Нещодавня закрита зустріч віце-прем’єра з гуманітарної політики Олександра Сича з представниками кіновиробництва України, – продюсерами, режисерами та головами кіностудій, – продемонструвала одночасно і загрозу сьогоднішній ситуації у вітчизняному в кіно, і його певну надію. Отже, нині наше кіно і кінематографісти блукають у темряві, але світло десь поруч таки є.
Ще раз повертаємося до досить популярної останнім часом відповіді на питання «Що нового в Україні з кіно?» – «Яке кіно – війна йде!» Вона була прокоментована паном Олександром Сичем вичерпно і по суті: «Наскільки людина є культурною, щоб відповісти щось подібне…». Бо кіно – це культура, а без культури якою може бути політика і політики – безкультурними, і це очевидно, хоча б у формальному плані.
Вкотре повторимо: кіно не даремно вважалося і досі вважається найважливішим серед мистецтв, позаяк воно здатне впливати – окриляти душу і так само зрізати крила, або голову, чи голови (можна згадати випадки з «Таксистом» Мартіна Скорсезе, «Матрицею» братів Вачовських чи «Щоденниками баскетболіста» Скотта Келверта, перегляд яких спровокував певних осіб на вбивства). Вкотре нагадаємо: радянські фільми «Звичайний фашизм» Міхаіла Ромма чи «Іди та дивись» Елена Клімова чітко давали зрозуміти аудиторії, як треба ставитися до німецьких окупантів; трилогія «Рембо» у свій час збурювала американців на протест проти власної війни у В’єтнамі чи радянського вторгнення до Афганістану; «Патріот» Мела Гібсона вказував на «демонічність» англійських колонізаторів в Північній Америці; російські фільми «Август. Восьмого» зомбував населення «правильно» показаними «жахливими» грузинами, а «Матч» – «жахливими» українцями… Це все вписується в політичну пропаганду, без якої жодна політична система, жодна країна обійтися не може, – просто пропаганда буває прямолінійна або образна, і шлях впливу на мізки мас залежить від совісті та тактовності кожного окремого творця, що, тим не менше, не спростовує самого впливу.
В Україні кіно останніх років у вигляді ідеологічного інструменту, як це не парадоксально, було не задіяне. Про бізнес і говорити годі. Втім, саме кіно, мов та вперта життєлюбна рослинка, таки пролізло «крізь асфальт», і не зважаючи ні на що, всупереч дійсності, а не завдяки їй, продовжує своє незрозуміле і героїчне існування. Хіба не героїчним є облаштування українського павільйону на теперішньому Канському кінофестивалі, гроші на який були виділені Держкіно лише під оренду? Натомість всі працівники павільйону, його фактичні організатори поїхали за кошт приватних осіб. І все – через Постанову № 65 Кабінету міністрів «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету» від 01.03.2014, яке позбавило Державну агенцію України з питань кіно можливості здійснювати в повному обсязі міжнародні та загальноукраїнські кінозаходи. І це в той самий час, коли України встановила рекорд в Каннах ще до початку самого фестивалю – представила не на ринку, а в різних офіційних конкурсах 7 (!) своїх фільмів: повнометражний ігровий художній фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я» в конкурсі дебютів «Тиждень критики»; повнометражний документальний неігровий фільм Сергія Лозниці «Майдан» в програмі «Спеціальні покази» і 5 короткометражок в секції Short Film Corner.
