Пролєтарський нуждар регочеть ся злорадно.
Йому іменно любо почувати те, що "ті" "там" опять скомпромітували ся.
Ті боговиті аристократи там на вершинах десяти тисяч вибраних непотрібів. Зараз — якжеж то кажеть ся у звісному калємбурі з "Весїля Фіґара"? А ось... "ціла ваша заслуга в тім, що ви зволили уродити ся, ясний пане..." Тілько не в тій підлій долинї слїз, довгів, пів-житєвого арешту в шкільних мурах та досмертнього чахненя по душливих бюрах ціною закондиктованої пенсії, а таки там — на повних земського щастя вершинах десяти тисяч Альмавів. Цікавий той Ваш калємбур — веселий добродїю Бомарше. За часів великої революції француські аристократи дрожали перед його вбийчим глумом цілком так, як дрожали перед топором гільотини, а коли ся велика революція скінчила ся і на паркетах Туіллєрів десять тисяч Альмавів могло знова вщасливлювати себе стилевими комплїментами a la Louis XIV., то Фіґарева дефінїція родової аристократії пішла одною стежкою із суспільними дотепами француських енцикльопедистів у глуб часу і її нинї на нещастє знають майже всї. Рішучо — добродїю Бомарше. Ми — непосидющі дїти XX. в. любимо при кождій нагодї повтаряти той ваш безсмертний комплїмент в сторону найглибшого єства достойних Альмавів, а головно наш злосливий, бо все голодний пролєтар любить висновувати з нього цілу суспільну фільософію, бо ми, люди XX. столїтя, хоруємо також на революціонізм і ненавидимо традиції. Правда — шановний Бомарше — ми не стинаємо царям голов. Ми не є варварами в стилю Робеспієра. Наші революціонери не тортурують родових аристократів сею страшною партією шахів в Concierge, якої виграна або програна рішала про житє бідного Ясного. Цілком нї. На вид наші закондиктовані пролєтарі майже вповнї погодили ся з уродженими власниками великих земельних посїлостий, стилевих палат, майоратів, високих становищ в бюрократії та монополю що до дипльоматичних урядів. Лиш інодї ще знайдеть ся такий божевільний, що з глибин свойого пролєтарського негодованя на несправедливість традиції, кине камінєм на розкішне авто уроджених монополїстів земських дібр або стане на чадних зборах голодуючої товпи розбирати правність та безправність стану посїданя. Як сказано — се вже тільки виїмки. Наш соціялїзм став на щастє тільки менш або більш науковою теорією, і наші Альмавіви не боять ся його. Грізнїйші є вже наші анархісти — але їх вчинки се також виїмки і скорше чи пізнїйше набирають виразних признак божевільних екстаз, які годї брати надзвичайно поважно. Опроче зачисляємо всякого рода компроміси до одної із форм нашого істнованя і знаємо, що наші революції се щось в родї страйків, на які найдеть ся рада в золотих головах наших капіталїстів. Цілком на певно, добродїю Бомарше — ми не мемо зганяти наших аристократів на ґільотинову площу — ми що найвисше напишемо строгу наукову розвідку про відносини суспільних кляс до себе і поставимо якийсь глибокодумний дезідерат, над яким збереть ся конференція в одній з наших мирових палат. У нас є іменно мирові конференції, добродїю Бомарше, і се тільки був наш недогляд, що балканська ґільотина окровавила свій терен посокою тисячів пролєтарів, не виждавши гаразд останного слова з Гаґи. А заки отже прийде до якоїсь грізнїйшої конференції в справі наших суспільних конфліктів, — то ми просто любимо аристократів. Нїмецькі, француські та анґлїйські ілюстровані часописи все будуть радувати наші очи фотоґрафіями всїх учасників аристократичних весїль, забав (очевидно на добродійні ціли) та спортових програм сезону, подадуть нам фотоґрафію кождого побідного коня, який свойому щасливому панови вибігав перегонову нагороду, а наші мами, жінки та панни все з цілою увагою будуть вичитувати в "Mode-journal"-ax подробиці, доторкаючі весільних виправ княжих дочок. Вір менї, ти, француський Мефісто, ми просто любимо тих десять тисяч Альмавів, яким вільно і слїд і святе право не робити нічого, за теж не вільно їм не мати мілїонів. Бо ти собі говори, що хочеш, а проте не схочеш прецінь, безглузний фільософе, щоби Альмавіва двайцять чотири лїт вчив ся на те, щоб дістав місячно сто корон пенсії. Те може зробити пролєтар, який що найвисше одїдичує чахотку, але не Альмавіва, який унаслїджує Сезамове імя — розумієш? Він за те репрезентує націю на дипльоматичних банкетах, і в купелевих місцях, і в готелях Европи, і на комнатах пануючих — отже чого тодї ще більше треба від нього, проклятий ворохобнику?
