Пів години на Янівському цвинтарі напередодні Зелених Свят.
Культурній людині не важко зрозуміти обурення, яке викликує профанація могили, всеодно — нашого вояка чи нікому невідомої людини. Ключ розуміння цього дає вже той настрій, з яким входите на кожний цвинтар і де холод та тиша, дихнувши на вас чимсь з вічности, ніби кажуть:
Відкрий голову ти, смертний, перед тими, що вже в безсмертність перейшли! Склони чоло, людино суєти і дрібних турбот, перед величчю того, що спільне тут усім — смертю! За брамою залиши свою буденність і сучасність з її світлами й тінями, коли входиш між тих, для яких не істнує час...
Маю вражіння, що всі параґрафи за лагідні для злочинців, які розривають гроби й нищать нагробники — всеодно чиїх та з яких мотивів.
***
Напередодні Зелених Свят, коли львівські цвинтарі стають місцем паломництва всіх українців зі Львова та околиці — цвинтар Янівський має зовсім інший вигляд. Це чудовий, повний сочистої зелені гай, в якому вічна й невміруща весна своєю красою глумиться з людини — проминальної істоти — однаково травою, плюшем, повійками та молочієм обіймає люксусові камяні намогильниці, як і прості, протрухлі від старости й забуті деревляні хрести. Якби не людська рука, що скрізь намагається "направляти" природні закони, дуже швидко Янівський цвинтар був би парком, таким як Стрийський чи Папарівка. Так — під ногами хрустить тільки-що висипана дрібним шутром стежка, а могили, довкола яких випололи зелень й висипали пісок, підкошена трава й ціла гама кольористих квіток доказують, що нелегко нам живим рвати звязки з ними — мерцями.
За два дні — їхнє свято! Один день з 365 у році, коли відриваємось від сучасности і пробуємо вдуматись у вічність!...
— Моє поважання! — відриває мене від фільософічних думок знайомий голос. — На прохід? До свояків ідете?
Проти мене стоїть о. К., відомий зі свого оптимізму й бути може тому кількакратний голова Т-ва охорони воєнних могил у минулих роках.
— Ви, отче, таки далі за всім цим назираєте — йдемо в гору цвинтаря, привітавшись. — Наскільки знаю, тут ваших нікого нема. А може є?
Отець К. може навмисне мовчить кілька кроків. Нестерпна жара й задушлива зелень томлять. Але отець К. простягнув руку:
— А ці не мої? — показує він на ціле поле, засіяне однаковими камяними хрестами, що знечевя виростає проти нас. — Як гадаєте: не мої?
Ми в самому серці Янівського цвинтаря й тому може серце починає нагальніше битись.
***
Погляд не має на чому спинитись. Це те саме вражіння, яке маєте, дивлючись на чету в лаві чи сотню в марші: всі однакові. Це тільки військо викликує таке вражіння — і військові однакові хрести воєнних цвинтарів. Суворих і холодних, але й вимовних цією суворістю.
— Хто це там працює? — не бачу здалека кількох постатей, що викінчують оправу гробів в останньому ряді.
— Студенти. Зголосилися й оправляють. Як щороку.
...Пригадую: 18 літ тому, в шестій ґімназійній клясі — це була наша амбіція. Пластовий курінь ім. Петра Сагайдачного брав цей цвинтар, інші Личаківський. Сходилися ґімназисти й семинаристки з "Василіянок" (пригадуєте?) й видумували ріжні історії й тріки, щоб тільки всі могили були найкращі. З варстатів Мих. Стефанівського при Кордецького тягнули ми сюди все, чим можна було копати, підгортати й возити землю. Панна Ірка М. мала за Янівською рогачкою тітку, забирала нас пятьох-шістьох і ми на розпуку тієї тітки переносили пів її города на могили. Молодші носили воду. Але коли в суботу під Зелені Свята підлили ми востаннє гроби — о, хто б тоді памятав про мозолі на юнацьких і дитячих руках, коли їм так гарно влаштувалося їx місце!...
...Пригадую: того року на Зелені Свята коло одного хреста хлипала стара мати. Я і товариш пробували її заспокоїти. Заспокоїлася. Сказала:
— Зпід Чорткова приїхала. Поцілувала б я щиро тих, що так йому гріб оправили, бо я гадала, що він опущений і це мене боліло...
Ми оба з друзякою переглянулись. Чи йому било так серце, як мені — не знаю. Сотні матерей так думає і так дякує щороку.
***
Я оповів це все отцеві К., переходючи поміж камяні лави однакових хрестів, йдучи під той найвищий, під яким лежав ґен. М. Тарнавський.
— Вчора я був тут — каже о. К. — і подібна історія. Приходить старший чоловік, з одежі пізнати — робітник, небагатий. "Отче, каже, не знаєте, якби це зробити? Щороку поправляв я могилу сам, але цього року навіть часу не маю до 6-ої ввечорі. Я хотів би дати пятку комусь, щоб йому гріб оправив." "Кому?" "Ось цей у четвертому ряді пятий від краю — товариш. На моїх руках сконав..."
На цвинтар зайшли якісь два юнаки з оберемком братків-розсади.
— Я післав його до виділового Т-ва охорони воєнних могил, що був якраз на цвинтарі. Як він дякував…
— Отець не знають, як працює сьогодні це Т-во?
— Чому не знаю. Має нині — так бодай говорили на останніх заг. зборах — 29 філій і коло півтори тисячі членів. Це й yсі фонди товариства, що опікується 4.200 воєнними зареєстрованими могилами. Головою, знаєте, хто: дир. д-р П. Кривуцький. Вельми важко працювати тепер, бо й на цей терен поширилася нинішня атмосфера...
Юнаки порозкидали розсаду братків на поодинокі могилки і взялися садити їx. Робили це пильно і жваво.
— Спішитеся? — спитав о. К.
— Отче парох, ми ще маємо з пятьсот штук засадити, їx з міста принесуть...
Нагнулися знову над якоюсь могилкою.
***
Знаю, що проєктували колись памятник на Янівський цвинтар. Час би. Провінція нас випереджує, навіть Paвa Руська поставила вже своїм Поляглим відповідний монументальний нагробник долота арт.-різьбаря Сергія Литвиненка. Знаю теж, що був уже публікований проєкт намогильника на Янівське роботи молодого, талановитого різьбаря Антона Павлося. Проєкт чудовий: на високому цоколі жінка тримає на руках юнака, що впав й останнім порухом мязів затиснув у немічній уже правиці меч.
— Не знаєте, отче парох, як з тим памятником справа?
— Не знаю. Знаю, що є комітет, який мав цю справу на увазі. Але скажіть самі: хіба тепер часи для цього?
Часи справді головокружні, дивні, незрозумілі.
...Ми верталися з цвинтаря на Янівськім. Поволі за дерева сховалися камяні хрести і з усіх боків обступила нас сочиста зелень та камяні гробниці. На цвинтарі було доволі людей. Поралися коло могилок своїх найдорожчих. Якась бабуся клячала, оперши бороду на руки, й німо дивилася в небозвід над верховітями дерев. Була ніби символ. Hад ким клячала — сином, чоловіком, батьками?
Попри нас перейшло дрібним, школярським кроком десяток дівчаток з квітками в руках. Привіталися з отцем К.
— На віки слава. До кого йдете?
— Несемо їм квіти — бадьоро відповіла якась чорнявка. — Щоб їм було гарно...
Під брамою цвинтаря дзвонив настирливо суворою буденщиною трамвай.
[Діло]
28.05.1939