Книжка.

Вона була непоказна, мала не більше як кількадесять сторін і коштувала всього дванайцять сотиків, бо нїхто за нею не питав, зза чого книгар знизив її ціну до четвертини і держав її в такім місци, де є темне царство пороху. Той книгар аж видивив ся на мене, коли я звернув на неї увагу, оглянув її близше і купив її. Наївний книгар! Його жорстоко практичний розум нїколи не вгадає, чого я зайшов до нього, чого глянув на царство пороху і чого я вибрав саме сю марну книжечку. Очевидно він взяв мене за одного з тих невблаганих знавців свойого дїла, для яких по за тим дїлом не істнує вже нїчо на світї, які, коли вони є істориками, дивлять ся на світ все з глибин асирійської хронольоґії, а коли вони математики, то бачуть скрізь тригонометричні виміри. Рішучо він мусїв мене уважати за якогось пристрастного спеціялїста, бо на що нинї кому старо-індійських гномів в дешевім виданю для широкої товпи, в переводї якогось давно призабутого дивака і в такому видї, в якому стрічаєть ся непотрібні нїкому брошури на припалих порохом шафах старих емеритів? Я навіть пригадую собі якесь питанє того книгаря в сторону мойого письменницького аматорства і я пригадую собі, що він приобіцяв менї вистарати ся, — що то мало бути? Ага — біоґрафія Будди. Чудово. Він таки мусїв взяти мене за впертого орієнталіста і щойно тепер став почувати цілу вартість тих бідних дванайцять сотиків ґномів. А я чогось на силу всьміхав ся в душі і хотів йому сказати, що він страшно помиляєть ся, що менї властиво не потреба нї староіндійських ґномів, нї біоґрафії Будди, нї навіть слів Заратустри, а треба менї — навпаки — забути про цілу комедію людської мудрости і її історію і забути про цілий той хаотичний маскарад, що називаєть ся житєм. І тому в моїм серцю реготав зїдливий глум, коли він думав врадувати мене перспективою на біоґрафію якогось там пророка житєвого маскараду, а мене в тій хвили не інтересував цілий світ, бо менї було просто зле на тім химернім світї. Ну — зле. Під кождий подих моєї груди я чув якійсь вбийчий біль, інтересний головно тим, що він вбивав ціле єство, а проте такий був несхватний, неначеб його в менї зовсїм не було. І тому менї трохи сьмішно було ізза того, що я шляв ся вулицями властиво як смертельно недужий, а нїхто того не додумував ся і нїхто не бачив вбийчої полуміни невидного костира смерти, яка вгортала мене. Що се могло бути? Що се було таке могутнє, що вбивало від хвилї до хвилї здорову людину? Бо я був здоров. Чиж міг би був книгар говорити менї свої нїсенїтниці, колиб він не був переконаний про те? Адже я навіть всьміхав ся до нього, сидїв прилично на поданім менї кріслї і здаєсь з апетитом курив одну з його сильних папіросок. Колиб я був йому сказав, що я саме зайшов до нього з страшної туги людини, яка почуває конець свойого єства та під погасаючі сяєва своєї власної душі хватаєть ся кождого, хоч найбайдужнїйшого людського слова як чогось, що би йому дало охоту до житя — тодї жорстоко практичний мозок того книгаря бувби відай вперве додумав ся змісту тих фільософічних книжок, що припадали порохом на поличках антикварнї. Але як я міг йому се вияснити? Від чого я мав зачати божевільне оповіданє про невидиму смерть? Чи від того, що се був пізноосїнний день, та що цілий день падав відразливий дощ і студено було і понуро, саме на стільки, щоб почути цілим своїм єством жорстокого демона нудьги? Але що практичний торговець дванайцятьсотиковим Буддою бувби зрозумів з того? Таж за той час, як падав той відразливий дощ, а непотрібів жахав демон якоїсь нудьги, він ось сидїв в склепі при своїм пультї, числив свої рахунки, обслугував пильно гостий, їв в свій час прилично запрацьований