Багато різних книжок є на світі. Пусті, цікаві, важливі... А є такі, що належать до категорії must read.
Це – розповідь про одну з таких книг. Називається вона “Здравствуй, страна героев! (из мемуаров ротного придурка)”. Уперше надрукована 1978 року в єрусалимському журналі “Время и мы”, числа 29-33 *. Згодом там же, в Ізраїлі, під різними назвами виходили продовження спогадів, – уже не так художньо значимі.
Автор цих творів Лев Ларський (1924–2004) – син старого, заслуженого більшовика. Слабосилим юнаком у окулярах із 7,5 діоптріями він пішов добровольцем на війну, охрещену в СРСР «Великою вітчизняною». Потім, розчарувавшись в ідеології, на утвердження якої поклав життя його батько, еміґрував 1973 року на Святу Землю.
Тема перемоги над нацизмом зараз актуальна, як ніколи. Вона є основою російської ідеології. І вже невдовзі, 9 травня, з Москви на світ рине – аби поправити підмочену Кримом репутацію – небувале цунамі пафосу й патетики, лунатимуть бравурні арії про патріотичне єднання народу та Верховного Головнокомандувача.
Книга Ларського протвережує. Автор показує, що перемагати доводилось не лише гітлерівського ворога, а й дебілізм і підлість людиноненависницької сталінської системи.
Ця книга мемуарів – одна з тих, що цілком перевертає «совкове» уявлення про ту війну. Вона написана від імені “придурка”. Термін походить не так від слова “дурень”, як від слів “пристроиться дуриком к командному составу” (аби не йти під кулі). А на передовій у піхоті мало кому вдається перебути хоча би дві атаки і не потрапити у “наркомздрав” або в “наркомзем”. Ось свідчення у мемуарах:
«Коли нашу 128-у Гвардійську Туркестанську Червонопрапорну гірсько-стрілецьку дивізію перекинули з Криму на Четвертий Український фронт, до нас прибув зі своїм почтом сам командувач фронту генерал армії Петров. Це був славетний воєначальник, герой оборони Одеси та Севастополя.
На урочистому шикуванні всіх частин генерал Петров наказав презентувати йому найстаріших ветеранів, які проходили в дивізії кадрову службу. Таких старослуживих ветеранів у всій нашій 128-й дивізії збереглося лише десятка з півтора, однак у строю не виявилося жодного. Сталося деяке замішання серед начальства, але, Богу дякувати, все обійшлося. З невеличким спізненням герої-ветерани прибігли з тилів і були представлені командувачу, який особисто вручив кожному найвищі нагороди – ордени Бойового Червоного Прапора або Вітчизняної війни 1-го ступеню. В нашому полку були нагороджені такі заслужені ветерани: старшина-господарник комендантського взводу Горохов, коновод замполіта Джафаров і кухар Колька Шумілін».
Отже, солдати-“придурки” – це такі собі “тилові щурі”: кухарі, кравці, перукарі, візники тощо. Сам же Ларський найбільше часу провоював писарем. Ці вояки фіксують усе, що відбувається на фронті.
“Придурок”-писар мусить прибріхувати. Інакше його начальник не отримає нагород, підвищення по службі, а підрозділ опиниться серед «відстаючих». Тоді писар втратить своє тепле місце, а це може коштувати життя. Тому “придурок” у рази збільшує кількість збитих літаків, підірваних танків, знищеної ворожої сили і т. д., а також вифантазовує неймовірні військові подвиги. На основі цих зведень вибудовується офіційна історія війни.
Один із найвідоміших прикладів творчості “придурків” – подвиг рядового Олександра Матросова, який, начебто, закрив своїми грудьми амбразуру німецького дзота. Ларський, до чиїх службових обов’язків входило обміряння залишених ворогом об’єктів, пояснює, що, згідно з німецьким статутом інженерної служби, ширина амбразури дзота – понад 3 метри. Вона не могла бути ширшою чи вужчою, – німці, як відомо, народ пунктуальний. Аби закрити німецьку амбразуру, потрібно було 5-6 людських тіл. «Подвиг Матросова» виник через незнання штабним “придурком” того, як насправді виглядає дзот.
Таких деталей війни читач знайде чимало у цій дуже «швейківській» книзі. Для нас же, українців, особливий інтерес становить та частина мемуарів Ларського, яку він додав у пізніших виданнях. Називається вона “На Бандеровском фронте”.
“Бандеровский фронт” – це нашпигована радянськими військами повоєнна Західна Україна. Ларський згадує, зокрема, про операцію “Трембіта”: «У цій найграндіознішій секретній операції, що не має собі рівних в усій військовій історії, брали участь війска п’яти військових округ і трьох округ прикордонних війск, дві річкові флотилії, з’єднання внутрішніх війск МВС, конвойні частини, залізничні війска, а також великі з’єднання польської та чехословацької народних армій, що діяли на своїй території».
Але, попри таку чисельність противника, “бандерівці” почуваються цілком вільно. Дозволяють собі навіть кепкувувати з окупантів, а по ночах влада у регіоні переходить до їхніх рук (див. «Додаток»).
Головною битвою на цьому фронті для рядового Ларського є вибори до Верховної Ради СРСР у лютому 1946 року.
