Якогось року у кінці сімдесятих ми з братом вперше зіткнулися з такою ситуацією, коли зима була вже досить довго, а снігу – навіть найменшого – все не було. Окрім того, що неможливо було їздити на лижах і санках, найстрашнішим у цьому було радикальне порушення наших головних уявлень про устрій світу і життєвий лад. Нам, попросту, за свої десять-вісім років перебування в нашому місці не випало шансу бачити зиму безсніжну. Доступу до всіляких хронік і описів давніших часів і можливостей ми теж не мали. Кілька тижнів ми перебували у стані, який можна би було назвати ангустією – тривогою, тугою, страхом.
Тим часом – як то буває з людьми, котрі мало знають – додався ще один вагомий фактор (як то буває з вагомими факторами, які тільки те й роблять, що безперервно додаються всупереч намаганням спростити все до найпростішого пояснення). З якогось джерела тодішньої обмеженої радянської інформаційної служби наша налаштована на тривогу свідомість виловила повідомлення про наукові досягнення французів. Буцімто у Франції метеорологи навчилися не тільки вгадувати погоду, але й активно на неї впливати. Скажімо, є якісь такі підрозділи авіації, які можуть зловити снігові хмари і віднести їх у далекі арктичні простори і саме там витрусити з них увесь сніг. Так, щоби у нормальних місцях снігу не було. Дитяча логіка відразу пов'язала ці два факти – вони такого навчилися, і у нас нема снігу. Наша ангустія знайшла собі винного. Ми вперше зрозуміли, наскільки можливий кінець нашого світу залежить від злої волі і безсердечного розрахунку когось іншого. І наскільки цей хтось іншим може бути конкретним, персоніфікованим і означеним.
А через кілька днів почав падати сніг. З неба, заслоненого добротними сніговими хмарами, повільно летіли на диво великі і спокійні сніжинки. Ми вибігли надвір, дивилися, закинувши голову, у сніговий калейдоскоп, лапали сніжинки ротом, бігали, стрибали і, незважаючи на здивовані погляди людей, радісно викрикували: вони не встигли! французи не встигли!!
Тепер, через тридцять пару років я згадую про цей епізод у іншому контексті. Думаю собі про те, що Вони встигли. Не французи, а ті інші, донецькі. А якщо хтось не встиг, то це – як завжди – мешканці Західної України. Бо вони задекларували у найгучніший спосіб свій сепаратизм. Донецькі знову перемогли. Вони надовго збезчестили саме поняття сепаратизму, демонструючи його у своєму виконанні. Тому й перемогли. Тепер будь-які ідеї недонецького сепаратизму в Україні будуть видаватися ще більше злочинними, ніж донецькі. І Україна відтепер на довгі роки перетвориться у країну, головним призначенням якої буде задобрювання, заколисування, заціловування потенційно сепаратистського донецького реґіону. Примітивний дитячий шантаж істерикою вдався. Туди підуть всі блага і старання, туди підуть усі смерті найактивніших західників. Захід знову нікого не обходить, бо тут живуть свідомі. Захід далі потрібний як занедбана рекреаційна зона для донецьких.
Натомість цікаво погратися у паралельну історію. Хоча би для того, щоби побачити, що не встигли. Адже у попередні роки так багато було говорено про галицькі ініціативи, про власний потенціал, про останнє пристанище української ідеї, про можливість формування еліт, про злочинність і безпорадність київської влади…
Цікаво собі уявити дзеркальне відображення. Якби режим Януковича разом з російською експансією переміг. Якби в Україні запанував терор і окупація, але Україна формально залишалася би Україною. Якби антикиєвське повстання почалося на Заході. Якби захід України був переконаний в тому, що справжня Україна – це ми. Якби Київ оголосив нас розкольниками. Якби захищати цілість України сюди прийшли батальйони донецьких патріотів. Якби ми поспішно створювали свою самооборону, свої органи влади і свої виходи на зовнішні чинники. Цікаво себе уявити саме в такій ролі.
Добре, що французи не встигли. Не маємо тепер ангустії.
03.07.2014