З Галичини й Угорської Руси.

Великодня мандрівка.

Ч. 108 "Ради" принесло фейлєтон п. з. "З угорської та галицької України", в котрім автор, росийський Українець, подав свої вражіня й рефлєксиї з мандрівки по Галичинї й угорській Руси, відбутої в часї сьогорічних Великодних сьвят. Фейлєтон сей прислав шан. автор — із змістом, в богатьох місцях доповненим, — нашій редакциї. Думаємо, що читачі наші радо з ним познайомлять ся. — Ред.

Я їду Галичиною на Угорщину... Їду в Великодну ніч. Що мене вражає, так се відсутність в Галичинї тої урочистости, що у нас панує в сю ніч на Українї... Не чуєш у ночи того радісного передзвону, що скрізь розлягаєть ся навкруги після півночи, не сьвітять ся церкви огнями...

Почали ся вже Карпати, але ще холодно в повітрі, сонце сьвітить та не гріє і через те гори не чарують тебе так як лїтом.

Ще від Станиславова до мене присусїдив ся якийсь підозрілий, ніби крамар, по національности Жид і всякими способами мене випитував, куди я їду. А по всьому було видно, що він сам їде на Угорщину. Я спав погано (яке спанє в дорозї, та ще на австрийських дорогах!). Трохи тільки задрімав у Станиславові, коли прийшлось чотири години ждати поїзду і через те ся настирливість та цікавість мене не тільки дратувала та нервувала, а навіть примусила вгадувати в йому чи справжнього чи добровільного шпіона...

Підїзджаємо до Яремча. Тут говорить свою вічну казку бистрий Прут, тут чудовий водоспад. Чекай же, думаю, і щоби одвязати ся від свого настирливого сусїда, а коли він справдї шпіон — збити його з пантелику — щоби не мати знайомства з мадярськими жандармами, я злїз у Яремчу... до слїдуючого поїзду. Пішов до водоспаду посидїти на сонци, послухати як шумить-воркоче Прут, далі зайшов у хату до одного Гуцула, зараз за водоспадом, напити ся молока. Молока дали, а гроший не захотіли брати, "такий празник — не треба!" Гуцули тільки що розговілись, парубок, що недавно видно коштував жовнїрської юшки, наряжав ся у свій гуцульський киптар (наш такий парубок-салдат навпаки вирядив би ся у салдацьке убранє!) і збирав ся на "гагілки".

Згодом я вже їхав до Ясеньова або Керешмезе, як його перехрестили на свій лад Мадяри.

Ясенє (Керешмезе). Всї покинули галицький поїзд і рушили трохи не бігцем до каси. Скоро стояв натовп без всякої черги, кождий галасував та одпихав сусїда, щоби самому стати на його місце ближче до каси.

Сїдаємо з своїми пакунками в мадярські ваґони і їдемо Угорською Україною, по той бік Карпат...

Тут уже житє і в природі і в людий гучнїйше, як в Гуцульщинї. В селах, що попадали ся по дорозї, кругом церков людий, людий в мальовничих убранях, ще мальовничійших як в Гуцульщинї, аж любо дивити ся! Сонце гріє теплїйше, далечінь вабить блакитною імлою, а поглянеш в гору — вилискуєть ся на сонци своїм снїговим верхом Чорна Гора. Гарно!

Через кілька годин я вже був у своїх знайомих — руснаків і роздав їм писанку з України — з десяток "Кобзарів" Шевченка, декільки примірників малої Істориї України Грушевського та Коваленка, Шевченківське ювилейне число Маяка та з пуд дрібних українських книжок. Дивувались люде, що як так сталось, що мене не обшукали, бо кажуть тепер часто обшукують подорожних на кордонах...