обід і курив в ряди годи одну зі своїх сильних папіросок, знаючи непохитно, що завтра вщасливить його точно той сам вид його житя. А по ясно осьвічених робітнях великого міста працювало тисяч рук, пересували ся мілїони перед очима тих, що їм було дане розпоряджувати мілїонами, знимали ся щораз висше великі будівлї житя і творила ся безлїч нових огнив в ланцюху істнованя. Що там кого обходив відразливий дощ? То я тільки з тхірливої трівоги перед тою якоюсь темрявою осїнного дня не вставав до полудня, мрів з глибин соромливого дїтвацтва про колишний промінь і пів-мертвим оком дивив ся на те, що ждало моїх рук. Правда я опісля, коли вже густий сумерк западаючого вечера вгортав місто, потяг ся вільною ходою непотріба на унїверситет, думаючи з трівожною тугою не про професора і його мудрість, тільки про те, що в тій унїверситетській салї буде ясно, будуть говорити і сьміяти ся люди, розгорнуть передімною картину праці, а я, томлений нудьгою дїтвак, буду мав хоч вражінє якоїсь майбутної приналежности до житя. Але ось зачала ся друга стадія моєї смертельної недуги — бо в той день не було на унїверситеті нїкого, всї робітнї його були позамикані — я не знав, що тут се був вільний від праці день. Кілька мовчазних полумінів, мерехкотячих десь в глибинах темних коритарів, робили сю глуху темряву застановленого житя ще сумнїйшою, нїж та абсолютна темрява, в якій не бачить ся нїчого крім пітьми. А я не пішов, як радив би се всякий практичний мозок до дому і не розгорнув на своїм власнім столї книжки, тільки шляв ся темними коритарами пустого унїверситету, слухаючи відгомону власних кроків. Чого я тут хотїв? Ждав на кого? А колиб було явило ся одно із зненавиджених мною лиць тих, яких брехлива назва є товариші і те лице під стереотипний усьміх було промовило: Що чувати? — то що? Я був би втїшив ся? Сказав йому, що менї треба виду якогось виру, до якого я приналежу, конечно приналежу? Чи сказавби я був йому, що ось то менї треба було чогось, що булоб житєм в наймогутнїйшім значіню того слова та вщасливляло би мене усїми своїми сяєвами? Нї — я бувби був йому, не сказав нї одного слова про себе, я бувби видивив ся, колиб він про те був поспитав, а проте я шляв ся тими темними коритарами унїверситету і ненавидїв його студену мовчанку і ждав на когось і ненавидїв того заздалегідь, хто тут як я міг був заблукати ся. Прецінь питав ся я себе — що могли вони робити тепер ті люди, яких чудової практичности я не міг збагнути нїколи? Ах вони певно сидїли дома і кінчили саме якусь роботу, яка вела їх в житю о один крок далї і зачинали другу і вичисляли години завтрішного і позавтрішного дня і готовили собі заздалегідь зміст своїх днїв і зміст свойого житя, щасливі чудово практичним його рахунком. Вони всї вміли рахувати наперед, все передвиджували, все готовили наперед і все знали, що їм треба буде зробити завтра, а пізноосїнний дощ — чим він міг бути для них? Хибаж сей дощ і те похмарене небо і ся неістнуюча властиво нудьга слотливих хвиль — се якісь позиції в житю, з якими треба довше як кілька хвилин числити ся? І менї страшно стидно ставало перед ними і я тїшив ся, що я був їм цілком чужий і що вони не знали нїчого про нечувані дїтвацтва моєї душі. Тільки що я з упрямістю дїтвака не йшов нїколи за їх приміром і тепер я не пішов в хату, тільки пішов за якимсь неозначеним фантомом ген принадно освіченими вулицями. Ось дощ перестав вже падати, а хоч вулиці ще були мокрі і тут і там трівожили око багровими рефлєксами світла, вилискуючи на ослизлих свідчалах тротоарів, то сей могутний хоровід житя, за яким я вганяв ся, а нїколи не почував приналежности до нього — вже розводив свої