Людська пам'ять допускається помилок. Свідки різних подій вважають, що їхні спогади – точні, як відеозапис, проте в їхньому мозку відбувається згладжування, і тільки 63 % показань відповідають дійсності. Дослідження на людях, чий гіпокамп (мозковий центр пам'яті) не функціонує належно, вказують ще на одне: окрім проблем з пам'яттю, у них порушена здатність планувати майбутнє. Так, прогнози бувають спотвореними, як і спогади, адже коли мова йде про особисте майбутнє, майже всі одягають рожеві окуляри. І в науковців виникла ідея: а якщо головна функція пам'яті не зберігати минуле, а готувати людей до майбутнього?
Талі Шарот точно знала, чого хоче. Коли вона на початку нового тисячоліття пішла до Нью-Йоркського університету, то планувала стати дослідником пам'яті. Через рік у неї з’явилася прекрасна нагода зрозуміти, як мозок створює спогади. 11 вересня 2001 року в лабораторії Шарот зі своєю командою стала свідком катастрофи, її допитували про події цього дня. Те, що сталося, ЗМІ так добре задокументували, що всі дані можна було швидко перевірити.
Дослідники знали, що людська пам'ять допускається помилок. Тільки-от, в якій мірі? Свідки вважали, що їхні спогади – точні, як відеозапис, проте в їхньому мозку відбувається згладжування, і тільки 63 % показань відповідають дійсності. Невже майже половина спогадів є помилковими? Дослідники ламали голову над тим, звідки береться такий великий відсоток похибки. І в них виникла ідея: а якщо головна функція пам'яті не зберігати минуле, а готувати людей до майбутнього?
Вважати таке припущення істинним дозволяють результати досліджень на людях, чий гіпокамп, мозковий центр пам'яті, не функціонує належно. В них, окрім проблем з пам'яттю, помітили ще й інший гандикап: вони не можуть планувати майбутнє. Так сталося, що Талі Шарот не стала експертом з вивчення пам'яті, а почала займатися вивченням здатності планувати. Вона розповідає, що прогнози бувають так само спотвореними, як і спогади.
Коли мова йде про особисте майбутнє, люди одягають рожеві окуляри. Вони грубо переоцінюють свої шанси та успіхи, таланти й вміння, майбутню посаду й зарплату, тривалість шлюбу та життя взагалі. Також вони значно недооцінюють ризики. Безробіття або корпоративне банкрутство, дорожньо-транспортні пригоди та діагноз «рак» – все це в фантазіях про майбутнє виринає вкрай рідко.
Оптимістичне викривлення – практично всюдисуще. Воно – надзвичайно стійке до змін. Наші плани протистоять новим знанням і життєвому досвіду. 2007 року Шарот разом з Елізабет Фелпс і двома іншими колегами в першій публікації назвала це явище «optimism bias» («помилкою оптимізму», оптимістичним зміщенням, спотворенням). «Одним словом, коли йдеться про особисте майбутнє, всі стають невиправними оптимістами», – розповідає вчена. – «Й при цьому не мають жодного поняття, що є такими». Перша публікація Шарот спровокувала численні дослідження, які підтвердили тенденцію до оптимістичного спотворення в усіх сферах життя людини.
І малюки переоцінюють те, що могло б їх згодом потішити, і 60-річні люди дивляться вперед з надією. Чим старшою стає людина, тим сильнішим буде зміщення, – звітує британська невролог Румана Чоудхурі. На думку Шарот, оптимістичне зміщення – вроджене. Це підтверджує той факт, що його можна прослідкувати в усіх культурах світу.
