"Лицар-Сам" Грицька Чупринки.
Отся новість відомого українського лїрика не є збіркою лїричних віршів. Вона хоче бути поемою, значить хоче нам дати глибший малюнок одної душі, оснований на траґізмі великого пережитя, рисованого зі становища одної суцільної ідеї. Таке змаганє поета, навіть на случай, колиб воно мало лишити ся нездійсненим змаганєм, треба нам на всякий случай підчеркнути і з тої рації, що нам всїм наші лїричні збірки таки вже надоїли ся, що ми, коли чуємо ще раз про традиційну тугу наших лїриків та їх ославлену нудьгу і все чогось ті самі громадянсько-патріотичні обявлєня, не почуваємо вже з ними як слїд, думаємо, що те все ізза своєї шабльоновости щось несказано зайве та безвартісне. Наша теперішна лїрика хорує іменно на перестарілість мотивів, ось що. Вона хорує на соромливу вбогість під зглядом ширшої концепції та на неміч у вишукуваню нових форм лїричного вислову.
Нестерпний тон анемічно-безнадїйного зітханя або дїтвацько-вітхненого захвату, став для більшости наших лїриків, не знаю чому, найлюбійшою формою їх дуже неінтересних сповідий, і нам просто неможливо тепер стрінути ся у наших поетів із глибшим малюнком людини, яка би змогла бути висловом нашого, так інтересного часу. Все тільки подихи жебрацько-бідної самоти та крикливі відгуки останніх патріотичних свят, а мало сьвідомих своєї штуки артистів, які би із розкошию справдішного творця ставляли нам ясні сьвіти своєї думки перед очи. Тим то і наголошую те, що д. Чупринка в своїм "Лицар-Сам" силкуєть ся дати нам річ подуману ширше. Ставляє собі провідною гадкою концепцію доволї сьмілу та ориґінальну і дбає про ріжнородність її лїричного вискалу.
Спитає тепер читач: в чім лежить ся сьмілість та ориґінальність концепції в нашій поемі? Отже в тім її сьміливість та ориґінальність, що д. Чупринка найважнїйшим вчинком свойого лицаря-героя ставляє його — сьвідому утечу з поля боротьби, протиставляючи тим чином нашим конвенціональним понятям про відвагу та пожертвованє у службі загалу відвічне право власної волї .
Що таке огонь одваги?
Черепок для черепахи
Певний захист од орла,
А для зайця, для гадюки
Дужий біг, жало і муки
Не захистники од зла.
Я надіну певну броню,
Не візьму й меча в долоню,
Тількиж битись буду я
Скільки сили, скільки змоги,
Смілим духом перемоги
Палом вищого чутя...
А до матері, яка з почуванєм сорому питаєть ся його, чого він покидає поле боротьби, та який скарб зберіг своєю утечею, Лицар-Сам каже:
То скарб великий,
Що не згубить ся нїде;
Він лишаєть ся навіки,
Нїби щастє молоде.
Скарб той — скарб своєї волї
А не захвату віків,
Скарб і щастя і недолї,
Сяйво й мученських вінків.
На, дивись! — Я маю рану, —
Знай, се рана не моя!
Я од нинї шлю догану
Попередникам життя.
Їх життє було безладдя,
Дикий рев і чорний сум;
Їхня зброя і знаряддя
Для мене докір і глум.
Хочу я життя такого,
Щоб творцем його був — я!
Величезного, палкого
І блискучого житя..."
А ще острійше силкуєть ся мотивувати свій крок Лицар-Сам в ось такій апострофі до батьків нареченої, які відцурують ся його як зрадника:
Ти кажеш — зрадник? — Зрадник зла!
Я ваших цінностів не знаю!.
Од вас душа моя взяла
Одно лиш слово: проклинаю !
Бо ви найперші вороги,
Що даєте в спадщину рани;
Ви даєте свої кайдани.
Я всїх покину без жалю,
Без слїз, без дум і без вагання,
Я весь ваш мотлох спопелю
Тепер в хвилину розставання.
Я не проллю пекучих слїз;
Я пережив давно ридання
І в жертву Духові приніс
І біль і славу і кохання".
