1914. Велика Війна.

Мені здається, що Перша світова війна чимось нагадує взагалі загальну середню школу, тобто обов’язкову освіту. Навіщо вона? Ніхто не може пояснити, навіщо діти обов’язково ходять до школи. Але це є спосіб, власне, вибудови теперішнього світу, що дитина мусить іти в школу. І мені здається, що на певному етапі це була така супершкола, обов’язкова середня освіта для світу і Європи. Всі мусили перейти через армію і це все. Тобто це все, щоби могли потому жити у державах.

Коли йдеться про Першу світову війну, то стає зрозумілим, що саме це є реальним початком століття. І в тому сенсі є показовим відзначення століття від початку Першої світової війни, в яке, до речі, дуже інтенсивно включилися різні державні програми різних країн світу на 2014 р.

Так само показовим є те, що стосовно цього століття практично немає ніякого українського голосу. І це символічно, тому що так само як і в 1914-му український голос тільки прорізався, формується тепер і формувався тоді, ще не є  і не був уставлений.

Так само: той час, коли через сто років різні європейські країни думають про те, що сталося у часи Великої війни, як вони це називають, у нас майже ніхто про то не говорить. Перша світова війна в українському випадку є частково витіснена і стерта зі свідомості, з історичної пам’яті і взагалі з контексту послідовностей, за якими слід би було слідкувати. Витіснена через те, до чого вона привела у нашому українському і в нашому галицькому випадку – і в тому соборному контексті, і в тому контексті несоборному, а регіональному: в нашому галицькому.

Якось так склалося, що Перша світова війна в радянській моделі – а так само і в нашій моделі – історії затінена тим, що відбулося після неї, а саме: національна революція, великий здвиг, формування державності, перші спроби державотворення на обох частинах України, які були дуже різними. Говорячи про те, що сталося після Першої світової війни, якось зовсім не враховується того як на це все повпливала Перша світова війна.

Дуже показовою є також історія модерної української історіографії чи того, що почалося під гаслами совєтської гласності. Як ми всі пам’ятаємо, якраз інше, нерадянське трактування леґіону Січових Стрільців, тобто участі українців у Першій світовій війні, було тим першим кроком, тою першою пороговою річчю, з якої почалася історична гласність на Західній Україні. І, знову ж таки, ми всі пам’ятаємо, недовгий час історії легіону Січових Стрільців, а потім отой Акт проголошення Західноукраїнської народної республіки були дуже вагомими в осмисленні нашої історії.

Натомість цікавою є та річ, що за останні десять чи якихось там 12–15 років ця подія якось затирається, вона випадає з новочасної загальноукраїнської історичної моделі, з історичного дискурсу. Тобто в Першій світовій війні була закладена та штука, про яку ми говоримо досі: про різність – про різну історичну долю, про різність ментальностей, інтересів і поглядів на історію, на самих себе – двох частин України. Те, що українці від 1914 до 1918 р. воювали один проти одного, тобто проти різних держав, фактично цей тілесний контакт українців, які протистояли один одному у складі різних армій, є дуже важливим, і це є одна з таких речей, які небажані для теперішнього промовляння у загальноукраїнському історіографічному проекті. Натомість без того, що сталося у Першу світову війну неможливо говорити про те, що ми маємо тепер. Тобто, той розклад, який стався тоді, триває досі. Так само як і ті події, які відбувалися перед Першою світовою війною, були максимально виказаними і показаними в її часі.

Кілька важливих речей, які стосуються Великої війни. Властиво з цієї війни почалася новочасна історія, коли з’явилося дуже багато нових понять, в тому числі реально перший раз з’явилася така річ як масовість, народні маси. В загальному існують народ, нації, які мають свої інтереси. І з того часу почалося те, що видається закономірним і звичайним, що, зрештою, тепер відбувається в Україні, коли відчуваємо себе якоюсь частиною великої цілості і реально думаємо про те, що ця цілість повинна виказувати свої інтереси, свої наміри, що вона повинна активно брати участь в історії. Тобто, це поняття про масовість історії є одним з найважливіших пунктів, до якого привела Перша світова війна.

