...і, продовжуючи читати Cофіїн роман, весь час думаю, який у галичан гандікап у вигляді міфу про бабцю-австрію – розпрацьований, розораний, зі своїми андрутиками, красивий і нарядний, як похід до церкви. Що головне у міфі про бабцю Австрію – самодостатність і повнокровність мови цього міфу. Вивчив галицьку українську мову з усією контекстуальною лексикою часів бабці Австрії – і наче в піжаму вліз, м'яку, красиву й з рюшиками. Лексика є для всього, її вистачає подостатком, аби описати бурхливі любові, радість безтурботного ранку, заможне житє, витребеньки вихідного дня, ну, словом, все для бідермаєрівського щастя в кріслі з котом. Причому щастя для всіх. А особливо - для мідлкласу, міцних середняків із двоповерховим особняком, які ходять на базар, працюють на роботі, а у вільний від служби час читають.
Якщо у міфу є повнокровна мова для творення тривимірної різнонапрямленої реальності цього міфу – міф відбувається на всіх рівнях.
Для якогось схожого тривимірного міфу про бабцю-російську-імперію бракує буквально всього. І мови, й реальності в мові, і мідл-класу. а оскільки краще й традиційніше у нас таки виходить писати про мідлклас, то ніяких міфів по той бік Збруча й нема. Так, випалена земля атонального джазу з волами, чіпками, ріпаком, реп’яхами, пропащою силою й цукроварнями, безмежними, як горе. І хоча всі можливі передумови для лексики у вигляді товстих текстів по той бік Збруча існували, для щастя бракувало слів. Ну, і щастя. Але передусім слів, бо якщо є слова, то щастя придумати – як два пальці прибити. По той бік Збруча всі тексти були так чи інакше про горе. Все дев'ятнадцяте століття люди плакали, а якщо в житті й не плакали, а зовсім-таки непогано їли хліб, ну, без андрутиків, але з маслом, точно з маслом, то товсту книжку їм чомусь хотілося написати саме про горе й безмежні, як це горе, цукроварні, або інші місця санкціонованого скупчення робучого люду. А тексти про горе – значить, і слова про горе. А міф у двадцять першому столітті так чи інакше береться з текстів, бо де його ще придумувати. І я не скажу, що за Збручем у наш бік ні в кого не було щастя – було, дофіга, маєтки були, дворяни українські були, поміщики-меценати українські були, терещенки-симиренки-лизогуби-яхненки-рєпніни-милорадовичі. Та дофіга їх було. Але ніхто, жодна людина не написала про добрий мідлкласовий побут поміщика. Ніхто не дав наступному поколінню хоча б тоненького словничка щастя й рюшиків, з яким можна було підійти до прірви сліз і пропащої сили. а нема словника – нема й міфу, вибачєйте.
Тому зараз у галичини неймовірний гандікап у вигляді словника щастя, і кожен, хто буде писати про бабцю-австрію, матиме значно легше поле перед собою. Бери, читай, роби речення, придумай сюжет і пиши. Я не кажу, що галичанам легше написати хороший текст про дев'ятнадцяте століття або рубіж століть. Хороший текст – це, конешно, передусім мова, але так само передусім – сюжет. Якщо глянуть на цю фразу згори, буде уроборос, де змія лежить у трускавках, сосі й цинамоні і, щасливо посміхаючись, кусає себе за хвіст, думаючи над історією.
А наддніпрянам ще можна витворити міф і мову щастя, але це копітка робота буде. Зробити інший бік свого дев'ятнадцятого століття. Майже рівня Віктора Франкенштейна. Із клаптів щоденників, листів, описів і спогадів наточити собі в каністру слів. І тут в принципі можна буде навіть не любити Росію 19 століття, тобто як завжди. Галичани ж не люблять Австрію як таку. Вони люблять себе тоді. Стають перед дзеркалом, дістають альбом із фотографіями й розказують усе, на що стане мови.
23.06.2014