І Лицар-Сам за свій, скажімо нео-геройський крок, терпить погорду рідні, суспільства і любки, читач однак мимохіть стоїть по його сторонї, бо читач іменно захоплений (поки що) голошеною словами правдою його вчинку та його висших стремлїнь. Так ось Лицар-Сам на острах своїй любці може протиставити конвенціональному понятю зради висшу зраду зла, себто утечу із оков конвенціонального рабства проти слїпої традиції, бо в нього є, — але скажімо зараз все ще тільки на устах — фраза про свойого Духа і пал висшого чутя.
Коли отже глибше подумана поема, як і всяка глибша подумана концепція взагалї стоїть різким конфлїктом між двома поборюючими ся сьвітами, то і поема п. Чупринки з того згляду є заложена безумовно добре. Адже так подумана концепція доторкає собою і траґедії мілїтаризму нашого часу і стоїть близько модерних проблємів індівідуалїзму, а головно для нас, Українців, є зза острих слів під адресою дряхлої традиції та неоправданого авторитету "мотлоху" навіть дуже живуча. Не можна тому сказати, щоб Лицар-Сам як душа був — о скільки береть ся під увагу волю автора — тільки безвартною відірваною від широких основ житя фан-тазією. Так подуманим зрадником (традиційного) зла — став би може легко і дехто з нас. Любка, матїр, батько та загал — стануть нас правда за те проклинати. Ну — але ми індівідуалїсти своє; у тій нашій проклятій самотї нам таки лїпше, бо нашим душам — ширше. Лицар-Сам має рацію.
Але тепер спитаймо: яке висше дїло Духа, воскресшого із гробу традицій, протиставляє д. Чупринка сьому актови соромливої утечі з поля боротьби? Яким чином Лицаря-Самого доказує правду його слів про висші пориви та примушує нас тим самим справдї тїшити ся з того, що сей титан Духа не став жертвою глупого Манлїхера та повернув на лоно суспільства?
Чи мусимо так поспитати?
Мусимо. Бо те все, що ми досї знаємо про Лицаря-Самого, се тільки слова, нїякого вчинку в сторону обнови Духа ми не бачили. А ми правду даної душі провірюємо все тільки дїлами, не словами. Ненавидимо драм, в яких актори тільки вдохновено деклямують, а нїчого путнього не роблять. В українського читача, ще до того в памяти такий Лицар-Сам д. Пачовського — іменно його Дорошенко, який протягом пяти актів ставить сам себе на котурни боговитости, а на дїлї кінчить як останній внутрішно безвольний раб. Ми Українці починаємо ненавидїти фрази і хоч культивуюють її ще наші брехливі віча і збори, то проте ми добре знаємо, де сяєво правди, а де чадні ракети самодурної фрази. Правда — "Лицар-Сам" д. Чупринки се не драма. Міг би хтось отже сказати, що шановний автор користаючи з лїричного характеру своєї поеми — вдоволив ся тільки так сказати індівідуалїстичним настроєм, а дїла Лицаря-Самого волить докомпонувати собі второпному читачеви. Може по правилї: ex undue leonem. Слухайте його слів — а його дїла вже вам будуть ясні. Але годї не сказати, що така інтерпретація поеми булаби просто критичною софізмою. Хто визиває до бою цілу суспільність і хто неґує цілу культуру минувшини в імя одної модерної ідеї — той не сьміє лишити ся при словах, бо єством геройства не є слово — тільки дїло, а по крайній мірі дїло, викликане посередно словом. Чупринка одначе зробив той — після мене — кардинальний промах, що велить свойому героєви усунути ся з виду поеми — зараз таки по тій брязкучій тирадї в сторону мотлоху. Наговоривши великих слів велику силу, Лицар-Сам прощаєть ся з читачем словами:
"Іду, іду, та тільки ви
Ще не зрікайтесь так заранї,
Бо я, як вічний вартовий,
Вернусь до вас, мої кохані!"
Кінчить отже не тільки опять теа-тральною фразою ("вічний вартовий") але і неоправданим нїчим афектом до "мотлоху" ("мої кохані"), який є або дешевим іронічним зворотом, або таки мусить бути з огляду — на заранї. І ось проти всякого сподїваня читача — поема кінчить ся ось таким епільоґом :
"Немов новітній Аґасфер.