Ще інша річ. Перша світова війна була війною, яка вперше, напевно, встановила такі поняття як історична цінність чи історична пам’ятка, чи розуміння того, що історія є не просто як неперервною хронікою, а те, що було і його уже нема. В Першій світовій війні стався цей великий злам, коли вперше тогочасне мислення почало оперувати такими категоріями як «до того» і «після того», «перед тим» і «після того», і такі речі, які нам тепер видаються цілком зрозумілими – як історична пам’ятка чи архітектурна пам’ятка, чи антикваріат, чи ще якісь штуки – дійсно виникли завдяки усвідомленню того, що щось було і щось перестало бути, і після того наступили нові часи і все те, що було давніше є якоюсь викопною вартістю пам’яті.

Також дуже важливою річчю є те, що Перша світова війна вперше продемонструвала силу бюрократії і тотальність держави як таку. До того з цим стикалися у різних окремих випадках. Ясно, що державний апарат був набагато відвертіший і яскравіше себе проявляв у якомусь окремому конфліктному (чи неконфліктному) випадку – але під час Першої світової війни остаточно сформувалася ця модель, коли є велетенські маси народу і якісь безіменний апарат, який думає про все, і від рішення якого залежить щоденний побут. Під час цієї війни галичани вперше зустрілися з такими речима як тотальна регламентація побуту. Тобто було регламентоване все, і воно мало дві свої сторони. З одного боку, ще не було такого, щоби держава так дбала про своїх громадян. Тому що справді, держава почала займатися дрібнішими речима, такими як проплановування постачання продуктів у певне галицьке місто: чи до Львова, чи до Ходорова, чи до Станіславова. Тобто, йшлося про те, що держава почала годувати тих, хто опинився при скруті. А, з іншого боку, були якісь такі речі як от заборона голубів, роверів, комендантська година. Наприклад, можна було сушити яблука і сливки, але не можна було робити з яблук, сливок і грушок самогону, тому що забороняли робити палянку з того всього, що можна їсти у інакшій формі. Тобто горілку можна було гнати тільки з чогось такого, чим не можна було наїстися у звичайній формі. І з’явилося дуже багато таких речей, які є на стилі уже теперішнього часу – це тотальний контроль і тотальна реєстрація. Ще не було такого, коли у цього безіменного бюрократичного апарату були списки усіх, було вказано в якому вони віці, як вони навчені, який їх стан здоров’я, і відповідно до того ці різні категорії населення час від часу отримували картки.

Це була перша війна, яка була побудована на тотальній мобілізації і оці мобілізаційні плани виявлялися не менш важливими, ніж плани того, як мають вестися перші дні чи перші тижні різних операцій і наступів. Це була перша війна, коли було відомо наперед, що хто має робити у випадку війни. Тобто, з одного боку, ніхто не вірив у те, що така війна мала би бути, а, з іншого боку, усе було продумано так, як ще ніколи у світі не було продумано: що-хто-де має з’явитися, в який момент часу. Це була перша війна, яка була війною матеріальною. І, власне, з тих часів почалося те, що ми маємо тепер – споживацьке суспільство, все було продумано, що має бути зроблене, що повинно бути виготовлене, в якому місці воно повинно бути привезене.

Стосовно релігійності: є два пункти, які дозволяють вбивство, і теологія, в тому числі, їх виробляла, практикувала, розробляла на Першій світовій війні. Це був справжній шок також і для теологів. Коли вбивство є оправдане, коли є захист власного життя і коли є справедлива війна. Що таке справедлива війна – невідомо, але в еволюції теології, я підозрюю, ця Перша світова війна мало дуже велике значення також і для того, щоб випробовувати всі ці речі на практиці. Така лабораторна робота на тему справедливої війни і допустимого вбивства.

