Як ефективно контролювати місцеву владу і впливати на неї – таку тему для обговорення пропонує Інститут політичної освіти (ІПО), експерти якого Олександр Солонтай (Київ) і Тарас Случик (Івано-Франківськ) цими днями їздять із семінарами містами Західної України. Для чого треба контролювати владу — питання риторичне. Як впливати на неї — питання прикладне.
«Якби у нас був тоді контроль над владою, то до повстання би не дійшло, не дійшло б до Майдану. Треба мати засоби контролю, способи контролю і добру волю до контролю. Але чи можна реально контролювати владу, чи це фікція, хороша теорія? ІПО доводить, що це можливо, причому робить це багато років поспіль», — заявляє Олександр Солонтай.
Олександр Солонтай
Експерти, які свого часу працювали з тими, хто бере участь у законотворенні, сьогодні констатують: законодавство почало різко змінюватися, і цей процес розвивається. Відтепер можна легко довести корупційні діяння депутата місцевої ради й за це позбавити його депутатських повноважень. Інше нововведення: вся документація місцевої ради має з'являтися на веб-сайтах. Це стосується до розпоряджень голови ради, рішень сесій і виконкомів, протоколів профільних депутатських комісій, стенограм засідань сесій. Треба знати, що громадяни безперешкодно можуть приходити на засідання сесій, виконкомів, депутатських комісій. Що більше людей це знатимуть і практикуватимуть такий найпростіший спосіб контролю над владою, то менше буде приводів палити шини і вдаватися до інших радикальних дій, переконують політологи ІПО.
«Основне завдання — щоб ці механізми були зручними, щоб вони були доступними не тільки журналістам, політологам, юристам, але і широкому колу людей. Я думаю, що вже скоро громадянин починатиме свій тиждень з перегляду сайту місцевої ради, звідки знатиме, які питання розглядатиме рада на найближчій сесії», — мріє Тарас Случик. За законом вони мають там з'явитися не пізніше як за 20 днів перед засіданням депутатів. Рівно скільки часу мають недепутати, щоб сформувати особисте бачення щодо того чи того пункту порядку денного.
Тарас Случик
А найвищим пілотажем у громадській активності є власні пропозиції до порядку денного, проекти рішень, місцевих положень тощо. Тут включаються такі механізми, як громадські слухання, місцеві ініціативи та збори громадян за місцем проживання. Але ці форми ще є малодоступними громаді. Хтось може заперечити: ну як же, громадські слухання вже стали нормою. Тоді запитання: а які з них на вашій території пройшли з ініціативи самих людей? Майже жодні. Оскільки щоб їх зініціювати, треба зібрати підписи у від 1 до 10 % членів громади. Для Івано-Франківська, до прикладу, це від 2,5 до 25 тисяч людей. Вам стане духу на цей подвиг? Щоб спростити процедуру, треба внести зміни до статуту територіальної громади, про який мало хто знає, але який рада, що себе поважає, мусить мати. Влада виросте на голову, якщо перестане ховатися від протестних настроїв громади, а натомість ділитиметься з нею повноваженнями, а отже, відповідальністю. Це все добре для влади, яка не хоче «дерибанити» і вдаватися до незаконних рішень свідомо.
Олександр Солонтай констатує, що столиця, яка б мала бути найпроґресивнішою у цих питаннях, на жаль, багато в чому пасе задніх. Щоправда, на офіційному сайті Київради можна дослідити протоколи бюджетної комісії, а таке — рідкісна річ для України. Це означає, що громада вже може бачити, куди рухаються бюджетні кошти у їхньому розподілі між дитсадками чи іншими бюджетними установами. Там можна простежити, як голосують депутати з того чи того питання, що нечасто побачиш на сайтах інших міст. Однак районні ради Києва тривалий час були заблоковані, Київ кілька років поспіль перетворювали на місто без самоврядування, скасовуючи навіть право громадян обирати, не те що брати участь у щоденному керуванні містом.
Мери часто жартують: «Громадяни, звичайно, можуть брати участь в ухваленні рішень, але ж у бюджеті порожньо». На це європейський досвід дає свою логічну відповідь: там, де немає фінансів, є великий шанс, що вони з'являться у разі залучення громади, яка не зупиниться на місцевому рівні, а буде вимагати свого, наболілого, вище і ширше, аж поки не перевернеться бюджетна піраміда. А це вже початок розмови про децентралізацію, яка можлива лише за відповідальної громади, інакше центр корупції з Києва роздробиться на тисячі таких виразок по всій Україні, і це ще більше коштуватиме бюджету.
Це вулиця з двостороннім рухом. У нас зайшлося про федералізацію, тобто за неї вже вмирають, натомість розмова мала б починатися з децентралізації, через підсилення місцевого самоврядування. Вона так ніби й починалася. А точніше, про це політики говорять вже 23 роки, але реальне бажання позначиться лише на бюджетному та податковому кодексах.
«Федералізація — це провокація нашого східного сусіда. За умови ж місцевого самоврядування політичні процеси почнуть відбуватися на місцях, в тому числі місцевий референдум. Децентралізація має тут наслідувати субсидіарність, коли ми приймаємо рішення на тому рівні, на якому воно реалізовується. Держава повинна перейти від принципу одноосібного прийняття рішень до принципу контролю і координації», — міркує Тарас Случик.