розгульні, надихані пристрастю житя пари. Властиво не пари — а бурливо схвильований гурт пар, в якого лонї було те жагучо всьміхнене житє, повне мерехтливого блеску і упоюючої краси, повне дразнячого шепоту і понадно прислонених тайн, якого я не найшов ось там на глумливо мовчазних коритарах унїверситету, а якого менї було треба, конечно треба. Де вони ішли ті люди так поспішно, з такою визволюючою свідомістю ціли на безжурних лицях? О — вони всї мали якусь ціль, радісну може навіть сумну, або побідоносну, або не-безпечну — та вони мали її. Бо чогожвони так кудись спішили ся, розливаючи довкруги оглушуючі филї житєвого гамору? То я тільки не мав нїякої ціли, то я тільки завидував її кождому, навіть тій собаці, що весело бігаючи, ступала за своїм розумним паном, знаючи, що тепер ось після точного пляну свойого пана вийшла на прохід, а опісля вернеть ся до дому, а згодом в точно означеній годинї покладеть ся на спочинок. Xi — як се страшно кумедно, завидувати чогось собаці. Адже в мене була спромога поглибити мудрість Будди і знайти ціль істнованя в індівідуальній досконалости. Чомуж я того не поклав моєю цілию, тільки шляв ся вулицяии, завидуючи людям чогось, чого я не вмів назвати по імени? Ось бо і я міг так як сї гарно пристроєні люди, що висїли із самоходів, піти на концерт Кубелїка. І я міг бачити тепер, як Кайнц виголошує монольог Гамлєта. І я міг почути шампанову арію з Дон-Жуана і міг сїсти опісля коло сніжних столів великих ресторанів. Але в мене булоб те все значило, що я втїк в концертову салю в театр в оперу в ресторан, щоб вишукати на хвилю льоґічну ціль житя. І я бувби з острахом ждав, коли кождий артист покінчить свою гру і коли погаснуть світла в ресторанї і бувби за цілий час роздумував проте, від чого зачну завтрішний день. Бо ті всї люди всї були повні житя і вони вилонювали ся з глибин житя, а я тільки дивив ся на нього з нетрів страшної порожнечі в собі. І чим яснїйше те житє розпромінювало ся передімною, тим більше було воно менї чуже і вороже і страшне своєю жорстокою принадою. І чим повнійше було по вулицях і площах і притворах блеску, тим пустїйше ставало у менї, тільки якась ненависть давила менї душу вбийчими скрутами і нашіптувала менї своє глумливе Memento mori. І я не навидїв ті чудові лиця і одяги жінок і тих гордих своєю силою мужів і тих відразливих лакеїв, що пишали ся богацтвом їхних безглузних панів і ненависні менї були ті артисти, що мали сей глупий гурт розбавлювати своїми абонаментовими захватами; ах я ненавидїв всього, що спішило кудись біля мене в житє, щоб жити. Ненавидів. Глибоко, болючо ненавидів. І почував свою душу як страшний тягар, який ваготїв у менї без нїякої ціли. І те почуванє немічної ненависти за зверх, а вбийчої порожнечі в менї, обхоплювало мене згодом як смертельна недуга. Може я й ненавидїв тому, що те житє не сипало менї рож під ноги і я не чув ся витязем в його лонї. Може я ненавидїв тихлюдий тільки тому, що вони всї були дужші, як я. Може се лиш була насильна гіпокризія душі, яка не вміла знайти иншої маски на свій просто дїтвацький гнїв. Але те знаю, що менї було тоді зле і погано і страшно. І я забажав якогось визволеня із хаосу житя і щось в менї збудило ся мов туга за словом людини і якоюсь хвилевою розривкою і я поступив купити книжку, значить я конечно хотів утечи від себе самого. А що мене обходило, яка се була книжка? Я купив першу з краю, бо і так знав, що купую її тільки для розривки. Адже як вона, ся дванайцять сотикова книжечка, могла менї заступити те нечуване могуче, що горіючою луною палало над великим містом? І чи не міг я догадувати ся, що зміст її буде нудний, як стукіт пізноосїнного дощу?