І стосовно України. Українці наважились на якийсь чин, виявилось, що надзвичайно важливим є поняття національності, а перед тим такого не було, не було ще ніколи такого щоби різні громади етнічно ідентифікувалися. Скажу на прикладі Станіславова: з’явилися віча, петиції, і різні телеграми до цісарської родини з тим, що жителі Станіславова, поляки Станіславова, українці Станіславова, німці Станіславова. Тобто, раптом стало дуже гостро зрозуміло, що існує належність до національностей. І це було в той час промовлено фактично, що це є щось, як якась певна сила, що це є якась певна інституція. І відповідно з цією національною орієнтацією також було складно, тому що виявилося, що масовість – і національність як частина масовості – почала бути дуже визначальною у різних ситуаціях війни: коли кого і куди, що з ким зроблять – залежно від того, до якої національності він належить. Скажімо, галицькі жиди намагалися – хто мав таку спроможність – втекти до Австрії на еміґрацію, залишивши тут всі статки, бо вони знали, що жидів будуть руські переслідувати. Натомість поляки вперше поступилися своєю домінацією, вони зрозуміли, що відбуваються такі якісь речі, коли українці набувають певного значення. Галицькі німці просто насильно були забрані до Австрії, знову ж таки державою, бо було зрозуміло, що руські з ними поведуться не в найкращий спосіб як з частиною, власне, тої нації, проти якої веде війну велика російська нація.

Наша територія, крім того, що вона переходила з рук в руки, і було дві російські окупації і відповідно два рази після російської окупації було повернення своєї рідної держави, яка почала трактувати ті території, на які вона поверталася, як ті, які були під російською окупацією. І це вже було щось зовсім інакше і з таким наші люди зіткнулися вперше. Крім того, перший раз було пророблено все населення за якимись дуже різним категоріями, які базувалися на рекомендаціях розвідки, контррозвідки, жандармерії. І перший раз таке сталося, що люди були організовано депортовані у великих кількостях у різних керунках, чи на захід, чи на схід, з різними мотиваціями. Але було пророблено те, з чим в ХХ столітті уже не раз ми стикаємося і, зрештою, готові і тепер, сприймаємо як щось нормальне, коли існує певний список людей, які належать до отакої категорії, визначені таким-то, які підлягають на якісь певні рішення.

Ще дуже важлива річ, яка відбулася: це неймовірний контакт нашого галицького населення з дуже різними групами, тенденціями і націями в тому числі. Тому що вони – як ті, які залишалися на цій землі – потрапляли у сферу впливу різних режимів, різних окупаційних груп. Тому що окупація також відрізнялася одна від іншої, і ця зустріч з різними тенденціями була такою, що різні армії чи різні адміністрації Росії чи Австро-Угорщини, мали, завдяки військовому стану, настільки потужну автономну політику, що вона виразно відрізнялася одна від іншої. Тобто відрізнялася особливостями поводження різних груп – де була дика дивізія, де була 11-а руська армія чи ще якась – з місцевим населенням. Також наші галичани тісно зустрілися з українцями у складі руської армії, з кубанцями – як і мали серйозні можливості вступити в контакти з словаками, чехами, італійцями. І це все було дуже вагомим, так само як і галичани опинялися у найрізноманітніших, несподіваних для себе місцях – не тільки у складі армії, бо були, власне, і депортації: чи в Ставропольський край, чи в Оренбург, чи ще кудись. І ось це велике переселення, переміщення великих груп народу, але не надто персоніфікованих, а таких, що ти належиш до цього і ти будеш там. Те ж саме йдеться про ті австрійські табори.

Всі це речі означали початок нового часу.

Одною з таких дивовиж і несподіванок, якою зіткнулися мешканці Галичини, було те, що у 1916 р. відбувався збір залізного начиння від населення, і він був безкоштовним, тобто за це не повертали ніяких коштів, але пропонували здати баняки, миски, ложки і все інше, знімали дзвоники, ланци, тобто вперше зіткнулись з такою штукою як збір і здача металобрухту. При тому, що за срібло і за золото, яке також пропонували приносити, відбувалася компенсація. Це якийсь парадокс: з одного боку людей свідомо посилали на смерть величезними кількостями, але з іншого боку – намагалися зробити усе (і цю смерть) дуже правильно, законно, з якомога більшим комфортом. З одного боку, незрозуміле кидання у такі якісь дивовижно бездарні і нікому незрозумілі військові операції, а, з іншого боку – це тотальне дбання про поранених, про харчування, про поміч українським воякам, громадським організаціям, сиротинцям. Це дуже дивно.

І, власне, один з найголовніших наслідків дій під час цієї війни: в результаті створилося те, що можна назвати нація, нарід – коли в якихось певних моментах національна належність набагато більше значила, ніж станова чи якась інша.

