Кожна історична епоха любить вбиратися в костюми давніших епох. Як Велика французька революція вбиралася в античні костюми, як більшовицька революція вбиралася в костюми Великої французької революції, як антикомуністичні революції розмовляли мовою боротьби з тоталітаризмом (хоч, погодьмося, в 1989-му важко було говорити про режим на кшталт сталінського чи гітлерівського), так і нині, не маючи кращого визначення для тих явищ, що нас турбують, ми звертаємося до слова «тоталітаризм». Звичайно, я погоджуюсь із тим, що воно є неадекватним. Це так, як би називати сталінізм «бонапартизмом». Тут маємо щось подібне.
Якщо говорити про Київ, то треба сказати: те, що сталося на Майдані, є історичним. Це є демонстрація того, як відкривається новий розділ в історії. Зрозуміло, що воно є цілковито переломним. Все це змінює біг історичного потоку.
Те, що нині, я думаю, нас турбує, те, що стоїть при витоках тої тривоги – це слабкість держави, слабкість інституцій. Як думаю про політику Путіна, то, мушу сказати, приходить мені на думку початок відомої книжки двох авторів: «Привид блукає Європою». Oтож, кремлівськими кабінетами блукає привид київського Майдану на Красній площі. Ще не так давно ми всі спостерігали багатотисячні маніфестації в Москві під гаслами «Росія без Путіна!». Нещодавно ми бачили (Путін теж бачив!) по телевізору Мубарака, зачиненого в клітці. І він зрозумів, що в клітку можна зачиняти не лише Ходорковського, що його теж можна буде.
Це є класичний метод зінтеґрувати слабнучу державу, вирішальний у фрустрованому суспільстві – звичайно ж, через імперські ігри й такий прикрий державний націоналізм. I в цьому – так, як я це розумію – сенс кримської операції, яка, наче заклик для цілої Росії: “Россия встала с колен! Досить уже! Ні, нами не можна легковажити, нами не можна попихати, іґнорувати! Тепер ми не для того!”.
Нині я чую арґумент (i від кого чую? – в об’єднаній Німеччині!), що більшість росіян підтримує Путіна. Саме в Німеччині цей арґумент мене не дивує, бо це є та країна в Центральній Європі, яка більшим хіба відсотком, аніж 80, підтримала диктатора. У консервативній Німеччині маляр-невдаха з Відня, австрійський єфрейтор, який заволодів душами, умами та серцями німців – він що, репрезентував німецький національний інтерес? Ні, він Німеччину довів до катастрофи. Я стверджую, що Путін своєю авантюристичною політикою теж доведе до катастрофи, тільки вже своєї нації.
Мені здається, що варто наново обміркувати, що сталося в Югославії. Отже, по-перше, що здається мені важливим – криза комуністичної держави принесла вибух націоналізму. В цьому сенсі націоналізм є останньою, найвищою стадією комунізму. Мілошевич був цього класичним прикладом. Він теж випробував клітку. По-друге, після смерті комуністичної утопії лишається таке порожнє місце, вакуум – на ідеологію, на віру, на аксіологію, і з'являється зполітизована релігія. Це може бути у фрагментарній формі, на початках цілком марґінальній. З нинішньої перспективи це виглядає як щось неможливе, бо падіння комунізму в країнах навіть дуже релігійних не означало відмирання розводів чи абортів. Я би охоче не переймався цим, але варто придивитися до політики Путіна. Він шукає мови для своєї політики, привідного пасу до настроїв електорату. А там панує консервативна гомофобія. A гомофобія не суперечить дозволу на розлучення й аборти.
Політизація релігії в малих масштабах є в різних країнах. Говорю з польської перспективи. В часи комунізму релігія в Польщі було мовою незгоди. А тут ще Папа поляк. Коротко кажучи, Церква для багатьох з нас, і зокрема для мене, була такою оазою волі, гідності, духовної суверенності. Aле нині, після Папи поляка, Костел промовляє зовсім іншою мовою. Спільна декларація польського Єпископату з російським Патріархатом – у своїй суті фактично це позитив, що умиротворювала упередженість православної церкви і русофобію католицької. Але якщо її прочитати, то можна там знайти і проект спільної позиції, єдиного блоку проти безвольного, зіпсутого Заходу. Мовляв, ліберальний Захід – це аборти, розлучення, антиконцепція, наркотики, гомосексуалізм – всі можливі паскудства. І тепер – це веде до совєцької, постсовєцької, ментальності – на моє переконання, явища шалено небезпечного. Я ніде не бачу стільки homo sovieticus-ів (або, як кажуть росіяни, “гомососів”), як у середовищі польської націонал-католицької правиці.
Aле треба сказати, що комунізм через свої комуністичні еліти сам себе цілковито перетворює. Релігія комуністів – це модель держави з деспотичним правлінням. Цілком певно, що в московський режим не є комуністичним, але має з ним певні спільні риси. І так само можна сказати цілком певно: те, про що в майбутньому мріють в Кремлі – це китайська модель. Китай для московських вождів – це диво для наслідування. Бо там є економічне зростання, є дисципліна, є влада номенклатури. Але як розсудливо сказав один з моїх російських колег, щоб в Росії застосувати китайську модель, треба спочатку розстріляти пів-Москви.
Одне хочу Путіну зарахувати в плюс. Не те, що принаймні вбив ті цілком потьомкінські інституції. Так само, як зараховують в плюс Сталіну те, що об’єднав Україну 17 вересня 1939 року, що українці вперше тоді опинилися в єдиній спільній державі – я би не подякував українцям, якби вони дякували за це Сталіну. A знаємо, що їх до того намовляв один із ідеологів путінізму, мій давній знайомий Андранік Мігранян.
Я думаю, що також варто дивитися не лише на прапор, a й на те, що під прапором. Коли замислююся над тим, що діється нині в Будапешті, то приходить мені на думку, що, по суті, Вікторові Орбану Путін імпонує: сильна людина, мачо, дивиться на тих педерастів з Брюсселя, які нічого не вміють, нічого не можуть, жодного рішення не ухвалять, а Путін – це серйозний фацет. В нашому регіоні це є небезпечним – оця спорідненість з комунізмом: має таку саму сильну владу.
І друге. Звернуся до слів Славека Сєраковського. Є таке відчуття нашої генетично закодованої національної невинності: у нашому реґіоні прийнято вважати, що нація нездатна зробити щось непристойне. Тому в Польщі були такі страшні авантури після публікації книжки Яна Ґросса про Єдвабне. І тому в Литві взагалі далі стоїть пам’ятник героям національного повстання, яке полягало на великому колективному антисемітському погромі в Каунасі. I цей список можна би було довго продовжувати ще. З іншого боку – те, про що згадував, горезвісна душпастирська релігія. Я це називаю антикомунізмом з більшовицьким обличчям. Це є серйозною загрозою, бо може означати, що ті, які зруйнували Бастилію, тут же будують свою власну.
Aле одне я Путіну мушу визнати публічно і хочу за це подякувати. Завдяки Путіну вперше в житті погоджуюся з тим, що каже нині Славек Сєраковський.
Виступ на міжнародній конференції "Мислити з Україною", Київ, 18.05.2014; переклад і заголовок - від «Z»
06.06.2014