Нї — ми любимо аристократів. Ми оплесками витаємо їх чудові екіпажі на сяючих цвітами корзах і переконані є, що так як є, є найлїпше. Вони на горі, а ми на долинї. Вони в авто, а ми з плїком наших вислїпаних скриптів на заболочених або спорошених тротоарах. Ми з нашими дурними резолюціями, а вони просто з традицією. Нас мілїон неінтересних варварів, які свій одяг зміняють раз в рік, а їх десять тисяч блискучих репрезентантів нації.
Цілком добре так. High-life з одної, а "на днї" з другої сторони. Адже треба якогось ясного тла для сїрої маси, бо подавляють нас зовсїм ті голодні пролєтарі.
І дивіть ся — той захланний пролєтар мовчить і дивить ся спокійно на фотоґрафії весїльних пар по столїтних замках. Ну — мовчить. Не дивуєть ся, що йому його ціложитєва праця не дасть нї одного такого дня, як тим там на променадї в Парижі або в Остендї. І тільки час до часу злорадно зарегочеть ся сей пролєтарський нуждар, коли ті там необачно скомпромітують ся у своїм репрезентатовнім достоїнстві представників нації, оплачуваних за сю розкішну працю — а вжеж що працю — з лона суспільства в сотеро красше, чим її найпильнїйші та найздібнїйші урядники.
Оx — як він тепер страшно регочеть ся, той голодар, якому вікова нужда ще завше не забила тої дурної думки в його зле уфризованій голові...
Ґрафянка Вера Ешергазі — вигукує ось плєба від тижня, де тільки доходить часопись.
Се тепер clou безглузного сезону житя.
Ся неоцінна панна має до своєї розпорядимости круглих вісїм мілїонів. Чуючи таке, захланний пролєтар зараз думає собі, що за сих вісїм мілїонів, приналежних до панни Вери тільки тому, що вона — як каже Фіґаро — зволила уродити ся панною Ештергазі, можна би ось побудувати вісїм санаторій для тих Гельотів суспільства, які працюючи для її культури, знесилюють ся в імя висшої ідеї житя на смерть. Чому нї? Адже трохи не що день читаєть ся в часописях, що якісь зломані осібняки, в яких є право до висшої і найвисшої інтелїґенції, прохають у суспільства кілька корон милостинї зза того, що зробили для того суспільства. А панна Вера має вісїм мілїонів до своєї розпорядимости. Її шановний батько має їх очевидно більше — тих вісїм мілїонів коханої Вери се, так сказати, мінїмум ґрафської екзистенції. То щось в родї тих сто корон інтелїґентного пролєтара. Воно іно дурному голодареви здаєть ся, що се много і що можна би будувати за то якісь там санаторії. Пролєтарський сноб не розуміє іменно репрезентаційних потреб панни Вери. Не розуміє передусїм її чудової індивідуальности. Вона просто перевисшає хоробру міс Панкгурст. Се суфражетка в абсолютнім значіню того слова. Вона молода панна — не живе в дома, тільки сказала шановній родинї пращай і пішла собі в широкий світ, значить до перворядного віденського готелю. Вісїм мілїонів їй належить ся — ну чиж не слїд їй так? То вже не demi vierge Превота, а таки demi home. Не найшла собі самотного вигідного кутка на Котажу, або на Landstrasse, тільки в блискучім готелю при тій принципальній вулиці Відня, про яку недавно злосливі кабаретисти співали:
"Uj-jeh! der Kаrntnerring"
бо головно в ночи сей віденський рейон пригадує променади давної Александрії. Але панну Веру очевидно не злякає нїякий недіскретний вид. О що йде? Їй прецінь треба бути вповнї независимою. Вона-ж demi-home. Мешкає собі в готелю як перший лїпший лайтнант від гузарів, або який мілїоновий roue, який нинї прохожуєть ся по Невськім Проспектї в Петербурзї, а за тиждень буде на пятій Avenue в Ню-Йорку.
