Пісня України.

З приводу концертів Української Республіканської Капелі.

Коли, в якому історичному часі починає могутній дух цеї Пісні отсю свою творчість, яка протягом двадцяти столітій не почиває ні разу, а здіймається з вершини на вершину розвою та згодом загортає собою всі далечі та всі глибини цілого історичного та культурного життя народу? Певно — воно без сумніву правда, що десь там в давнині, на перших досвітах національного істнування була історична, земським числом означаєма хвиля, в якій згукові тої пісні прийшлось озватися вперве. А проте все наново приходиться почувати дослідникові, що це — незбагнена невміручістю своєї сили та безмежністю своїх овидів творчість. Ще ось хиба тільки Біблія та Гомер, великі реліґійні системи та великі народні епопеї є подібно паннаціональними витворами, як пісня України, та хиба ще тільки Біблія або Гомер в силі з такою живучістю вичарувати перед нами найглибшу душу, найглибше серце цілого міліонового народа з усею його минувшістю та теперішністю, з цілим його світом та усім його побутом, як ця предивна українська пісня. Немає такої історичної хвилі, де вона покидала би народ, і немає такого прояву народовецького життя, що його-б вона забула відтворити. З того згляду українська пісня — це витвір одинокої в своїм роді народньої свідомости, нечуваної в своїм роді живучости творчої народньої думки. I як що на основі народньої пісні дослідникові вільно сказати свій суд про той народ, що її витворив, то про український нарід приходиться думати, що у великій сімї европейських народів він — Богом вибранний, Богом одарованний брат-поет, той химерний своєю судьбою поет, якого ціле щастя в його душі. Здається ось іноді, що той народ ніколи не жив диким, варварським життям номадних черед, а таки зразу, з першим почином свойого істнування наче добачував ціль того-ж у мистецькому перетворюванню життєвих проявів довкола себе. Адже на довго перед тим, заки Христова віра преобразила український народ на лад тодішних европейсько-культурних громадянств — той поганський ще народ в силі був вже витворити питомі собі національні пісні, яких змістом не були кроваві подвиги великих героїв та бойовників, не прославлювання боротьби та убивання ворогів, а чудово-погідні своєю радістю життям — пісні про воскресаюче сонце. Другі народи співали про страшних своєю силою лицарів та царів, про Ролянда і про Сіда, Карла та Дітріха, невмолимого Гагена та геройську, як муж, Кримгільду, — а він, той український народ, устами своїх співців благав в матері благословення, — весну закликати.

I може саме тому у найдавнішій пісні України геройська, тобто переминаючим історичним моментом витворена стихія так дуже замітно переважена всім тим, що назвать-би вічним змістом життя.

Правда, хід історичного розвитку українського народа не показує ніде, щоб цей народ був неспосібним до реального діла мрійником, значить, нелицарським рабом домашнього огнища. Підчас ось, коли його кобзарі творили перші веснянки і колядки, щедрівки та купальні пісні, ці наче відвічно українські пісні, які ніде не жахають нас пурпурою проливаної лицарями крови, а скрізь ясніють промінням цвітучого та розквітаючого життя, — під той сам історичний час здобували прецінь українські князі престоли і здобували їх могутніми, ще й нині незабутими ділами. Але український кобзар давнини, — це заздалегідь мистець, який не любить надто строго вязатися межами історичного часу і простору, і він воліє заспівати собі погідну щедрівку про те, як там за горою пан Володимир коника сідлає та своїми стрілами примушує якихсь царів до того, що вони йому виводять вродливу панночку-царівну, якій він низенько кланяється, — чим про те, як могутній князь Володимир примушує корсунських володарів дати йому їхню сестру за дружину. Нехай собі печерський літописець точно по-правді списує вісти про те, як Володимир взяв Анну, — і яка йому була з її братами справа, — народнього слівця України цікавить головно романтичний сюжет і він розмалювує його мистецько-символічним ладом під радісні сяйва щедровечірних світил. Йому ось легко було у тій першій історичній добі перетворювати прозаїчну правду політичної події на символи щиро людського почування, бо він саме тоді, на жаль одначе тільки тоді, був завдяки побідоносному мечеві своїх князів щасливий долею і міг себе і своїх слухачів радувати поетичною мрією. I може тому у тих всіх веснянках і колядках і щедрівках і звичайних собі пісоньках, сотворених найдавнішим історичним періодом України стільки символічних картин і таємних імен, неясних на перший погляд згадок та дивних нам життєвих обставин і відносин, що ніяка гірка буденщина не приневолювала народнього співця скорятися правді дня та бути її тверезим вістуном. Щойно в другій половинї XII. в. приходиться найбільшому народньому поетові старої України, авторові „Слова“ — зазнати болючої траґіки великого реаліста, — і воно дуже знаменне, що першими словами свойого архитвору прославляє він, повен тужливого подиву, саме спромогу старого Бояна прокидатись то в малого соловейка, то сірим вовком скитатись по землиці, то орлом сизим взлітати до неба самого, — значить, признає фактичну змогу первісного українського співця творити з глибин вповні свобідної поетичної мрії.

