Як добре, що була та ніч. Ніч, коли не можна було спати. Але й роботи особливої не було. Бо ночей, коли не можна було спати, якраз тоді було безліч. Наряди, караули, кухня, нічні заняття, тривоги… А тої ночі було вперше інакше. Два дні перед тим застрілили караульного хлопчика просто на вишці. (Тепер, мабуть, сказали би вартового). Літо, місто, мирний час, вишка була біля самого паркана військової частини. Він там собі відбував нудні нічні чотири години. За парканом були захаращені подвір'я з гаражами, комірками, курниками, городчиками і садами. Тих двоє стріляли з відстані кількох метрів. Здається, тихо вилізли на дах металічного гаража. Мали зі собою дрібнокаліберну рушницю, викрадену зі шкільного тиру. Вона непогана, але однозарядна. Тож мусили вкластися в один постріл. І вклалися. Вартового убили. Зіскочили з даху. Один підставився другому як опора. Другий виліз на плечі першого, накинув якусь шмату на колючий дріт, перескочив через паркан, вибіг на сторожову вишку, забрав автомат і торбу з набоями і звідти перескочив за паркан. Вони хотіли мати автомат. Або: їм був потрібний автомат. Вже через дві години був оголошений алярм у цілому гарнізоні. Йшлося не так про убивство солдата, нормальними втратами у мирний час тоді вважалися два відсотки, як згуба номерної зброї. На всіх дорогах з міста були виставлені блокпости з бетеерами. Піхотинці попросту оточили ціле місто. Танкісти, артилеристи, хіміки, інженери проводили рейди всередині оточення. Розвідники працювали з оперативною агентурою. Зв'язківці – як то зв'язківці – забезпечували тотальний зв'язок із мобільних вузлів, розставлених по периметрові. Господарські підрозділи усіх частин розвозили своїм приписаним гарячу їжу на всі пости і ділянки.
Тої ночі я сидів у засаді на краю міста. Не можна було спати, але й роботи особливої не було. Добре, що була кулькова ручка (вона завжди мусила бути у внутрішній кишені, там, де документи) і листок паперу, виданий для потенційних листів. Сидів під трепетою. Трепета раз тріпотіла, раз трепетала. І вона мене загіпнотизувала. Згадав трепету, яка росла на протилежному бережку яру, над яким я ріс. З того все й почалося. Мені почали являтися сотні сцен із недавнього дитинства. Мені ж було вісімнадцять. І дитинство було основою і більшою частиною всього того, що я на той час знав і пам'ятав. Добре, що ніч була місячна, зоряна, ясная. Я почав усі ті струмені і хвилі записувати, ніби шалений поет, який боїться забути до ранку свої візії і одкровення.
Я бачив фраґменти з різних періодів, переплутаних у своїй послідовності. Жодних еволюцій, жодної логіки. Попросту вир життя. Скажімо, як дзядзьо робив порічкове вино, як тяжко ми ті порічки рвали, як бутлі стояли на підвіконню, як вино наливали у фляшки з екзотичними етикетками, як їх складали на дощаних полицях у пивниці. Як ми з татом і мамою були у львівській опері, ложі, коридори, мурашник. Як ми з дзядзем щовечора цілували бабці руку, дякуючи за день. Як уривалася хмара, і по нашій дорозі валила вода, а ми бавилися у переповнених фосах. Як ми з мамою і татом час від часу їздили на книдлі у якийсь лісовий ресторанчик. Як ми з братом нехотячи підпалили букет дивовижної сухої трави, зібраної на далекому березі бурштинського водосховища, підсунувши латунний свічник надто близько до флакону, зробленого з гільзи. Як ми всі пробували по кусникові перші чотири жовті яблука, прищеплені на старій йоні, називаючи їх восковими. Як ми боролися за правилом – хто скорше заплаче. Як ми з дзядзем ходили зривати кмин, які в нього стебла, що ріжуть руки, як його пучки висіли у спіжарні. …За ту ніч мені вдалося записати тезисно кількасот розмаїтих епізодів. Той листок маю досі. І підтверджую – як добре, що була та ніч, в якій таке сталося. Найліпше, що вона була саме тоді, коли всі можливі спогади були так близько. Якби не запис, я би дотепер мало що пам'ятав. Бо і так якусь частину пам'ятаю лиш словесно, а не чуттєво.
На другий день убивць злапали. Не на моїм відрізку. Якась облава загнала їх у болото з очеретами. Одного застрілили, але автомат повернули на місце. А я, лежачи на землі, пошкодив якийсь нерв, який по-різному не перестає боліти вже сорок років. День у день. Ніч у ніч.
13.02.2025