По світу Лицар-Сам блукає;
В чаду фантазій та химер
Небесну мрію він плекає.
І сяйво дня і ночі фльор
Його любовно обливає
І неба дивний омофор
Йому натхнення навіває.
А там... А там настане мить,
Коли він гордий, непідкупний
До бою зможе приступить,
Смертельним ранам недоступний.
Поминаю вже те, що середина того епільоґу завдячує свою настроєву красу звісному віршови Філянського; менї іде головно о facit цілої поеми. Яким же символом лишається Лицар-Сам в наших очах? Коли він як вічний Аґасфер блукає по сьвіту, то ми мусимо добачити в нїм щось несказано важне, вічне, невідлучне від єства людини, доказуване іменно день в день чинами тої вічної людини. Так ось як Дон-Жуана уважаємо вічно блукаючим символом нашої душі, бо все нас мучить любовна пожада і все ми охочі зрадити і грішити, так як він. Щож спільне почувати нам з душею Лицаря-Самого? Самоту висшої душі? Алеж тут висшість сеї душі доказана тільки фразою, а її самота спричинена тільки — вчином тхірства, характеризуючого нашого героя як дуже хитру людину, коли іде о власну вигоду. Певно — prima caritas ab ego, але на те вистане нам примір простого дезертира, який не має претенсій до нїякого геройства. То може думати, що д. Чупринка символїзує в постати Лицаря неміч людської природи, траґедію того найглибшого тхірства нашої душі у виду смерти, яке ось так ґенїяльно змалював Кляйст у "Prinz von Hamburg"? Але нї — Лицар-Сам не почуває себе прецінь трусом; навпаки, він кождої хвилї готов прославити свій чин як дїло достойне висшої людини. Ну — то може бачити в нїм символ того, "вічного революціонера", який у вік кровавить свою душу геройською боротьбою з темрявою в товпі? Але де є ся боротьба? Декляматорські виступи в домі матери та справедливо обуреного тестя — то ще не боротьба з темрявою в широкій товпі. Лишить ся тільки одно. Хист нашого лицаря в гарнім зображуваню своїх мрій — сей типовий хист інертної української душі — та його кождочасний хист у fugam date. Втїкає перед ворогом, перед материю, перед коханою та перед роздразненим селом. А щоби було прецінь колиб він проти громів товпи в селї лишив ся? Колиб нам д. Чупринка був зобразив його в піснї третій і четвертій творцем-реалїзатором тих ідей, які так чванливо проголошував? Тодї він би не потрібував Аґасфером висшої бляґи задивляти ся як анахорет Філянського в неба дивний омофор і не потрібував би потішати читача ще одною бляґою, що ще прийде така мить, що — ну!
Я вам покажу, — тілько опромінений сяєвом великого чину сам оправдував би слушність та вагу своєї появи перед нами. А так — се якийсь дивний Дон-Кіхот, неможливий як креація комічна, бо говорить занадто поважно, і неможливий як креація поважна, бо браком льоґіки в своїм характері зводить себе сам до абсурду. Що д. Чупринка так мало порозумів єство драматичного малюнку в своїй поемі, можна правда легко вияснити тим, що він як скрайно субєктивний лїрик просто ідентифікував себе з постатю свойого лицаря та думав, що тільки висказуючи свої почуваня в сторону дряхлої традиції — тим самим сотворить повний образ свойого героя. Але те, що в чисто субєктивній лїриці має свою житєву правду як почуванє душі артиста, те в поемі, яка прецінь виходить поза межі одного настрою, не може стати за малюнок даної людини, бо тут почуваня не вилонюють ся з рефлєксії, тільки з льоґічно завязаної акції. Значить — в поемі треба поетови таки вийти зі себе і потонути в глубинах чужої душі. А те д. Чупринці таки цілком не вдало ся і він в ґрунті річи дав таки низку — лїричних моментів. До того додам, що дикція поеми страшно суха, пересїчний тон — якась тяжка своєю формою реторика, право риму панує всевладно над кождою думкою, якихсь красших образів майже нема, а головно дїяльоґи дївчат без нїякого тепла. В цілости — студена як лїд конструкція, цілком не достойна глибин задуманої автором концепції.
[Ілюстрована Україна]
15.04.1914