200 років тому, 1 липня 1814 року, народився галицький історик, фольклорист, видавець історичних джерел Ігнатій (Жеґота) Паулі (Żegota Pauli). У 1830–1850-х рр. його книжки були досить популярними серед галицької публіки, але з появою більш досвідчених дослідників історії та фольклору відійшли на марґінес читацьких зацікавлень.
Походив Ігнатій з ремісничої родини міста Новий Сонч над Дунайцем у Західній Ґаліції. Його батько був сполонізованим німцем, кравцем за фахом. Студіював І.Паулі довго (з перервами протягом 1832–1859 рр.) в університетах Львова та Кракова – і філософію, і філологію, і медицину. Оволодів кількома класичними та новочасними мовами.
Працював у різних установах і редакціях копіїстом, перекладачем, коректором, архівістом, бібліотекарем; писав і публікував вірші та статті на історичну тематику, збирав галицькі пісні та казки; цікавився археологією. Був заанґажований у польській патріотичній конспірації, за що сидів у 1835–1836 роках у львівській в’язниці. Належав до чисельних у ХІХ столітті "працьовитих дилетантів". Хоча від 1870 року працював у бібліотеці Ягеллонського університету в Кракові, а у 1876-му був обраний Почесним членом Археологічного товариства у Львові. Помер у Кракові 20 жовтня 1895 року.
Видав у Львові збірки польських і руських пісень: Pieśni ludu polskiego w Galicji (1838); Pieśni ludu ruskiego w Galicji (t. 1-2 1839–1840). У 1840 році зібрав і видав у Львові книжечку історичних нарисів "Ґаліцийські старожитності" (Starożytności galicyjskie). Ілюстроване кольоровими гравюрами видання присвячене дідичу Медики, бібліофілу Ґвальбертові Юзефу Павліковському, який був меценатом цієї праці.
Як написано автором у передмові: "Брак у нас подібного твору, тоді як інші народи з великою старанністю збирали всі свої стародавні пам’ятки, змусив мене також до видання "Ґаліцийських старожитностей". Цей твір представляє у точних рисунках та докладних описах всілякі пам’ятки, що розташовані в різних сторонах нашого краю, як-от: пам’ятки малярства та скульптури, портрети славетних особистостей, старі надгробки, одяг, зброя, обладнання та подібні цікаві речі..."
Лише 20 коротких нарисів охоплюють доволі широку тематику: археологічні знахідки, життєписи відомих осіб, описи міських печаток. Тут можна дізнатися про Роксоляну, Гербуртів, владику Ґедеона Балабана, про пам’ятник гетьману Станіславу Яблоновському у Львові та стародавнього ідола, знайденого на горі Вроновських.
Ґедеон Балабан
Щодо збірок галицьких пісень виданих Жеґотою Паулі, тої їм доволі багато уваги присвячував у своїх статтях Іван Франко. Причому він доволі критично ставився до упорядника. Зокрема, у статті про пісню "Здобуття козаками Варни": "Отже, пісня про здобуття козаками Варни була надрукована уперве не в збірці 1839 р., а в збірці «Русалка дністрова» 1837 р.; текст Жеготи Паулі просто і дослівно і з деякими помилками переписаний із «Русалки дністрової», яка по своїм виході була заборонена цензурою. Старосамбірський замок, де нібито знайдений був рукопис Жеготою Паулі, ніколи не існував (тим менше існувала бібліотека в тім замку, видумана ad hoc київськими видавцями); був тільки замок у місті Самборі, що вже в 1714 р. описаний у інвентарі як руїна, а в 1782 р. був проданий жидам на пивоварню. Вся нотатка Ж.Паулі виплила з нерозуміння того, що було написано на рукописі Юрія Коваля Грушатицького іn castro Samboriensi, що походив із XVII або початку XVIII в., а історія того рукопису така, що його знайшов у 1833 або 1834 р. питомець Михайло Мінчакевич і передав М.Шашкевичу, який, звернувши увагу на пісню про Варну, переписав її і думав видати в збірничку «Зоря», проектованім руським кружком семінаристів. Але цензура заборонила видання «Зорі», так що пісня була опублікована аж у «Русалці дністровій»; можливо, що Ж.Паулі, крутячися поміж русинами у Львові, дістав копію Шашкевича і покористувався нею для свойого видання...
