Петро Лодій, філософ

15 травня виповнюється 250 років від дня народження одного з найвідоміших філософів українського походження Петра Лодія, вихідця з Південної Лемківщини (Пряшівщини).

Як зазначає дослідниця життя і діяльності науковця Інна Кравчук, "Петро Дмитрович Лодій – український та російський філософ, юрист та освітній діяч, відомості про якого досить суперечливі, а творча спадщина недоопрацьована і маловідома... Діяльність професора була надзвичайно різноманітною. Цьому сприяли не лише добре знання класичних мов, класичної та новітньої літератури, а й досконале володіння українською, словацькою, угорською, німецькою, французькою, старослов’янською, польською та російською мовами. П.Д.Лодій ґрунтовно знав філософію, логіку, історію філософії, метафізику, етику (моральну філософію), історію суспільства та історію природознавства, економіку, політику, математику, високо цінував пізнавальні можливості останньої та її методологічну могутність. У коло викладацьких і наукових інтересів закарпатця входив практично весь цикл юридичних дисциплін – від природного до кримінального права" (Кравчук І.В. Петро Лодій як представник української академічної філософії. – Київ, 2008).

Народився Петро Лодій у селі Збой (Zboj) Земплинського комітату. Тепер село розташоване у Снинському окрузі Пряшівського краю Словаччини, неподалік кордону з Україною. За підсумками перепису населення 2011 року, в селі мешкає зараз 387 осіб. 60% з них вважають себе словаками, 32% – русинами, 3% – українцями. За віровизнанням 85% мешканців села є православними, а 5% – греко-католиками.

Майбутній філософ походив із родини греко-католицького священика Дмитра Лодія, пароха місцевої церкви Св. Миколая. Зараз цей дерев’яний храм, збудований у XVIII століттяі, експонується в скансені у Бардеївських Купелях.

Шкільну освіту П.Лодій отримав у Мукачеві, потім навчався у гімназії у Великому Варадині (тепер м. Орадя, Румунія). Далі були Ужгородська та Львівська греко-католицькі семінарії.

У 1787 році Петро Лодій закінчив Львівський університет. Того ж року, як писав Миїхайло Возняк, "заснував Йосиф II т. зв. "studium ruthenum" на Львівськім університеті, себто тимчасовий український філософічний і богословський інститут. Його тимчасовість, причина й ціль мотивувалися в цісарськім рішенню з 9 марта так: "Доки нема достаточного числа українських духовних кандидатів, обзнайомлених із латинською мовою та спроможних покінчити в цій мові філософічні й богословські студії в такім обємі, як вони викладаються на тамошнім університеті, без сумніву треба конче заложити "окремий тимчасовий науковий інститут в українській мові для тих, котрі знають тільки цю краєву мову"...  На богословські студії в українській мові можна було записатися тільки по скінченню дворічного українського філософічного інституту, бо "конче потрібно, щоб українські клирики перед допущенням їх до богословських студій приготовилися до них вивченням основних предметів філософічних студій". Таким робом кандидати духовного стану слухали наперед у генеральній семинарії теоретичної та практичної філософії на першім, фізики на другім році, а математики на обох роках. "А всі ті предмети науки на філософії й так само на теології будуть викладатися для них у краєвій мові" — стояло в цісарськім рішенню. До українського інституту приймалися кандидати зо скінченим сімнадцятим роком життя та знанням української або польської мови. Виклади відбувалися в нім не в живій народній мові, а в тодішній українській книжній мові, зложеній із церковнославянських і народніх слів...

Український інститут на львівськім університеті заснував Иосиф II, щоб "із стану упадку підняти наш народ". Він бо, мандруючи по краях своєї держави, побачив упадок українського народу, "которий чрез нісколко столітій в глубоком невіжестві погружен бити принуждашеся". Тому український інститут став неоціненим скарбом для нашого народу — таке писав у передмові до свого перекладу тодішнього підручника морального богословя Петро Лодій, родом із Закарпаття. І Лодій і перекладчик двотомової історії церкви, вживаної як підручник в українськім інституті, Хведір Захаріясевич просили в передмовах до своїх книг вибачення в читачів, що вжили в своїх перекладах тут і там "вираженій простих", себто народніх слів, що їх певно частіше мусіли вживати вчителі інституту в устних викладах.