Та до вже існуючих проблем в країні – до повного розкрадання Януковичем бюджету, до анексії Криму, агресії Росії на сході України, девальвації гривні, тотального занепаду малого і середнього бізнесу, безробіття та відчаю – кінематографу примудрилися додати ще кілька проблем, які ставлять його в дуже скрутне становище і вижити йому буде практично дуже важко. Мова йде про прийняття кількох постанов та підзаконних актів, регулюючих видатки і порядок розподілу та витрат грошей. Міністерство економіки та Міністерство фінансів в умовах максимальної економії скоротили чи переформатували ті статті, які нормалізували роботу кінодепартаменту Міністерства культури – Державної агенції України з питань кіно. По-перше, це Постанови № 65, про яку ми вже згадали. По-друге, це Постанова КМУ від 23 квітня 2014 р. № 117 «Про здійснення попередньої оплати товарів, робіт і послуг, що закуповуються за бюджетні кошти». Саме через цю постанову Держкіно втратило можливість здійснювати попередню оплату послуг із виробництва фільмів поза межами одного бюджетного року. Що це означає, можна пояснити на прикладі італійсько-українсько-американського копродукційного проекту «Ізі» (про нього сайт Zbruc писав певний час тому). Фільм виграв конкурс Держкіно, був поставлений у «програму виробництва та розповсюдження національних фільмів» і чекав лише підписання контракту між Держкіно та продюсером. Після можливого підписання контракту продюсер має отримати гроші і, за умовами Постанови №117, витратити ці гроші лише в межах бюджетного року без урахування того, коли саме були отримані гроші – чи в січні, чи в грудні. Теоретично можна спробувати витратити отримане навіть якщо це відбулося в грудні, але практично продюсер попадає у вкрай складну ситуацію. Для чого його заганяють в глухий кут – інше питання, на яке ми відповімо нижче.
Далі. По-третє. Згідно з внесеними змінами до статі 2 Закону України «Про здійснення державних закупівель» продюсер тепер мусить проходити процедуру тендеру на свій же власний проект, який він попередньо подавав на конкурс кінопроектів до Державної агенції України з питань кіно, який був затверджений Експертною комісією, схвалений постановою колегії Мінкультури України і прийнятий до вищезгаданої «програми виробництва та розповсюдження національних фільмів». При цьому видатки на тендер мусить брати на себе не держава, а той таки продюсер. І чекати погодження різних міністерств протягом 17 днів. Зрозуміло, що термін «очікування» буде плаваючим, натомість продюсер може втратити цінний час, адже в проекті кожного фільму прописані періоди виробництва, зокрема – знімального періоду, і якщо «очікування» затягнеться, потрібний для фільму період мине. А перенести його не можливо, бо гроші за постановою №117 треба витрати лише в межах бюджетного року.
Та вершиною всіх поневірянь українських кінематографістів є проблема більш глобальна. Це фінансування. Власне, не так мова про його суму, як про його фактичність – гроші мають надходити, і надходити вчасно! Бо, повертаючись до попереднього абзацу і обридлої постанови №117, якщо гроші надійдуть пізніше, витратити їх буде, м’яко кажучи, проблематично. А фільмів у виробництві чи проектів у «програмі виробництва» багато. І це, власне, говорить про одне: незважаючи на патякання малознаючих чи погано думаючих про українське кіно людей – українське кіно є. На часі те, про що ми обіцяли відповісти. Для чого продюсера і загалом кіно заганяють в глухий кут, якщо і продюсер за останні 4 роки вилюднів, і кіно з’явилося? Судячи з усього, можна констатувати брак інформації між ланками державних структур. Позаяк наведені в матеріалі постанови є або недоцільними через створення додаткових і зайвих бюрократичних перепон існуванню кіно, або занадто загальними, без чіткості та потрібної вибірковості. Добре, що все можна змінити, бо і віце-прем’єр з гуманітарних питань є з головою, і постанови є писаними, а не вкарбованими в камені – наприклад, лише кількома доданими словами можна домогтись змін у Законі «Про здійснення державних закупівель». І кіно почне дихати легше.
Неймовірна ситуація із появою кіно за останні роки і одночасно із відсутністю його використання у цілях ідеології, що в принципі мало б бути логічним – жодного фільму про «великого Януковича» чи його злочинний режим так і не вийшло, – говорить про можливість росту. Бо тепер є чому рости. Залишилося підживити паросток, направити садівників до виходу з темного тунелю, туди, де є животворне світло…
31.05.2014