Чимало зі сказаного передбачає сокровенне право розпоряджатися коштами, якого треба ще навчитися. Тут одразу програє федерація, окільки йдеться не про область, а про реґіон. У випадку Галичини знову буде один центр, який розподілятиме бюджет краю на три області. Натомість децентралізація зачіпає низинний рівень — починається з конкретного села.
«До прикладу, пацієнти поліклініки сьогодні жодним чином не впливають на бюджет цього медзакладу, не можуть напряму отримати відповідь на свій запит про незадовільний рівень забезпечення та послуг. Батьки малюків дитсадка не вправі обирати завідувача цієї установи, хоча довіряють їй найдорожче, що у них є. Чому би на сайті міської ради не вивісити бюджет державного казначейства для даного міста? Доки на низи будуть присилати міліціонерів для управління справами правопорядку серед громади, яку вони зроду-віку не бачили? В Україні з 33 тисяч місцевих рад 22 тисячі мають за бюджет лише касу для видачі зарплатні штату ради», — розтлумачує Олександр Солонтай.
Акумулювання фінансових ресурсів на низах стане переконливим стимулом для неплатників податків, коли вони зможуть відстежувати рух своїх відрахувань державі, а ще краще — своїй громаді. Охочих поділитися з громадою суттєво побільшає, переконані експерти.
Контроль і вплив на владу потребує відповідальності тих, хто за це береться, а це поки що найслабша ланка у ланцюгу. Попри активність, революційність меншості, є незворушна більшість, якій важко піднятися з насидженого місця, де вони сидять собі й критикують, нарікають, чекають благ згори.
До прикладу, у Майдані безпосередньо брали участь лише 2 % громадян. Решта, може, й співчували, але… пасивно.
Добрим стимулом для прагматичної громади може стати справедливий розподіл фінансових ресурсів: креативним та будівничим спільнотам, у яких більше ідей, аніж коштів, завжди треба віддавати перевагу, а лінюхам та марнотратникам — перекривати краник, забирати в них більше податків, доки вони не побудують стратегію свого розвитку і не продемонструють найефективніше вкладання коштів.
Зразковий сайт ЛЬвівської міської ради. Засідання сесії можемо слухати не встаючи з канапи
«Важливо, щоб ми перейшли на системність, інакше нам доведеться проводити революцію що п'ять років», — вважає Тарас Случик. Потрібні системні механізми впливу, контролю й допомоги місцевій владі. Кажучи про контроль, ми зазвичай маємо на думці критику, але влада звикла до критики. Очільники починають свій день з критичних новин про себе у місцевій пресі, а от класних ефективних пропозицій вони вже не чули давно. Громаді ж не досить хотіти — треба ще й самій учитись, запозичувати досвід, більше цікавитися місцевими реаліями, ніж загальнонаціональними. Так, у розвинених країнах місцеві новини — це найцінніше, чим живуть місцеві громади. Вони можуть не знати, як називається міністр, чи про корупційний скандал в адміністрації президента, але як витратили гроші на місцеву бібліотеку, їм цікаво та життєво необхідно.
На майбутнє українські громади, на думку політологів, чекає ще одне випробування — навчитись виховувати політичних лідерів і фінансувати політичні партії.
Насправді досить вже виникати нізвідки депутатам та очільникам місцевих рад, як це часто відбувається тепер. Про них ми дізнаємося з їхніх благодійних акцій, бонусів потенційним виборцям, які через низький рівень життя, а ще через низьку політичну культуру тягнуться до такого «жертводавця», забуваючи, що справжній благодійник нічого не прагне навзаєм, тимчасом як їхній кандидат спить і бачить себе мером або депутатом.
Виборці матимуть повне не тільки законне, а й моральне право вимагати звіту від депутата, на політичну кар'єру якого пожертвували свої кровні 50 чи 100 гривень. Не може політична партія, збудована під вождя, раптом прозріти і щиро взятися за реформу місцевого самоврядування, зокрема передати владу на місця.
А як стати політиком нового зразка, якщо ти чесна людина, але не маєш управлінських та правових знань? Це як вища партійна школа, у якій вчили ідеології і шліфували твої професійні навички. За винятком формалізму і подвійних стандартів. Інститут політичної освіти віддавна пропонує таку школу. Але не може одна локальна інституція виконати запити всього суспільства. Час готувати експертів. Досі вони обслуговували партії перед виборами, аби ті вигравали. Далі — хоч трава не рости.
Полемізуючи на теми мирні та будівничі, не забуваймо, що ми у стані війни, і це теж матиме вплив на якість місцевого самоврядування у недалекому майбутньому. «Ті, хто нині зі зброєю в руках захищають свою Батьківщину, вже не будуть терпіти багатьох речей, які вони терпіли раніше», — вважає Олександр Солонтай.
Після війни, яка чітко ділить на своїх і чужих, на чорне і біле, треба буде щось робити з напівсамоврядуванням, напівсуспільством, напівдемократією.
А ми — хто по цей бік війни — часто далі пливемо за течією, живемо за старими правилами, вдаємо, що не бачимо хабарників, відкладаємо на завтра зміни, які можна почати лише з себе. Що запропонуємо бійцям, які прийдуть з фронту, окрім тилової допомоги, яку чинимо нині? Мабуть, що наші добрі ідеї до змін. Як переконаємо схід, окрім гарматами, що з нами краще? А чому б не ідеями державотворення і самоврядування, які запрацюють у нас?
24.06.2014