Щира вдячність для австрійського уряду пробивається з передмов і Лодія і Захаріясевича, що називає Иосифа II "многолітне достопамятним" і гідним безсмертної слави. Обидві передмови були висловом українського австролюбства, що зродилося зразу серед українського духовенства. Й не диво. Воно порівняло своє недавнє безправне становище й теперішнє життя в культурній державі й це порівняння на кождім полі вливало вдячність і прихильність для австрійського уряду" (Возняк М. Як пробудилося українське народне життя в Галичині за Австрії. – Львів, 1924).

Петро Лодій став професором логіки, метафізики й моральної філософії Львівського університету. Він читав лекції, підготував рукописні підручники, переклав з латинської на тогочасну українську мову підручник німецького філософа Христіана Баумейстера "Настанови моральної філософії" ("Христіана Баумайстера наставленія любомудрія нравоучительного"). Тим самим Лодій причинився до розвитку української наукової термінології. Поряд з філософією він викладав також математику і навіть – нумізматику.

У Львові Лодій написав у 1790–1791 рр. староукраїнською книжною мовою панегіричні поеми, присвячені церковним діячам Львівської єпархії: "Ономастикон превелебнішому господину Миколаю Скородинському" та "Ономастикон превелебнішому господину Антонію Ангеловичу". 28 квітня 1799 року до Львова приїхав російський генерал-фельдмаршал Олександр Суворов, який з військами вирушав до Італії. П.Лодій склав на його честь оду.

Коли до Австрії приєднали Краків з його давнім університетом, який кілька днів тому святкував своє 650-річчя, цісар Франц І вважав, що двох університетів для Королівства Ґаліції і Володимирії забагато, й мав намір ліквідувати університет у Львові. П.Лодій завчасу перебрався 1802 року на посаду професора філософії та математики до Кракова. Позитивний образ професора Лодія увів у свій відомий роман "Роріоłу" (1904) польський письменник Стефан Жеромський.

Але й у Кракові Лодій довго не забарився, й перебрався 1803 року до Санкт-Петербурга, де став  керівником кафедри логіки, метафізики і моральної філософії Головного педагогічного інституту. Коли у 1819 році інститут перетворили на університет, П.Лодій, як професор і декан філософсько-юридичного факультету, викладав там загальне  та кримінальне право. Водночас був він у 1819–1827 роках директором Петербурзького комерційного училища.

У Санкт-Петербурзі П.Лодій видав два фундаментальні підручники з логіки та права: "Логічні настанови, які скеровують до пізнання та розрізнення істинного від хибного" (Логические наставления, руководствующие к познанию и различению истинного от ложного,1815) та "Теорія загальних прав, яка містить в собі філософське вчення про природне загальне державне право" (1828).

До 1826 року Лодій належав до масонської ложі "Олександра". У листопаді 1821 року він виступив на зборах університету проти звинувачень щодо чотирьох професорів, які висловлювалися за незалежність філософії від богослов’я. Пізніше його звільнили з посади декана і усунули від викладання філософії. Студентам заборонили вивчати його "Логічні настанови...".

На початку ХІХ до Росії на високі посади перебралося кілька діячів із Закарпаття, з якими П.Лодій підтримував дружні взаємини. Іван Орлай (1770–1829) зі с. Пеледь біля Мукачева став директором гімназії вищих наук у Ніжині та Рішельєвського ліцею в Одесі, почесним членом Петербурзької академії наук. Михайло Балудянський (1769–1847) зі с. Верхня Ольшава Бардіївського округу на Пряшівщині став першим ректором Петербурзького університету. Василь Кукольник (1765–1821) з Мукачева став придворним викладачем права у великих князів Миколи і Михайла, першим директором гімназії вищих наук ім. князя Безбородька у Ніжині.

Петро Лодій помер у Санкт-Петербурзі 22 червня 1829 року. Його син Андрій (1812–1871) став знаменитим російським оперним співаком (ліричний тенор). Відомим співаком (лірико-драматичний тенор) став син Андрія Петровича – Петро Лодій (1852–1920). Сценічну кар’єру зробила і донька Петра Андрійовича – Зоя Петрівна Лодій (1886–1957),  російська камерна співачка (ліричне сопрано).

У Львові на згадку про Петра Лодія 1992 року назвали вулицю на Кривчицях (бічна Глинянського тракту).