До того ж це була така війна, яка втягнула всіх, це була перша і остання війна, яка починалася з величезним національним ентузіазмом. Напевне, через усвідомлення національної самоідентифікації ця війна починалася з якихось парадів, страшенно радісних і ейфорійних виявів усвідомлення того, що ми є якоюсь єдністю, якимось народом, якоюсь нацією, яка іде демонструвати себе у страшній боротьбі.

Отже, якщо назвати якісь головні позитивні і негативні тенденції, що їх принесла для нашого народу Перша світова війна, то найголовніша позитивна – це те, що в ході цієї війни остаточно сформувалося розуміння української нації. Воно було дуже до часу тоді, перед тим такого не було. Сформувалося і відкрилося розуміння того, що заради України, українських людей, оцієї української спільноти варто щось робити, що вона може бути присутня у цьому світі як якась одиниця – невід'єднана чи приєднана, не йдеться про те чи вона єдина, чи вона в якійсь федерації, чи в якомусь союзі. Але, що просто існує така нація і, відповідно, існує українське питання.

Тобто, безсумнівне проголошення того, що українське питання в Європі існує, є для нас позитивною рисою війни, вона дала можливість таке зробити.

А найголовнішою негативною рисою, напевне, є нерозуміння того, що ця війна була не так між державами, як якоюсь цивілізаційною. І невизначеність цього українського питання у цьому цивілізаційному просторі є актуальним і далі. Тобто ми далі говоримо, що ми є між, що ми десь там. Не тільки говоримо, а ми й далі розуміємо, що українське питання є складене принаймні з двох різних питань.

Це була перша війна, коли уже воювали такі абстрактні речі як держави і, відповідно, нації. Бо перед тим воювали якісь династії і держави у монархічному сенсі, якесь порівняно невеличке коло, і воювали армії, війська. А тут уже воювало всьо проти всього. Тобто перший раз було застосовано поняття тотальної війни, коли просто на якийсь час війна стала головною метою і взагалі головним інтересом цілої велетенської машини, цілої держави. Але, відповідно, завдяки цьому, в той час сформувався новий ґатунок дипломатії чи міжнародних стосунків, чи мислення про такі категорії, в яких ми живемо досі. Бо перед тим навіть той же Віденський конгрес чи інші післянаполеонівські речі, які нібито вирішували долю, були зовсім інакшими, ніж, скажімо, Версальські чи Паризькі мирові коференції, коли раптом утворилася якась понаднаціональна чи понаддержавна структура, яка почала за нібито загальноприйнятими правилами вирішувати долі всіх суб’єктів уже світової гри. Тоді, власне, це виразно почалося, проявило себе, коли вирішували: то визнаємо, це не визнаємо, то заперечимо, це дозволимо. І, з одного боку, ці всі національні формування виказали намір про те, що вони є, а, з іншого боку, створилася якась понаднаціональна асоціація, структура, яка, керуючись якимись домовленостями, правилами, сказала це так, а це так. Можна, звичайно, нарікати на те, що Східна Галичина стала жертвою таких рішень. Зрозуміло, що це не є визначальним, остаточним, але ми отримали ще й такий досвід, коли про свій намір потрібно було не тільки заявляти, але й мати інтелектуалів, які би доказували правомірність існування такої формації.

Я хотів би до цього додати таку річ, що оцей вибір між максимумом і раціонально можливим, тим, що є на даний момент можливим, був якраз дуже показовим чинником. Був такий момент, що була пропозиція залишити ЗУНР без Львова і Борислава. І я не можу того сказати, ніхто не може того сказати, що би з того вийшло, як би то могло повернутися. Але хочу сказати про таке, що цей вибір між якоюсь прагматикою і якимось надзавданням дуже багато разів проявлявся впродовж тих років, в перших повоєнних роках. І зрозуміло, що тепер вже нічого не можна повернути і нікого не можна переоцінювати, але пам’ятати про те, що оцей якийсь прагматизм, раціоналізм і супремат ідеї часто є несумісними, і треба між ними зробити вибір. Про це варто пам’ятати, так буває ще і ще.

Лекція, промовлена в рамках галицького дискусійного клубу «Митуса» 25.11.13.