Люде страшенно налякані і пригнїчені (сиготським) мармарошським процесом і суворою карою. Коли робили трус, шукали православних богослужебників, надрукованих у Київі то що, то забирали й українські книжки, надруковані у Київі¹⁾ (де-хто прочувши про трус, закопував їх у землю) і допитували, відкіль узяли ся тут сї книжки... Словом, ми несподївано опинились в спілці з Бобрінським: — для уряду і ми, і наші вороги — Бобрінські однаково небезпечні.

На Угорській Українї і в селян і в селянської інтелїґенциї, котра переважно складаєть ся з попів та дяків, панує химерне розумінє слова "русскій," і вони його змішують з словом руський (руснацький, український), причиною найбільше служить з одного боку майже однакова вимова слів — "руський" і "русскій," та етимольоґічний правопис: тут "ѣ" вимовляєть ся за "і", "и" як "ы". Через те церковно-славянська мова, на якій іде відправа по церквах, здаєть ся майже рідною, принаймі не такою чужою, як у нас тепер на Українї: тут ви чуєте не "вєрую в єдінаво Боґа Атца Всєдєржітєля," а "вірую в єдиного Бога Отця Вседержителя". Так само читають ся на український лад і московські книжки та часописи. Виходить, правда, неможлива мова (справжній великорос забіг би в безвісти, якби почув), але більш-менш зближена до української, бо такі слова як "хлѣбъ, сѣно, вѣра" і т. д. угорський Українець прочитає: хлїб, сїно, віра. До того-ж про росийську державу, про її склад, національний подїл тут майже нїчого не знають.

Я нарочно прочитав моїм знайомим один уривок по великоруському, а другий по українському, вони тодї побачили на очи, що справдї їм наша українська мова близька, рідна, їхня, а московська — чужа... А рідна стихія тут велика і ще за рано правити похорон по угорських Українцях.

У мого знайомого двоє дівчаток, обі ходять до школи, де вже й азбуки "руської" (української) не вчать і молять ся Богові по молитовнику, надрукованому мадярськими лїтерами... Але і треба було їм тільки показати, як вимовляють ся деякі лїтери (по граматиці Грінченка), а деякі дитина й сама вгадала по малюнках, як вже мої дївчатка зараз-же почали читати по українськи. А з якою вони радістю захопили ся рідною книжкою, треба було бачити! Нї, похоронів справляти по Угорській Українї не прийдеться! Я вірю в її відродженє, і не так довго його ждати... Треба тільки більше уваги та впливу рідних братів, близьких сусїдів — галицьких Українців.

Звечеріло. Я побачив, що мої знайомі побоюють ся, щоб не довідав ся хто з полїциї про мій тутешний побут. Щоб не підводити людий, та й у самого було обмаль часу — мусїв покинути занедбану, але таку чудово-прегарну угорську Україну!

Напив ся до схочу цілющої води "буркуту" і помандрував на стацию. Ідучи думав: отби галицьким Українцям в Квасах (Тисї-Буркутї) або в Рахові збудувати клїматичну стацию для відпочинку, завести кооперативну молочарню чи крамницю... Сї села мають будуччину і поки цілком не захоплені в свої руки чужинцями, ще є змога не випустити їх з своїх рук.

В ранці був я в Станиславові. Знов пересїдка і знов треба ждати 3—4 годин. Я скористав з вільного часу і пішов блукати по Станиславові.

Станиславів робить вражінє українїзованого міста: на кождій улиці побачите крамниці з українськими вивісками: деякі громадські іституциї мають власні будинки, є власні середні школи. Зайшов до "Руської Бесїди", одні сидїли в читальнї за часописами, инші бавили ся в білярд. Зараз-же один студент вихопив ся бути моїм провідником, і дякуючи йому за годину обдивив ся я на швидку на український Станиславів.

Зі Станиславова я заїхав до села Чернева.

