Малий фейлєтон
.
Дванадцята б'є... Північ... Довкола тиша... Така тиша, що її й вітер не скаламутить своїм подувом.. Тільки місяць розлив своє таємне світло й встеляє ним маленькі могили, що розкинулися ген-ген далеко-далеко...
— До звіту ставай! — пронеслося з могил й ехом відбилося й понеслося полями, лісами, нивами...
— До звіту ставай!
Заворушилося... Задрижала земля й... Що це?
З могил виходять тіні... Ні. не тіні, а душі Тих, які тут лежать. З червоними плямами на обличчі, на грудях, на головах... Молоді, старші, сивоусі діди, ба навіть — діти...
— До звіту! До звіту! — здається шепочуть їх посинілі уста.
______
Зійшлися. Стали в ряди... Одні за одними... Ах, скільки їх тут! Тисячі, сотки тисяч, може міліони...
А перед ними високий, найвищий з них всіх... Стоїть, глядить хвилину довкола себе своїм орлиним зором, а опісля:
— Струнко! — падає команда.
— До звіту підходь!
Ось підійшов вже один і на весь ріст випрямився.
— Пане генерале, голошу, що нас тут кількадесяти прийшло з-під Крут і Базару.
— Ми з-під Києва! — звітують інші...
— Ми прийшли тут з Лисоні і Маківки.
— А ви? — питає генерал тих, що стоять збоку.
— Ми, найперші борці, галицькі добровольці СС Дивізії Галичина! У завзятому бою під Бродами й Тернополем знемоглися і лягли відпочити...
Стискає генерал долоні друзів.
— Славно хлопці! Не вмерла стрілецька слава! Не вмерла ідея, що за неї йшли ми у бій.
— Хто ж ви, що стоїте тут, у цивільному вбранні? — дивується генерал.
— Ми ті, яких кривава рука большевика замучила у підземеллях НКВД, або розстріляла у лісах, полях, долинах. Гляньте, скільки нас тут! Жінки й чоловіки, ба навіть малі діти...
Утер генерал сльозу, що скотилася по зморщеному лиці. Підійшов до гурту і кожному стискав руку.
— Приймаю вас до нашого вояцького гурта! Ви теж заплатили за нашу ідею власною кров’ю.
Підходили одні за одними... Оповідали історію свого життя і... смерти... А він кожному стискав руку, до кожного привітливо усміхався...
У цьому менті заграла сурма...
— Тра... pa... ра...
Заслухалися всі у звук вояцької сурми...
— Що це? — питали одні одних...
— Це йдуть наші сини, брати, діти... Йдуть старий і молодь... Йдуть у новий, завзятий бій... Йдуть поруч найкращих вояків світу... Гляньте! Рідні прапори мають...
Генерал замовк.
— Бух... Бух... Тр... тр... тр...
— Чуєте? У вогні гармат кується наша доля,.. — крикнув генерал.
"А ми тую червону калину підіймемо"... — неслися звуки пісні.
— Та сама пісня, що і ми її співали, йдучи у бій... — завважив хтось.
— Бо вічна ідея, що її ми окупили найвищою ціною, нашою кров'ю — промовив генерал.
Легенда Свят-Зеленої ночі... Вона житиме вічно, як вічно буде жити український народ.
[Львівські вісті, 04.06.1944]
04.06.1944