I тутки, у тій чудово свобідній поетичній мрії найглибше джерело радісного світогляду, радісних символів та радісних ритмів колишньої пісні України.

Дитиною радости і красоти була вона.

I так дуже глибоко, так все перетворюючи, пронизували її ці джерела радости і красоти, — що співак давньої України завдяки їм не тільки проти свойого князя не був ніколи рабом, не ставляючися ніде засліпленним обожником княжих подвигів, але і проти Бога зумів попри цілу глибінь, з якою почував схід Христової віри у своїй душі, — всеж таки остатися свобідно і радісно свойому Господу співаючим творцем. Ось його колядки і щедрівки — це одинока собою у духовости всіх часів і народів злука божого і людського, святого і земського, райського і світового, розмріянного Господом і розкоханного життям. Як що у Куцівці будують церкву і тим славлять Христове Різдво, то і наш співак прославляє Божого сина і він радується здвиженням святині. Але своє обожання для Христа він висказує найрадше у рефрені, а в пісонці самій він хоче бути свобідним, малюючим, відтворюючим художником. I він малює нам церков з трьома верхами та трьома вікнами і наче щасливе всміхнений звіщає нам, що в одно віконце вглядає сонце, а в друге — місяць, а в третє влетів ангел. Який дивний символ — невже ж це тільки рід Христового обожання? Ах ні — цей український співець ось покланяється Христу, але як йому забути красу сонця та місяця? Він не похмурий аскет, не простий прислужник жреців, — він син того народа, що обожав спершу сонце, і йому чудово звеличати те дороге сонце і той срібний місяць може силою тої українскої любови до рідної землі, яка опісля, в страшних часах народнього поневолення, була мабуть одинокою внутрішньою опорою катованого грабіжниками простого люду, даючи йому тим самим право, — рівнятися з того згляду з незабутнім благородним громадянством Ганнібалевої Картаґіни. I де-б ми не глянули — скрізь у тих різдвянних та щедрових пісоньках подих найправдивішого, чисто людського, чисто людьми викоханого життя, а як що Христос є в середовищі того життя, то його українські кобзарі так солодко голублять і леліють, що той, хто їх слухає, не потрібує жреців.

Чи не стоїть Орданська річка тихо, як Мати Божа Ісуса купає? А коли вже дитятко повите шовками та в ясельця покладене — то чи не дихають над тими яслами сірі українські воли своїм теплим духом на Нього? А на дворі у цього хазяїна — чи не горять свічі восковії на торжество родин Христа? I чи не печуть там рибу осятрину, — найкращу рибу, яку має український Дніпро — тай на родини? Чи не стають там три ангели придумувати імя Христове? Так несказано близько, несказано родинно почував український кобзар проти свойого Бога, і є це мабуть не маловажний доказ на те, що той український кобзар мусів бути також повен толєранції для всього, що було чужою реліґією. Тим то чисто церковна, чисто доґматична стихія у наших реліґійних піснях спершу майже непомітна, а опісля вже за часів унїї хоч слідна, та мало творча: українська реліґійність найкраще, найглибше проявляється не там, де між душею а Господом стоїть жрець зі своєю доґмою та своїми приказаннями, а там, де ця душа так безпосередньо в силі Його обожати, як обожала колись сонце і зелений гай. Яка знаменна з того гляду пісня: „Ангел Хранитель"! Хоч і як блукає тут розстаями гріху людська душа — то Ангел Хранитель будить її з погубного сна, і є в нього тільки. божественний смуток зза її гріхів. А як ще вслухатися глибше в музику до тої пісні, то вичувається тут стільки захоплюючої солодкости, стільки чаруючого своєю красою смутку, стільки несказано ніжного жалю і якогось безмежного співчуття, що мимоволі здається нам, наче-б її ґеніяльний творець бажав силою тих чародійно гарних звуків пригадати нам ще раз всепрощаючі слова великого Римлянина: „Homo sum, humani nihil a me alienum puto.“ А навпаки скільки тонкої іронії в малюнку черця у „Ченчик!" Неначе-б його розписав Боккачіо!