Тепер є тут зелїзнича стация. Село невеличке, убоге; тут селянин, що володіє пятьма морґами (коло З-ох десятин) поля вважаєть ся за богача. Кругом мурованої церкви дївчата й хлопці справляли гагілки: забравши ся за руки парами ходили то бігли круг церкви, співаючи. Се ті-ж самі наші веснянки. З пісень я почув і "Горобейку спадку, спадку, чи бував же ти в садку, садку"..., що колись чув дома на Полтавщинї, як співали дївчата на вигонї на великодних сьвятах. Надзвичайно цікава одна гагілка про "Переполоньку". В її мельодії стільки чарівного, весняного суму та ґрациї — слухаєш не наслухаєш ся!

На третий день в Черневі був відпуст. Службу Божу правили урочисто, три сьвященики; при церкві є давне брацтво і всї братчики й сестри держали в руках засьвічені великі самодїльні воскові сьвічки. Мене захопила відправа своєю народністю, майже всї співи співали ся гуртом усею церквою і дуже гармонійно, з чутєм; тут, так само як і на Угорщинї, церковно-славянська мова дуже українїзована. А деякі молитви і співи зложені чисто українською мовою. Після причастия сьвященик з сусїдного села сказав гарну промову, (звичайно, рідною мовою), звязавши Христове Воскресеніє з воскресенєм природи і самого народу...

В селї за сї два дни, що я пробув там, не бачив анї одного пяного. Село убоге, але в ньому є читальня, щаднича каса (райфайзенка), куди кождий селянин може внести на ощадність зайвий гріш. А крім того для нас Українців найцікавійше є тут і підготовляючі курси для селянських дїтий хлопчиків та дївчаток, до українських ґімназий. Тут за 5 карбованців у місяць на наші гроші дитина дістає і науку і харч, і талановита дитина, що скінчила у нас земську чи мінїстерську, чи навіть церковно-парохіяльну школу, за кілька місяців може підготовитись до української ґімназиї, де теж наука і харч коштує на наші гроші 10 карбованців на місяць.

Тепер на курсах небогато дїтий — душ 15: торік був голод і професор Олександер Гарасевич, упорядчик курсів, бояв ся приймати більше, бо селяни не мали змоги за стару ціну удержувати дитину. Менї пощастило ся бачити душ шість вихованців сих курсів з України, що вже сим лїтом переходять до 3 кляси ґімназиї. Треба було тільки побачити, погомонїти з ними, щоб навіч упевнити ся, що з їх вийдуть люди, що вони, сї дїти, будуть справжнїми синами рідного краю.

— Я тепер як на долонї бачу рідну історию, менї тепер все ясно — і се каже учень 2 кляси. Сї дїти вже члени заложених при ґімназиях гуртків "Сїчи", де-хто навіть членом ґімназияльного товариства тверезости, платячи що місяця два сотики (менше копійки) членської вкладки! Уже з малечку вони привчають ся і до фізичної і до моральної дисциплїни! Але коли Поляки, через брак рідної школи, присилають до Галичини своїх дїтий (до Кракова та Львова) тисячами, то наших сиріток там всього з десять! Коли в Росиян зявляють ся меценати, котрі будують народні унїверситети у Москві, дають стипендиї, у нас не найшло ся нї одної душі, котраб підтримала якою сотнею карбованців сї симпатичні курси, або вирядила на свій кошт учитись бідного талановитого хлопчика або дівчинку (сеж у місяць всього 10 карбованців, плюс дорога карбованців 8—10 та пашпорт 15 карбованців у піврічя). А тим часом скінчивши українську ґімназию чи торговельну школу, хлопець або дївчина має змогу вступити до полїтехнїки, а людина з технїчною осьвітою і без росийського дипльома зможе найти і в дома на Україні посаду, або прикласти руки до якого дїла.

Для наших дїтий Галичина — се теперішня "Сїч", куди нам треба посилати дїтий набирати ся гарту та завзятости в боротьбі з сильнїйшими сусїдами !

¹⁾ Українських видань, надрукованих в Галичинї, не забирали.

[Дїло]