І я довго щось говорив з книгарем і не спішив ся до дому, аж коли мене втомив наш силуваний діяльоґ, я з моєю книжкою, як з купленим рабом моєї нудьги, вернув до дому, роздумуючи із жахом про те, які світла розпалити в хатї, щоб опромінити ними студену сїрість чотирох стїн глухої самоти. Із жахом я думав про се. Те тямлю добре. А кілько раз я згадаю той дїтвацький мій жах колишного осїнного вечера, — тільки раз мене вгортає якась дивно нїжна туга і менї хочеть ся сю непоказну книжку притиснути до груди і шепнути їй: не гнївай ся. Їй саме хотїлоб ся менї те шепнути, бо я і не думав, щоб ся не-показна, призабута дванайцять сотикова злїпка кількох листів була несказано дужша, як те дивно могуче, що горіючою луною палало там — над великим містом. Нї — я не думав про те, я не приписував найменшої вартости її товариству — навпаки я порішив вже був зодягнути ся і вернути ся там, в вир великого міста. Але опісля я почув шось мов відразу в сторону тих масок, з якими я бувби був там стрінув ся і я тільки чистою скатертю застелив мій стіл і поклав на ньому мою книжку і розгорнув і став читати. І коли я спершу дивив ся на її сторінки як на щось несказано немічне і непотрібне, то протягом кількох хвилин ті сторінки являли ся менї чимсь дивно великим і дивно вдумливим, мов притвор старинної святинї, з якого видко тихе світло вічної мудрости. Коли і хто її писав сю книжечку? Хто промовляв її сторінками з глибин тисячних віків до моєї душі? І чому я стрінув в нїй стільки з моїх власних, так дуже много бережених почувань? Хтось наче підняв ся зі мною високо понад той світ, який збентежив мене своїми филями і показав менї його від краю до краю і наче розкрив його найглибші провали і чародїйним словом вічної правди про житє людини роз-стелював на виднокрузї істнованя якісь лагідні сяєва, які не дразнили душі, бо не надили її в нїякий хаос, тільки вели її обережно шипучими шляхами житя, осторонь від грізних огнищ його болю, так як генїй провадив пеклом Дантового духа. І на кождій сторінці повторяло ся те слово людина і слово житє і світ — і говорив той якийсь призабутий індійський мудрець богато про нудьгу істнованя і його пропащу ціль і про гнїв людини і її ненависть і про її заздрість в сторону щасливих і про те, як тяжко здобути в собі себе самого і як тяжко здобути світ та поконати житє. Химерний мудрець! Він нї не благословив світа, нї не проклинав його. Він анї не величав надмірно сили, анї не ломив рук над немочию. Він не розріжняв нї добрих, нї злих, він не вивисшав надмірно чесноти і не гидив ся надмірно злочином — для нього те все було конечними проявами того житя і в усьому він добачав жерело терпіня для людини і від усього — навчав він — треба людинї визволювати ся.

