Ніколи вже.

Пам'яти Павла Ковжуна

Ніколи вже Ви, Павле, не прийдете до "Діла" і не положите капелюха та палки на моїм столику. І ніколи вже я не буду на Вас за те сердитись, а Ви не всміхнетеся тим своїм страшенно милим усміхом і не скажете: "Вибачайте, я на смерть забув!"

Ніколи вже не втнемо собі балачки на найріжнородніші теми крім... малярства, бо Ви одного не любили, коли ляїки хотіли Вам зрушити Ваш світогляд, чи накинути свій, щирий, але наївний.

Направду не хочу вірити, що цього вже ніколи, ніколи не буде.

Давні то вже часи, коли ми вперше стрінулись. Були ми тоді молоді, в очах блискали ще нам вогні гарматніх вибухів, а в вухах шумів ще гамір боїв. І Ви і я і всі такі, як ми, так дуже недавно вскочили в незнане нам і чуже "цивільне" життя, в осоружний цивільний одяг та щойно розглядались по світі. Розглядалися здивованими очима дітей, що опинились у чужому місті. Наскільки більше чуже було Вам те життя, коли зважити величезну відстань Вашого рідного хутка та останнього місця замешкання. Акмечеті—Львів. Голубе небо Криму і сірі хмари Галичини.

Але Ви, Павле, ніколи не дали пізнати цього здивування по собі. Так, наче все було Вам не тільки знане, але й приємне.

А я добре знаю, що не все було знане і дуже на все було приємне. Галицька відсталість у мистецьких справах, легковаження мистецької творчости, дрібничкова скупість, титуломанія, напушистість — усе це напевне не минуло Вашого бистрого ока. Але якже по мистецьки Ви вдавали, що не добачуєте цього!

Павле Максимовичу! Добрий і вірний Друже всіх, хто Вам показав хоч клаптик серця, Прихильнику всіх, хто зрадив хоч трохи зацікавлення тим, що Вам було святе.

А святе Вам було українська мистецтво і для нього посвятили Ви все: талант, здоровля, вкінці й життя.

Ніколи вже, Павле, не принесете до нас коректи якоїсь нової книжки: мистецького журналу чи моноґрафії і з блискучими очима не будете розказувати, що ось появиться нова річ, яка піде в світ і дасть про нас знати.

— А як з грішми на видання?

Ви тоді всміхались і махали рукою, так ніби це найменший клопіт.

Але ми всі, а Ви разом а нами, знали, що це найбільша морока. Адже кожна мистецька книжка коштувала Вас стільки ходів і заходів, стільки дорогого часу та навіть дорікань.

Ніколи вже...

Яке тяжке, яке прикре це для всіх, хто Вас зняв, любив і шанував!

Будуть минати дні, місяці й роки і ніколи, ніколи вже не будемо бачити Вас між нами.

Жаль, Павле, вірте мені — дуже жаль...

[Діло]