На ченчику черевички,

А сам ченчик невеличкий ...

— — — — — — — —

На ченчику чорна ряса,

До дівчаток ченчик ласий!

— — — — — — — —

Але з другої сторони годі знову не помітити, що ця іронія не є з ніякого згляду обідлива, що тут більш жарту і погідного сміху, чим глуму і ненависти, тим більш, що кінець кінців співаюча дівчина всеж таки не думає втікати від закоханого братчика. На те-ж вона й дитина цього народу, що вже з почином свойого першого істнування співав пісні про радощі життя і тужив за тими радощами і прославляв і благославляв їх скрізь, де ними його душа вщасливлювалася.

Тому хочу сказати те ще раз:

Дитиною радости і красоти була спершу пісня України.

Але ця нечувано траґічна історична судьба, яка вже починається з грабіжними нападами азійських варварів — творить згодом одиноке в своїм роді татарське лихоліття, підмулює тим самим основи суцільної державности та дає кінець кінців Литовцям та Ляхам, а де-далї Москалям змогу побідними завойовниками спершу господарити, а опісля героїжитися на Україні, — ця нечувано траґічна історична судьба стає згодом, на мою думку, погубною для первісної радісности українського народнього світогляду. Той сердешний народ поет, який найрадше осторонь княжих та дружинних походів співав собі про веснянкових королів, які підкрадалися хватати його красуні, той народ-поет опинився нечайно у тому життєвому положенню, яке на жаль від віків було судьбою великих поетів: йому довгими століттями довелося бути розпятим на хресті страшної, безвихідної, ніким не всмиреної журби. Де, спитаймо, ті історіоґрафи світа, які в силі були би списати та передати вічній памяти людства всі ті лячні хвилі і трівоги, невисказані зусилля та труди, муки та страждання, що їх колись готовили українському народові турецькі напади з їх окровавленими походами по степам, з їх ясирами та тими царгородськими казаматами, яких нелюдсько-жорстокі тайни жахали інодї навіть катів-євнухів? А де ті історики, які були-б на стільки глибокі поглядом своїх душ, щоб збагнути цілу глибінь того національного горя, що його сотворила в нас ляцька та московська кормига? Де другий народ в світі, який повен таких внутрішніх сил, такої життєвої спромоги, як Українці — а проте віками виданий на поталу так ганьбливо безхарактерного народу, як Ляхи, або так тупоумних, уроджених номадів, як Москалі? В якого народу шукати такої всенародньої траґедії, як боротьба Хмельницького та її конець, — переяславський конець? А Шевченко і миколаївський царизм, а період габсбурського правління в Галичині з його Францами Йосифами, Баденіми та Бу́рянами?

Те ось ті життєві прірви, з глибин яких сливе протягом останніх пятьсот літ здіймається наша культурна творчість.

Бо те і є величавим знаменом тої української культурної творчости, що вона проти всякого, людським вирахуванням піддаваного сподівання, протягом двадцяти століть не почиває ні разу, а навіть за тих пятьсот останніх літ, яким судилося бути її Ґолгофою, здіймається з вершини на вершину розвою.

Але спитаймо попри те: чи воно психольогічно можливе, щоб пятьсотлітня національна мартирія не оставила ніякого сліду, ніякого пятна на культурі свого народу? Чи психольоґічно воно мислиме, щоб вікові лихоліття оставали без ніякого впливу на внутрішню дужість та основний характер духових його сил?

На те треба відповісти:

Ні. Психольогічно це неможливе.