Визволювати ся від перемоги сьвіта — як дуже второпно він вчив сього свойого читача — той давний індійський мудрець! І скілько якоїсь дивної животворности було в тих його словах! Я далї і далї вглублював ся в пожовклі сторінки моєї книжки, бо здавало ся менї тепер, що саме вона взяла ся розвязувати горесний проблєм моєї вбийчої нудьги. Моєї? Ну — вона говорила все про людину і її біль. І мене се так дивно захопило, що вона говорила тільки про її біль. І я з якоюсь дивною полекшою добачував, що ся нудьга, яка волїкла ся нинї за мною, стежила за людиною від найдавнїйших часів її істнованя. Я бачив, що в кождім часї і в кождій сторо нї істнованя палало десь в горі те непереможно могуче, що дразнило мене лу-ною над великим містом, і що все і всюди ішов той один, який шукав себе і не знав якою дорогою йти, чому жертвувати ся, що вибрати собі цілию, а від чого втїчи на віки. І в моїй химерній блуканинї нинїшного дня я став дозрівати щось наче символ і я став тратити з очий дрібничкові злосливости дня, а став роз-думувати над тим великим утаєним овидом, на якому істнованє розвивало ся від віків. І дивно менї було почувати, що моя ненависть до людий десь губила ся, а замість неї сходив в мені нїжний промінь якоїсь глибокої любови до того всього, що недавно спішило біля мене в житє, щоб жити. Нїчо вороже я не бачив вже в житю — тільки одно спільне терпінє, яке всяк після свойого розуміня поконував. І ніякої заздрости не почував я — тільки глибоке співчутє та трівожне бажанє, щоб той, якому гаразд було в тім хаосї, не знав пробуди болю. Хто її писав — сю давну книжечку? Мабуть якийсь святий аскет, або жрець повен мудрости і людського достоїнства, бо від неї плили струї якоїсь сьвятости і плило тепло якихсь божественних, бо глибоко людських слів. І чим дальше я йшов в пожовклі сторінки, тим моя призадума глибшала, сьвіт ставав що раз яснїйший, душа людини що раз благороднїйша, а моя внутрішна порожнеча щезала під напливом що раз то нових почувань і гадок, пливучих до мене із всіх глибин сьвіта. І нечайно здавало ся менї, що вилонювало ся в менї щось мов промінне сяєво моєї ціли і щось ставало на порозї завтрішного і позавтрішного дня, як якийсь могутний про-відник і я перший раз від кількох днїв не знав і не питав ся, котра година і був щаслив тим, що жию і що ще маю жити. У тихому сьвітї призабутої книжки, я примирив ся з житєм і став його розуміти, мов проведений його шляхами великим мудрцем. І я сидїв над нею пізно в ночи і жаль менї кинути її і жаль менї було іти на сон, бо здавало ся менї, що з якихсь сонїшних просторів, де мені було гарно почувати ся живучим, нї — таки творчим єством — я мушу вернути ся в щось, що те визволююче почуванє моглоб менї знищити. І здавало ся менї, що я ще нїколи так не розумів слова про релїґію житя, як тепер, і хотіло ся менї, щоб той колишнїй індійський мудрець став передімною, щоб я йому міг шепнути з вдякою:

"Благословен будь, учителю".

І я став ще на другий день читати її і читав її все з тим самим тихим захватом в сторону судьби людини і з тим почуванєм визволеня від того болючого хаосу, що бентежив мене там на вулицях крикливого дня. А згодом менї соромно ставало, що ся животворна книжочка коштувала тільки дванайцять сотиків, і що вона лежала колись в поросї, неначеб вона була щось несказано низше, як пишні одяги жінок, осяяні яркими струями по великоміських виставах. Але за тими безглузно гарними одягами питали ся покупці нестримною юрбою і складали за них пів свойого майна, а книжки не купував нїхто, хиба ось якийсь прогнаний із хаосу одягів, якому нудьга вистуджувала душу. Хто знав одначе про неї і про ті тисячі других книг, що їх людство поклали скарбами свойого духа? Ті герої хаосу не занимали ся книжками, бо їм не треба було книжок. Їм треба було житя, а в книжках на їх думку сього житя нема. І на що їм книж-кової мудрости? На що їм такого погляду, який обіймає цїле житє і вічну історію людини? У них є чудова краплина житєвої хитрости і з тою краплиною вони ідуть в житє. З глибин тої хитрости вродженого варвара