В лабораторії афективних розладів мозку в Університетському коледжі Лондона дослідниця спочатку просто просила піддослідних уявити та описати банальні майбутні події, зокрема подорож літаком. «Насправді – це не дуже захоплююча річ, але в описі людей вона виглядала так, ніби до неї приклав руку якийсь кінопродюсер», – каже Шарот. – «Згадували фантастичні краєвиди, затишне дрімання та келих вина. Про затримки рейсу, забитий туалет або крики дітей не йшлося». Коли вчена заставляла учасників експерименту зважати й на негативні аспекти, вони це виконували. Проте тоді описи були незваженими, неконкретними й дистанційованими. Деяким суб’єктам досліду Шарот зробила магнітно-резонансну томографію. Так встановили, що мигдалеподібне тіло, яке глибоко всередині мозку відповідає за обробку емоцій, при оптимістичному зміщенні тісно взаємодіє з частиною лобової долі мозку позаду чола. Ця частина об’єднує всю позитивну інформацію в мозку і з неї будує майбутнє, яке виглядає заманливо й гідно. Доки обмін між мигдалеподібним тілом і лобовою долею добре налагоджений, доти мозок налаштований оптимістично .
Так відбувається у трохи більше, ніж 80 % усіх людей. 20 % не забарвлюють майбутнє в приємні кольори. Більшість з них або злегка пригнічені (тоді схильні до реалізму), або депресивні в клінічному сенсі (тоді стають песимістами). Чи повертається помилка оптимізму, коли депресію долають, зараз з’ясовують неврологи з Гарвардської медичної школи. Проте в більшості оптимістичне зміщення працює надійно й інтуїтивно, вони його не можуть усвідомлювати. Лише деякі з тих, хто вважає себе абсолютним реалістом чи песимістом, це помічають.
Зокрема тоді, коли після відповіді про свої плани на майбутнє, людям демонструють статистичні дані. Адже об'єктивні можливості не завжди відомі. Коли Шарот запитує молодят, чи високий ризик їхнього розлучення, вона рідко чує більше 1 % у відповідь. Але об’єктивно така ймовірність дорівнює майже 40 %. Чи пристосовуються люди зі своїми планами до статистичних даних, які їм демонструють? «Так, – каже Талі Шарот. – Але вони це роблять здебільшого тоді, коли є можливість свої передбачення виправити на краще». Хто на себе наштампував 50 % ризику розвитку ракових пухлин, той сильно зменшить такий показник після ознайомлення зі статистикою. Того, хто готувався до 10 %, вона не потішить. «Потім вони скажуть: ну добре, принаймні ризик не дуже високий, можливо, 12 %, не більше», – говорить учена.
Негативна інформація відкладається, але піддослідні не проектують її на себе. Заглянувши в мозок, можна з’ясувати, чому. Так звана нижня лобова звивина на лівій півкулі мозку активується будь-якою позитивною інформацією: інформація відразу інтегрується як важлива. Нижня лобова звивина правої півкулі – навпаки, хоча й відповідає за інтеграцію негативної інформації, не працює добре ні в кого. Отже, оптимістичне зміщення зумовлене безпосередньо архітектурою мозку.
Рак? Хворіють інші. Автокатастрофа? Не зі мною. Розлучення? Ми – нізащо! «Оптимістичне спотворення – цілком ірраціональне, але сповнене сенсу», – пояснює Шарот. Воно спрощує ментальне подолання майбутнього. Люди недооцінюють ризик розвитку раку й до встановлення діагнозу живуть безтурботно. Коли когось все ж таки наздоганяє хвороба, тоді вони переоцінюють шанси на одужання. Так, оптимізм у певних межах покращує реальність. Перш за все, він робить щасливим і дарує гарне відчуття, що нібито все можна тримати під контролем.
Але є одне але: оптимістичне зміщення робить легковажним. Той, хто вважає себе поза групою ризику захворіти на рак, менше займається профілактикою хвороби; хто сподівається на високу зарплатню, менше заощаджує. Навіть люди, на яких покладена велика відповідальність, зокрема політики, лікарі та пілоти, легко переоцінюють свої можливості через помилку оптимізму, чим можуть накликати біду на інших людей.
Проте оптимізм завжди окупиться, – каже Талі Шарот. Звичайно, тільки тоді, коли він ґрунтується на реальності: сподіватися на підвищення заробітної плати, та відкладати пару гривень на чорний день. «Але, як би там не було, знання ілюзій не вбивають», – робить висновок учена.
Зреферувала Соломія КРИВЕНКО
Оригінал за посиланням http://www.welt.de
04.06.2014