Трудно, правда не відчути при тім цілої траґіки цеї відповіди. Бо вона голосить ніщо инше тільки те, що наша народня культура наслідком вікового поневолення не розвинулася так, як була-б розвинулася, коли-б її історичні умовини були инші. Але я думаю при тім, що не слід нам з того згляду найболячішу втрату почувати тих кілька печатней та університетів, що їх у нас тоді не засновано, та тих кільканадцять творів мистецтва, що їх в нас за той час не створено, а треба нам, на мою думку, яко найбільш вражаюче і найбільш далекосягле знамено того часу почувати занепад тої первісної радісности нашого національного світогляду, чудової погідности нашої цілої народньої духовости, з глибин якої плили перші українські пісні. Прибитий на хрест невольницької судьби поет-народ не перестав ось співати. Ні, і за найчорніших своїх годин він знайшов в собі стільки вдохновення, щоб виспівати почування своєї страдаючої душі. Але він вже не співає радісно. Не співає про те, як за горою за зеленою пан Іван красної царівни жде. Не співає про те, як на горонці в злотій корчмонці кобзарі на золотій цимбалі бадьорій Ганні до танцю вигравають. Нечуване лихоліття кладеться чорними хмарами на ясний досі овид української пісні, а потоплені в той невідрадний громадянський овид творці стають творити згодом у напрямі того важко-сумовитого, пересиченного кровю і сльозами світогляду, що чорними шовками чудово, невисловлено-смутної краси оповиває наші несмертельні історичні думи.

На Чорному морі на білому камені

Ясненький сокіл жалібно квилять — проквиляє,

Смутно себе має, на Чорнеє море спильна поглядає,

Що на Чорному морю не добре ся починає,

Що на небі усі звізди потьмарило,

Половину місяця в хмари вступило.

А із низу буйний вітер повіває,

А по Чорному морю супротивна хвиля вставає,

Судна козацькі на три части розбиває...“

Без сумніву — є це поетична бесіда так собою одинока і окремішна, як ще хиба тільки сканзії Софоклевих та Айсхілевих хорів, як дікція Шекспіра, як мова Данта, як рітми індійських реліґійних гімнів. У соборному письменстві всіх часів і народів не має лірики, якої висказ був би так могутний, як сила ліричного висказу історичних дум. І може тому ті наші думи звернули на нашу словесність увагу цілої культурної Европи, і може тому ми для тої культурної Европи ще може й сьогодні є цим мелянхолійним народом-самотником, який вміє співати такі солодкі, смутні пісні.

А проте — хоч і як дуже глибоко приходиться нам почувати, що наша народня лірична творчість періодів поневолення — це обявління великого народнього мистецтва, то критично-історичному дослідові все таки не без болючої настанови приходиться помічати, що після занепаду державного України лірична творчість її народу зазначується доволі односторонньо співами важко-рефлєксійного характеру, які на довгий, може аж надто довгий час стають одиноким достойним уваги висловом живучости народньої думки. Мається ось вражіння, що наслідком того горесного лихоліття в нас запропастився цілий промінний світ иншої погідної пісні, схожої до тої первісної, яка раювала радостію творчого життя, а подіями переминаючої історичної хвилі не журилась богато.

Але це поневолення смутком — це пригноблення невідрадною історичною хвилею не обмежується тільки на царство нашої народної пісні.

I ціле українське поетичне письменство XIX. в. — починаючи від Котляревського, а кінчаючи поки-що на Винниченку та Олесеві, — це наче одна-одинока боротьба вольної творчої мрїї проти вбивчих тіснот поневоленого середовища.

Воно ось з того згляду трудно критикові не доглянути тої обставини, що великі напрями европейської поетичної творчости новітнього часу, опираючіся головно на індівідуальній мрії — у нас не найшли ніякої справді видатної появи. Ні байронізм, ні романтізм, ні симболізм — не мають в нас досі справді визначного репрезентанта. Нашим поетам ще й нині приходиться з автором „Слова“ заздрісно глядіти на свободу лету колишньої Боянової мрії, і воно мабуть не случай, що сьогодні в нас тільки лірика і оповідання на вершинах мистецького розвою, а роман і драма поки-що розвиваються. Здається ось, наче-б дух історичної думи, цей журливий дух, овіяний смутком рідного краю, розпостер свої жалібні крила над цілою поетичною творчістю народа, видвигнувши собі у творі Шевченка таку святиню краси, що нею пісня України наче проголосила своє останнє слово.

Але ні.

Пісня горя, пісня гіркої боротьби о істновання не мала бути ніде останнім словом України: ні на области чисто народньої пісні, ні у письменстві.