Вісім мілїонів дає повне право до житя. А ті якісь суспільні згляди, які — як торочить пяний пролєтар — мають нїби обовязувати молоду панну з висшого товариства — обовязують прецінь тільки тих нещасних, яким судило ся ждати на глупого жениха та на його резиґнацію з приданого. Панна Вера Ештергазі не потребує оглядати ся на нїкого, бо вона не гадає континуовати крикливої поезії родинного житя. Вона — і родина! Просто нечуване. Ось вона втїкла з дому, щоби її не видїти, і потрафить проте жити сама так чудово, з такою рафінериєю уживаня світа, що хочуть її взяти під курателю. Цілком модерний ефект. Звичайно так було, що сини тратили гроші і синів брали під курателю, а сестри як невинні жертви тільки оплакували нещасний наліг братів, а тут панна дому переміняєть ся в гуляку-одинака і компромітує родину на цілу Европу. Як ляйтнант від гузарів. І як молодий очайдушний офіцир вона має свої любовні пригоди. Не один роман, як то трафляєть ся молодим панночкам, а таки сто любовних пригод, таких пригод, що барон Штралєндорф оцінює свою діскретність що до них на 80.000 корон. Чудово. Ах та проклята діскретність і той клятий барон Штралєндорф... Колиб не його хапчивість, панна Вера була би досї упривилеєною репрезентанткою своєї нації і тих її вісїм мілїонів не булиби кололи в очи злорадного пролєтара. А так із судової салї пішло по цілім світї, що вісїм важких мілїонів є в руках одиниці, якої один день житя є більш соромливий, чим ночі алєксандрійських куртізан. І тільки на то ідуть сї гроші, щоби ся бакхантка мала чим дурманити свої збожеволїлі на точці еротики змисли. Її дневник! На що їй було провадити сей дневник? Коли ті нечувані пікантерії були справдїшним пережитєм, то що се за бездонне зіпсутє, коли молода дївчина списує їх собі як другий Касанова, та так вже є без почутя якогось жіночого стиду, що навіть не думає якось обережнїйше заховати листків свого дневника? А коли се, як хоче її ледачий оборонець Др. Малєр, були тільки мрії та почуваня панни, то що се за якась панна, коли опублікованє сих дївочих мрій та почувань стає скандалом на цілу Европу? Очевидно — із готелевих середовищ при Kаrntnerring-y не вийдуть ідилїчні картини в родї історії пароха з Векфільду. А панна, яка принимає візити свойого правного заступника по півночи, мабуть не багато слїз виллє над Вертером. І неможливе ждати від так безконечно самостійної людини роману по правилам:
"errоtend folgt er ihren Spuren".
А всеж те послїдне почуванє етики, навіть модерної вольнодумної етики в нас, яке попри всї кличі за визволенєм від всяких моральних забабонів є желїзною основою індівідуума, почуває з острахом зміст житя панни Вери Ештергазі і добачає тут грізні проблиски якогось морального катаклїзму, який нуртує в химернім лонї нашого часу. Якто — еротичні шали — се один одинокий зміст житя тої дївчини?
Ах — не здрігай ся так, кумедний снобе.
Ся ціла історія достойна прецінь історії комтесси Міцці і ґрафинї Мєльжинської. А процес уродженої ґрафинї Тєпольо не знати, чим ще скінчить ся. Велике місто дбає чудово про кождочасну сензацію і Відень мав її знова. А панна Вера кінець кінців не стидала ся. Вона не застрілила ся як Редль, нї не пішла добровільно зі світа, як комтесса Міцці. Вона явила ся особисто в чудовім чорнім одязї перед судиями і з міною інститутки сказала, що се були тільки — дївочі мрії. Причім зарепрезентувала глибоке decolte і безлично поглядала по цілій, здебільшого жіночій авдиторії. Лице в неї не є гарне, має в собі навіть щось із тупого висказу пихатої вистроєної слуги, але за те гарний одяг, оборона правних заступників і передусім — вісїм мілїонів та імя Ештергазі. А не чули ви, що вона була — як сама казала — страшенно зіритована, коли дізнала ся про крадіж її неоцінного дневника? Просто страшенно — ну?
Так найже вона — а не якийсь там нуждар з під знаку Духа — іде до санаторії реставрувати свої дорогі нерви і окружена вісїм мілїоновими вигодами най дбає про найблисшу сензацію криміналїстики. А ти, пролєтарський нуждаре, розумуй над глибинами її висшої індивідуальности та знай, що те все, се не компромітація висших кругів, тільки недискретність пролєтара-покоївки, яка не вміла держати язика за зубами.
Так. І те знай, що паннї Вері те все не злочин, не стид, тільки житєвий капріз, бо її імя:
Ештергазі.
*) Не давно відбув ся у Відни сензаційний процес графянки панни Ештергазі проти барона Штралєндорфа, oбжалованого о крадїж дневника тої панни, в якім вона списувала собі свої еротичні пригоди з такою компромітуючою точністю, що барон зажадав 80.000 корон за його зворот. Суд покарав барона за злочин вимушеня вязницею, та всеж ціла справа кинула погане світло на висші круги, що і дало притоку нашому співробітникови розібрати справу з прінціпіяльного становища. Редакція.
[Ілюстрована Україна, 1914, ч.10]