вони ведуть ся в житю і знають право своїх пяти змислів і се для них є святинею їх мудрости. А призадуми над собою їм не треба, бо думають тільки про те, як найкрасше провести день від рана до вечера. А овид книжки зносить ся високо понад узкими межами дня, саме тому, щоб визволивши ся з тїсних його оков, дати людинї спромогу внутрішного віддиху, а лїнивий зір буденника за мертвий, щоб обняти його. І я находив безліч чудових творів великих мудрцїв, в яких була божественна краса слова і божественна сила мудрости, і всї вони були дешеві як отся книжечка з індійської старини і всї вони мали силу навчити людину, як визволити ся з під горесного гнїту буденщини дорогою внутрішної обнови, та про всї ті безсмертні і великі своєю глубиною і своєю звязию з лю-диною і її житєм твори казав менї книгар, що мало їх хто купує і що вони здебільшого спочивають собі глухо в царстві пороху. І я тодї думав про великих мудрців і великих поетів і великих письменників і менї чогось страшно ставало перед судьбою їх божественного слова, бо здавало ся менї, що безглузна товпа завсїди лишить їх байдужно в порохах, а сама піде подивляти блискучі одяги. Для кого вони творили — сї безсмертні? Перед кого кидали вони сї блискучі кровію найглибшої душі жемчуги, якими людство пристроює від віків свій діядем? З ким хотїли дїлити ся горесно здобутою мудрістю, кому лишили в спадщинї сї свої в кровавім зною свойого чола сотворені подоби людини, визволюючі нас і виблагородняючі нас заєдно своїми царськими сяєвами? Невжеж вони не думали тут з болючою тугою про нас, про тих, що живучі ідемо їх колишніми шляхами та з дїтвацькою скаргою на устах шукаємо того, що вони колись знаходили в пропастях свойого творчого болю — правди житя іменно?

Ах — як злосливо ти всьміхаєш ся, розіспаний буденнику...

Те не до тебе відносить ся, що книгар сказав про нашу страшну невіжу і байдужність в сторону великої книжки, бо ти прецінь пригадуєш собі з ґімназії де-що про ті великі книжки і хоч вже гаразд не вмієш подати нї їх національної приналежности, нї їх приналежности в часї — то всеж ти про них щось колись чув і те прецінь вистарчає тобі до твоєї неінтересної житєвої мандрівки і до твоїх диспут, які часами ведеш про книжку з усьміхом людини, яка знає, що робить щось несказано виїмкове і конець кінців непотрібне. Твоєю лєктурою прецінь є часопись зі своїми чудовими інформаціями про безглузний хаос дня і ти знаєш добре, де і хто і кого убив, що з ним стало ся і яка була його вечера, заки його повісили. Ти знаєш добре, що письменники не для тебе пишуть, бо ти маєш все чудову відповідь, що ти "тим не занимаєш ся". Нехай учений занимаєть ся книжкою, а тебе треба лишити в спокою, бо ти щодень мусиш іти спати пополуднї, отже в тебе і так нема часу на книжку. А твоя жінка чей також не возьметь ся до книжки, бож вона мусить дбати про більш живучі потреби, як ось якась там потреба духової культури і не лишаєть ся в неї стільки часу, щоб попри книжку важних щоденних розходів студіювати якісь там гадки безсмертних непотребів, які до того не все надають ся до шкільного виданя. А твої дїти — мертва жертва сну — мають свої шкільні книжки, а коли в них є час, то вже красше їм порушати ся на сьвіжім воздусї, бож звісно, що воздух комнати убиває, а книжка витворює опісля фантастів, які готові о рік пізнїйше записати ся на унїверситет і о рік пізнїйше стати бюровою нулею і жертвою пообідного сну та веселих дискусій про непотрібів лїтератів. Нї — ти книжки не купиш нї не будеш її читати — тричи розумна підпора суспільности. Тиж прецінь спокійний і нїчо не ворушить тобі мертвої душі, бо твої місячні видатки в повнім порядку, а коли хтось із тих комедіянтів, що кидають тобі свою окровавлену душу під твої лїниві як у плаза ноги, буде тобі говорив про вічний біль житя і сьвято визволеня від нього дорогою великих думок про істнованє, — то ти премудрий, маєш вже готову відповідь, яка увільняє тебе від всякої культури власної душі, бо ти скажеж тому комедіянтови, позіхаючи здорово:

"Не займаю ся тим, добродїю".

[Ілюстрована Україна]