Покійний Пипін знайшов був якесь спеціальне уподобання в Жеготі Паулі і силкувався піднести його збірку галицько-руських пісень високо понад інші та добачував у них серйозну критичну працю над текстами тих пісень. Зразком сеї «праці» в очах Пипіна служила власне пісня про Варну. Не диво, що розсерджений Головацький рисує духовий портрет збирача Жеготи Паулі на підставі своїх особистих споминів зовсім непідхлібно. Жегота (Гнат) Паулі, поляк, уроджений у Санчі, прибув до Львова в 1834 р. і, живучи тут безвиїзно, зовсім не знав руського люду, отже, особисто не збирав руських народних пісень. Його двотомова збірка зложилася почасти з пісень Максимовича (видані у Москві 1827 р.), у Галичині нікому не доступних, а переписаних Головацьким і Шашкевичем із друкованого примірника; з тої копії Ж.Паулі видурив у Головацького деякі зшитки, а дійшовши аналогічними способами до копій інших пісень руських збирачів, «видав у Львові 1839 р., сам лихо розуміючи по-руськи і ніколи не зносячися з руським людом» (стор. 23). Він збирав польські пісні з уст польського люду, але, приїхавши до Львова, не мав при собі ані одної руської, а дістав їх від Головацького, Шашкевича, Вагилевича і інших збирачів студентів, що не крилися зі своїми записами. З виданням збірки руських пісень 1839 р. зацікавлення Жеготи Паулі до руської етнографії скінчилося раз на все, хоч він потім жив іще звиш 50 літ.
Для часткового підтвердження тих слів Головацького і загалом як причинки до характеристики Жеготи Паулі можу подати тут три не видані досі документи. В збірці автографів музею Наукового товариства ім. Шевченка маємо деякі автографи також Жеготи Паулі, закуплені мною у різних львівських антикварів, в тім числі два листи його до графа Йосифа Борковського і розвідочку «О powieściach ludu Galicyjskiego» (див. Додаток), написану як передмова до задуманої Жеготою, але не виданої ніколи збірки галицьких людових казок" (Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 42. – Київ, 1984. – С. 194-201).
ДОДАТОК
Жеґота ПАУЛІ
Про галицькі народні оповідання
Народне слово! Ти завіт священний
Для покоління давнього й нового,
В тобі й народу меч благословенний,
І пряжа дум, і цвіт чуття живого.
(А. Міцкевич)
Як і народні пісні, прислів'я, обряди, звичаї та побут є невичерпним джерелом для різних досліджень, так само і перекази нашого народу дають нам навіть ще більший матеріал для цього. Саме вони були покладені в основу найулюбленіших і найкращих поем майже в усіх народів, починаючи від стародавньої санскритської «Рамаяни», перської «Шахнаме», захоплюючих пісень старого Меоніда, німецьких «Нібелунгів», іспанських романсів Сіда, аж до нашого Адама Міцкевича, Богдана Залеського, Северина Гощинського. Народні оповідання дали їм натхнення для тих чудових творів, які ми з величезним захопленням читаємо, незважаючи на те, що сюжет і художні засоби в них запозичені у зневаженого народу. Історіограф може з часом з тих жевріючих у попелі іскорок запалити свій смолоскип, спроможний сполохати темряву, що сповиває минулі віки, охоплені глибоким сном. Уважно розглядаючи здобутки історичного минулого кожного народу, ми переконуємося в тому, що саме вони є основою народних оповідань, і дуже шкода, що їх збирали люди, які, не розуміючи таємного голосу, одягли їх у невідповідні шати.
Народні оповідання не менш важливі і з погляду лінгвістичного; їхня мова є мовою народу незіпсованого, дуже близька до чистого свого першоджерела і містить у собі багато тих запашних квітів, зірвавши які, ми створили б гарний і дуже корисний для нас вінок.
Психологові, який вивчає характер і освіту цього народу, ці оповідання разом з піснями є провідною зіркою. Оскільки характер і псевдоосвіта тільки однієї, привілейованої касти не може правити критерієм щодо всього народу; на жаль, переважна більшість письменників при зображенні народу використовувала саме цей критерій.
Постання цих оповідань можна віднести до найдавніших часів; збереглися вони краще, ніж релігійні і політичні події. Народні пісні та оповідання живуть завжди у незіпсованого, чистого народу і передаються віками з уст до уст; вони тримаються осторонь від гамору міста, яке заражає їх своїм нечистим подихом, утікаючи в села, де під курною стріхою селянина знаходять гостинний притулок у його слов'янській душі.
Багато з народних оповідань розійшлися так далеко по різних країнах, що в них можна розпізнати одне й те ж саме тло, за винятком тільки барви. Хоч народи роз'єднані урядом і релігією, однак народні оповідання і пісні, прислів'я, обряди і звичаї є тією стрічкою, яка зв'язує роз'єднані народи. Людство черпало їх з одного джерела. Так, численні оповідання про чародія Твардовського, про розбійника Мадея тощо можна почути на берегах не тільки Вісли, а й Дніпра.
Справді дивна річ, що тоді, коли майже всі народи свої оповідання і перекази уже зібрали, коли північні народи завжди з пошаною переховують свої записані саги, коли оповідання і перекази німецького народу в особі таких мужів, як Грімми, Гаген, Мюсаус, знайшли гідних збирачів, у нас досі ніхто про подібне збирання не подумав. Причиною цього є байдужість, з якою ми дивимося на нашу народну творчість.
Оповідання польського і руського народів у Галичині відзначаються тільки їм властивою художньою рисою – відсутністю тієї страхітливості, яку можна спостерегти в оповіданнях північних народів. Усе, хоча б і найстрашніше, має щасливий кінець; страшні сцени у них не бувають такими жахливими; вони подібні до раптової зливи, після якої на ясному небі звичайно з'являється знову приємне тепле сонечко.
Час, коли серед народу найчастіше можна почути оповідання, – це осінь і зима. Тоді сільська молодь збирається при прядінні і проводить довгі вечори і ночі при яскравому світлі лучини, розповідаючи оповідання. Вони захоплюють її так сильно, що ніщо не може відвернути її уваги. Із втупленими в оповідача очима пильно слухає вона його слова; відповідно до подій оповідання видно, як на обличчях слухачів відбиваються їхні почуття. Людина, яка знає багато найдивовижніших оповідань, користується звичайно великою повагою у селі. По селах дрібна шляхта, у якої галломанія ще не повністю притупила національні почуття, велить оповідати їй вечорами ці оповідання.
Галицькі народні оповідання можна поділити на:
1) перекази, або місцеві оповідання; вони найчисленніші. Кожна місцевість має багато своїх переказів, усі незвичайні події, що сталися в ній, хоч і в різних формах, і досі живуть в устах народу. Зібрані, вони дали б корисний додатковий матеріал до історії народу. Ці оповідання на Русі називають ще казками.
2) Легенди, або оповідання, змістом яких є події, у яких головними дійовими особами виступають святі, що, спілкуючись з людьми, роблять їм добро, у цих повістях прозирають стародавні, ще поганські, ідеї, дивовижно переплетені з християнськими; ми бачимо, як вони змінилися під впливом нової релігії. їм часто притаманний комізм. Як і деякі байки, що звичайно закінчуються весело, так і легенди закінчуються таким чином, що дійова особа досягає неземного щастя.
3) Комічні оповідання. Це – діти дотепу, змістом яких є щоденне сільське життя. Головними дійовими особами в них звичайно є пан, селяни, блазні, шахраї, євреї, цигани. Як байки мають за мету викликати подив слухачів, так само і комічними оповіданнями оповідачі намагаються викликати тільки сміх. До цієї категорії належить віднести багато оповідань про трьох братів, з яких один звичайно дурень, про мудрого Івана тощо.
4) Б а й к и, як їх називають поляки, або небилиці, звані так руськими. Вони є золотими снами, які вимріяло людство ще у тіні пальм під погожим небом Сходу. У цих оповіданнях головними дійовими особами виступають королі, лицарі, що їх народ називає королевичами, чародії, відьми, велетні, дракони та інші неприродні істоти. Звірі, що в них приходять, розмовляють з людьми і допомагають їм у походах. Рицарі, долаючи найбільші труднощі, не раз страшні, рятують не тільки окремих людей, як, наприклад, королівен тощо, а навіть самі замки і цілі місцевості; нагородою за їхній труд найчастіше буває рука гарної дівчини. Такого роду оповідання побутують на всьому краї, тоді як місцеві оповідання і перекази поширені тільки на певній території. На Русі дійовими особами в них є звичайно богатирі з двору Володимира Великого; часто там на вечорницях людей захоплюють оповідання про Іллю Муромця, про королеву Єлену тощо.
(Подано за: Франко І. Зібрання творів у 50 томах. Т. 42. – Київ, 1984. – С. 208-211).
01.07.2014