Дора.

Зелені сьвята. Маю два днї вільного часу і хочу зробити приємну прогульку в наші гори. Найпринаднїйшою видає ся менї прогулька в напрямі Яремча, тимпаче, що буду мати нагоду оглянути там водопад Жонки, якого не бачив прошлого року з причини дощів. Коли водопад так гарний, як оповідають, то треба його й намалювати. Frisch gewagt ist halb gethan, каже Німець! Сїдаю до ваґона о год. пів до 3-ої і їду.

Нема приємнїйшої і вигіднїйшої їзди, як їзда сею лїнїєю! По дорозї оглядаю мальовничо розкинені села з церквами на горбах, широку, зелену рівнину, скромне, а так принадне житє коло малих стаций, аж приїзджу до Станиславова. Знаю, що незабаром зачинає ся підгірє. Щоби чим скорше до Надвірни! Не жду довго. Ось і стация, а дальше зачинають ся гори, які от ще недавно тілько зарисовували ся синими сильветками. Дальше підносить ся шлях що раз висше і висше, зеленїють луги, а серед них по під горами білїє цьвіт калини, яку хиба нїхто так не любить як ми, чого дають незбитий доказ народні піснї. І Шевченко дуже любив калину, але менше індивідуально, а більше з порученя і захвалок народних пісень; инакше був би приглянув ся їй близше, а особливо тодї як цвите. У него калина все червона з краски овочів, а не з краски цьвіту. Калина має справдї прегарний цьвіт, дуже нїжний, бо білий із зелено-синим відтїнком. Його форма незвичайно декорацийна. — Уже Делятин. Дивлю ся на дальші "пляни", ігноруючи се менї цілком незнане місточко. Дуже урадований, що поїзд задержує ся дуже коротко, бо хочу якнайскорше доїхати до Дори. Се ціль моєї подорожі, бо постановив пізнати се менї захвалюване місце і відси зробити прогульку до водопаду Жонки. Ось і стация з виразною написю у двох краєвих мовах — Дора. На лїво маю найти менї захвалювану пенсию "Олена". За дві мінути я уже на місци. Як се гарно: До Дори тілько пять годин їзди, а тут зараз і пристановок!

На стацию, до поїзду може відси опізнити ся тільки той, що сего бажає! Як би не гнала мене конечність по двох днях вернути до Львова, опізнював би ся я тут до зелїзниці з часта, щодня!

З балькону пенсиї "Олена" маєш загальний вид цілої місцевости. Перед тобою лежить кітлина, що тягне ся до Яремча, а над нею ґрупують ся гори, кітлина необємиста, тому гори близько і видають ся дуже високі, бо пнуть ся в гору, на тло неба. Се для ока. Для ніг тут та вигода, що можна на верхи робити не дуже томлячі прогульки, а се дуже гарна прикмета місцевости. Гори тут значно гарнїйше уформорвані як в Яремчу або в Татарові і тому сей круг у своїй концентрациї так гарний. Віля "Олена" має дуже мале подвірє, яке оточують гуцульські хати. Тут тїсно, треба отже іти дальше й оглядати передовсїм село. Не кажу, щоби се була некорисна прикмета пенсиї, навпаки міщух, привикши до тїсних кутів, повинен се собі хвалити, бо приїхав в гори не по то, щоби сидїти в хатї, або вилежувати в гамаку на подвірю а — раціонально беручи — щоби як найбільше ходити. Власне для ходу має се село незрівнані прикмети! Нїгде тобі не замикає ряд віль приступу чи то до ріки, чи до гір; усї заулки, стежки і широкі дороги стоять тобі отвором, так що в кождій хвили можеш змінювати напрями ходу до вподоби. Горбистий терен в кітлинї так ріжноманїтний і дає тілько мальовничих кутків, що справдї часом не знаєш яку вибрати дорогу. Вечерами чуєш тут на кождім місци легкий шум Пруту.

Цілими годинами блукаю по ріжних "вертепах" над рікою, щоби пізнїйше піднести ся трохи висше в горби і жалую, що мій короткий побут не позволяє менї зробити дальшу прогульку високо в гори, помимо того, що за дві години можна вернути з верха Маковиці. Гора Синячка лежить уже дальше, а екскурзия на Ґорґани вимагає уже цілого дня ходу.

Блукаючи серед гуцульських загород та по горбах і роздумуючи про природні вигоди і прикрасу місцевости, дивую ся, чому росийські Українці так рідко приїзджають сюди!

На жаль наплив і наших, галицьких гостий невеликий, помимо того, що місцевість має всї прикмети, які можуть притягати людий, шукаючих відпочинку і здоровля із усїх усюдів України. Дора має дуже вигідну комунїкацию із Львовом, бо в оба боки стоять для туриста до розпорядимости аж 6 поїздів. Дороги і стежки тут добрі, в сезонї мають головні точки села — ясне, приличне осьвітленє, а Прут і Камінку перетинають мости і кладки. Всякі мешканя і їда тут дешеві. Дора лежить 500 метрів над лїнїєю моря, має отже лагідне гірське повітрє, а закрите перед острими вітрами, має лагідне підсонє. Супроти Яремча, Микуличина і Татарова має Дора ту висшість як купелеве місце, що опади тут не так часті, як у згаданих місцевостях. Кітлина лежить поза сферою частих льокальних дощів, які так часто докучають лїтникам. Тому тут не найдеш мочаристих вогких закутків, яких немало на дальшій лїнїї в гору в напрямі до Ворохти.

Ще одна специяльність Дори: близкість лїсів. Менї специяльно дуже подобає ся громадський лїс, який тягне ся на узгірю попри річку Камінку. Лїс переважно смерековий і старий. Тут можна блукати по лїсистім узгірю на самотї, ходити в більшім товаристві вигідною дорогою, або уряджувати при ній на прогалинах забави і фестини.

Як купелеве місце має Дора свою історию і початки модерної купелевої культури. Уже перед сто лїтами з'їзджали ся сюди всякі "пани", дїдичі на жентичну курацию, беручи харч із собою або харчуючи ся у приходстві. А дїяло ся се ще тодї, коли тут не було приличних доріг, анї нїяких вигід, які для людий привиклих до міського житя часто бувають конечні. Про теперішні культурні купелеві змаганя нашої тамошної, місцевої громади і наших лїтників не беру ся росказувати, бо в короткім часї не вспів як слїд з ними познайомити ся.

Треба вертати назад до Львова! Тепер йде лїнїя не в гору, а в низ. Гори лишають ся за мною і малїють, корчі калини блищать на пращанє своїм чудовим білим цьвітом, за горами щезає і підгірє, а дальше уже рівнина і — Львів, а з ним: на двірци дим, а у містї пил.

[Дїло]