна]