Різьбар Сергій Литвиненко.

На сірому небосклоні сучасної галицької різьби зарисовується мистецька індивідуальність Сергія Литвиненка доволі виразно й повно.

Литвиненко — людина розмірно молода.

Прийшов до нас з Полтавщини. По дорогі скінчив ґімназію, відбув Визвольну Кампанію під прапорами УНР, а коли сурмачі відтрубіли кінець нерівного бою, вернувся до мистецтва, що вабило його до себе, ще малим хлопятем Різьба найкраще відповідала його психіці й традиціям рідної йому різьбярської й гончарської Полтавщини. Краківська академія мистецтв, точніше — робітня проф. Ляшки, закінчена з похвалами й відзначеннями та прилюдна вистава в Кракові 1927 р. послужили Литвиненкові за лєґітимацію в перших контактах з громадянством.

Свідомий уваги критики й покладаних на нього надій, відбув Литвиненко прощу до мистецької Мекки — Парижа. Участь у виставі в "Сальон де Тюйлєрі" принесла йому на шпальтах "Ревю Модерн" фахове признання такого змісту:

"Незвичайно цікава й замітна є ґрупа "Мазепи", твір молодого українського різьбяра. Є в тому творі знаменито відданий, надзвичайний розмах. Можна сміло сказати, що мистець досяг своєї мети. Зарискував банальністю, а в дійсности був дуже ориґінальний. Під технічним оглядом твір дуже добрий. Анатомія без закиду, композиція синтетична, дуже сильно заложена. "Мазепа" це напевно один з найкращих творів у цілому Сальоні".

Крім "Мазепи" виставив Литвиненко в Tюйлєрах ще хлопячу головку: оба експонати прихильно відмітила критика, їх репродуковано, а відома телєґрафічна аґенція Авдса згадала їx у свому комунікаті до світової преси. Коли додамо до того, що на цей період творчости Литвиненка припадає й один з найкращих його памятників, на жаль до сьогодні незреалізований намогильник "Домбянцям", то можемо погодитися з тим, що дебют мистця належав до особливо вдалих.

Взимі 1929 р. приїхав Литвиненко до Львова.

В 1931 р. відбулася перша з вистав Товариства Прихильників Українського Мистецтва. Литвиненко виступив на ній з кількома новими працями. Композиції "Вперед'' і "Зрив" та низка погрудь прикували до себе увагу відвідувачів і рецензентів. Неприборканий молодечий темперамент, сильно імпресіоністичне забарвлення Литвиненкового світосприймання, як теж специфічна різьбарська техніка, предистинували його на мистця сили, виразу й руху. Німецький мистецтвознавець В. Борн, що в свій час обїхав Галичину в пошуканці за її мистецтвом, не пройшов без уваги поруч творів Литвиненка. Признав його "многонадійним молодим плястиком, якого "портретні голови вказують на вичуття неповторної суті зображуваної індівідуальности".

Участь у виставі "Рубу" в грудні 1932 р. знову примусила публику й рецензентів заговорити про мистця. Як це не дивно й неприродно, то коли шукати за сулерлятивними висловами про Литвиненкову плястику, то найти їx можна тільки серед чужинецьких енунціяцій... Кіліян-Станіславска в "Ґазеті Поранній", А. Лявтербах у жидівській "Хвілі", Мініх у "Курєрі Львовскому", Г. Блюбівна в "Слові Польському" й ціла низка менше відомих, а то й безіменних чужинецьких рецензентів признали талант Литвиненка, уміння й великі можливости розвитку.

Нація, що пережила героїчну добу Визвольних Змагань, тужила за плястичною їx петрифікацією. Литвиненко, що досі виявив себе мистцем виразу й виразником проминаючої миті, несподівано посяг по лаври різьбяра-монументаліста.

Давним давно один з польських учених культурників мав сказати: "Не маю уявлення про польську медальоґрафію. Тому напишу про неї книгу"... Висказ, що зразу виглядав на парадокс, перестав ним бути в моменті, коли зпід пера цього вченого вийшла знаменита, до сьогодні респектована й цитована моноґрафія польської медальоґрафії... Щось подібне трапилося з Литвиненком, різьбарем митті, виразу й руху, що рішив піти назустріч назріваючій в громадянстві тузі за монументальною статикою й величністю...

Першим із великих завдань, що на них зважився Литвиненко, був нагробник Іванові Франкові. Литвиненко вибрав найближчий для своєї різьбарської індивідуальности підхід — виразу, сили й руху. Тематично обрав для намогильника миттєвий вирізок з величньої картини Франкових "Каменярів". Можна спорити на тему, чи й наскільки такий підхід і така його реалізація відповідає завданню намогильника. Можна підкреслити або й поминути питання, чи мистець, якому досьогочасна критика не мала нічого закинути під оглядом композиції мас чи анатомії людських постаттей, в даному випадку не впав жертвою самозрозумілої треми й не прогрішився деякими технічними недотягненнями. Для неупередженого й уповні обєктивного глядача залишається актуальним тільки питання, — чи й наскільки намогильник Франка відповів інтенціям самого мистця. Думаємо, що так. Признавши себе сувереном у площині вибору підходу й розвязки проблєми, Литвиненко розвязав її так, як сприйняв і зрозумів самого Франка. Каменярем і вічним революціонером бачив мистець Франка в своїй уяві й таким відтворив його в живій і темпераментній візії одного з його творів.

Другим з черги монументів, що їx виконав Литвиненко, була сидяча постать митрополита Шептицького, уставлена в садку Національного Музею у Львові. Цим разом мистець зумів приборкати свій темперамент, спробував засобів статики й стилізації там, де дотепер приваблювала його мерехтлива, імпресіоністична поверхня плястичної форми.

Памятник Борцям у Раві Руській, одно з кращих досягнень Литвиненкового памятникового дорібку. Є в ньому щось з незреалізованих елєментів домбянською памятника, є сила виразу й рівночасно спокій траґічного героїзму Тих, що впали.

Постать архангела на могилі Борців у Яворові, це вже вершок стилізації й монументалізму, що до нього впродовж років праці й боротьби зі собою дійшов нарешті Литвиненко.

"Габент сув фата монумента"... можна б сказати, реєструючи Литвиненкові памятникові зусилля. Незреалізованим до сьогодня залишився один з найкращих його памятників, призначений для "Домбянців". Дожидає своєї реалізації й зле буде для української культури, коли її не діждеться – проєкт памятника князеві Володимирові Великому, призначений для святоюрського подвіря у Львові. В даному випадку різьбар поширив своє зацікавлення на довкільний архітектурний ансамбль і хоч не пішов на підробку рококового стилю, хоча свідомо й доцільно створив річ вповні сучасну, то настільки гармонізуючу з передбаченим окруженням, що памятник, у випадку реалізації, був би справді цінним доповненням тої виїмкової цілости, що вінчає сьогодні святоюрську гору.

Від хвилини, коли Литвиненко станув ногою на галицькій землі, працював невтомно, шукав завзято й еволюціонував ледви не з дня на день. Не засклеплюючись у ділянці своїх індивідуальних нахилів чи вподобань, з молодечою відзивчивістю йшов назустріч назріваючим проблємним і актуальним вимогам, раз у раз приспособлюючи до них своє різьбарське долото. Це безсумнівна ознака молодости й запорук непередбачених ще сьогодні еволюційних можливостей мистця.

[Діло]