Як що ми ось — перед нашим кінцевим поглядом на народню пісню — спинимося ще раз на тому останньому, то не дуже тяжко нам буде знайти тут докази на те, що богато мистецтва витворено з глибин ясного, на перекір усякому лихоліттю радуючогося життям світогляду. Чи не знаменне воно, що перший великий твір нашого модерного письменства — це твір погідної веселости, ґеніяльна карикатура на Верґілеву епопею, якої королівсько-геройська стихія така чужа була українській духовости — вже тоді, — за Сварога і Купала? I чи мало в нас творців-поетів, в яких стільки погоди справді соняшного визволюючого світогляду, що почувається, що тільки справді творча радість життєм могла його створити? Не є ось Глібів і Грінченко найкращими типами справді громадянських, ніяким лихоліттям не схмарених творців-потішників? Не була у Степані Руданскім дивно могутня стихія невгомного життєвого сміху? А не став Володимир Винниченко таким дужим окличником радости життя, що нам, поневоленним важким смутком вікового лихоліття, викоханим журливим співом горесних дум, прийшлось з зачудованням питатися, — і звідки він такий узявся?

Так треба нам вірити в те, що джерела колишнього радісного світогляду, радісно-творчої духовости нашого народу не занепали на завсіди, і що це головно завдання нашої модерньої пісні — на подобу колишніх наших радісних співів життя розбудити ті джерела до життя опять.

Це завдання нашої модерньої пісні.

Бо у скарбниці тої нашої національної пісні — як що ось вільно і можна нам раювати нею на концертах славної Української Капелі, яка майже вперве дає нам змогу пізнати клейноди нашої пісні як слід — ми добачаємо стільки творчої сили, стільки найріжніших духових спромог, стільки талану і красоти у цілій їх величавости, добутій з наших пісень наче вперве високомистецьким справді і творчим проводом О.Кошиця, — цим найкращим діріґентом теперішньої України, — що іноді, заслухавшись у ці тисячами звуків визвонюючі хори та гармонії, ми й готові забути, що в нас було страшне пятьсотлітнє лихоліття, яке отруювало в нас дану нам небом радісність нашого духа. Чується у тій нашій могутній пісні звуки глибокі і сильні, мов голоси, демонічні голоси підземелля, і дивно потрясаючі, дивно таємні згуки, мов еха засвітів, то знов ті вражаючі форта і фортіссіма такі роздзвонені, такі розгомні, наче-б співала в них радість цілих поколінь, або якісь дужі творці прославляли в них свойого Господа. А опісля ті пяна і пяніссіма нашої пісні? Солодкість її скарги і її жалю? А хто наслухується доволі несказаної розкішности, несказаної пестливости такого мельодійного жемчуга, як „Ой пряду, пряду“,або „На улиці скрипка грає“ і яку не будь би тут назвати?

Заправду — той колєктивний дух, той дух цілого народу, що сотворив скарбницю нашої народньої пісні, він, попри все лихоліття, зберіг нам ще безліч жемчугів, але я думаю, що саме тому тепер завдання наших модерних творців, наших образованних композиторів, наче перейняти нашу музичну творчість з рук того колишнього колєктивного духа і тут, де він творив тільки інстинктово, ведений тільки природним нахилом та несвідомим почуванням мистецьких красот, — зачати свідому себе, найвищими ідеалами красами ведену індівідуальну творчість, яка не тільки інстиктово вихісновувала-б музикальні спромоги у народній духовости, але ґенієм свідомого своїх завдань мистця добувала з тих спромог те, що в них найглибше і найвище. Але тільки великі завдання дають змогу осягати великі ціли, і тому треба нашим композиторам виходити поза узкі межі дотеперішньої творчости, не вдоволитися тільки мініятюрними композиціями пісень, а пробувати великі музикальні цілости як ось музичні драми, ораторія і сімфонії і на таких великих цілостях зясовувати в одно ті всі несчисленні красоти, якими тепер признадоблені поодинокі пісні і пісоньки.

І щойно те була-б після довголітнього поневолення творчість по лінії тої радісної життєвої мрії, з ясних глибин якої наші перші найдавнійші мистці-співаки творили їхні гімни Сонцеві і Життю, — і щойно вона, ця велика, свідома себе і своєї мрії індівідуальна творчість була би справжнім воскресенням Його — Бояна віщого.

[Воля, 1919]