Виборам цим надавали надзвичайного пропагандивного значення. На них радянська влада мала леґітимізувати себе на новоприєднаних територіях. І військо бере у виборах найбезпосереднішу участь. Що більше – без нього вибори були би неможливі.
Подібні (організовані з Москви за участю її збройних сил) “вибори” пережила нещодавно частина України. На них за приєднання Криму до Росії проголосувало близько 97% населення півострова, при явці близько 83%.
У Росії, очевидно, знайдеться чимало схильних не піддавати сумніву ці фантастичні (особливо щодо явки) цифри. Адже там коритися начальству – традиція. А начальство устами російського президента сказало, що “референдум был проведён открыто и честно, и люди в Крыму ясно, убедительно выразили свою волю”.
На Заході багато хто з довірою сприймає результати референдуму, бо поняття не має, що таке фальсифікації. Як неодноразовий учасник виборчого процесу в Канаді можу сказати, що підрахунок бюлетенів тут відбувається відразу по завершенні голосування, на очах у представників усіх зацікавлених сторін. Так само відкрито результат передається вище. Звідки може взятись спотворення?
Ларський описує процедуру виборів радянського зразка (а Росія – правонаступниця СРСР) так:
«Ще одне потрясінне я пережив, коли у шпиталі почув по радіо, що по нашій виборчій окрузі взяли участь в голосуванні 97,3 відсотки виборців, із них 98,7 відсотки проголосували за кандидатів сталінського блоку комуністів і безпартійних!
Щиро кажучи, ці відсотки мене збентежили. За моєю прикидкою, на Бандерівському фронті від біди п’ять відсотків виборців взяли би участь у голосуванні, та й ті не за товариша Сталіна, вождя народів, голоси віддали би, а за свого вождя Степана Бандеру».
Далі автор розкриває механізм отримання потрібного результату:
«Адже я ще не знав, що перевага радянської соціалістичної демократії, і зокрема виборчої системи, на тому й полягає, що в кожній ситуації блок комуністів і безпартійних неодмінно збирає майже 100 відсотків голосів.
Як досягалася така монолітна згуртованість різношерстих радянських громадян, я дізнався лише на третіх виборах, коли сам потрапив у члени дільничної виборчої комісії (мене висунули, щоби позбутися молодого спеціалиста на роботі). Секрет виявився вельми простим. Щойно комісія зібралася була по закінченні голосування приступити до підрахунку голосів, до приміщенні ввійшли співробітники Органів і запропонували нам сходити кудись “обмити” чергову перемогу сталінського блоку комуністів і безпартійних.
– Чей замордувалися за день, ще помилитеся при підрахунку, а ми ніколи не помиляємось, – пожартували співробітники Органів.
Але ж Органи не жартують, і ми без зайвих питань свої обов’язки їм передовірили. Нас, щоправда, попередили: “Мовляв, не підводьте, товариші, дотримуйтесь міри, до витверезників не потрапляйте – завтра рано вранці акти треба підписувати... “
А я, як завжди, підвів. Вранці прийшов до тями не знати де, поки похмілявся, поки дістався виборчої дільниці – діло було у городі в Казані, – час уже йшов до обіду. Я думав, великі неприємності матиму, але нічого, минулося... Акти підписав уже післе того, як Центральна виборча комісія оголосила результати выборів. Ця процедура виявилася чистою формальністю, і без актів “нагорі” все вже було відомо.
Я по наївності вирішив, що співробітники Органів, закінчивши за нас підрахунок голосів, повідомили результати в Центральну виборчу комісію телефоном. Але досвідченіші товариші мене підняли на глузи: мовляв, Органи до цієї справи жодної дотичності не мають, у них своя, особливо секретна робота з виборчими бюлетенями. Приміром, встанавлюють особи тих, хто прізвища кандидатів перекреслив або дозволив собі всякі нецензурні вислови писати на бюлетенях.
– А стосовно відсотку тих, хто проголосував, то цей відсоток ще до виборів нам спускають “згори”, відповідно до плану, тому від підрахунку голосів він анітрохи не залежить, – розтлумачили мені члени нашої виборчої комісії, що мали великий досвід.
Тоді-то я і зрозумів нарешті, чому на Бандерівському фронті майже 100 відсотків виборців (вони ж бандерівці) проголосували за кандидатів сталінського блоку комуністів і безпартійних».
Як то кажуть, ні додати, ні відняти!
Що стосується роботи “Органів”, до правдивості наведеного тут маю підтвердження зі сімейної хроніки. Мій прадід Іван Свенціцький у 1946 році зіпсував виборчий бюлетень, нанісши на нього зневажливий щодо виборчого процесу напис. Проживаючи перед тим у Польщі, наївно вважав, що це так минеться. Натомість опинився у МГБ, де був жорстоко стортурований. Це коштувало йому втрати здоров’я та передчасної смерті.
* Див. http://www.vtoraya-literatura.com/razdel_97_str_1.html або http://read24.ru/view/lev-larskiy-zdravstvuy-strana-geroev.html.
ДОДАТОК
«На самому Бандерівському фронті панувала обстановка повної секретності. Навіть командування достеменно не знало, що де діється. Природно, для конспірації Бандерівський фронт позначали шифром «ПрикВО» (Прикарпатська військова округа), однак це не була жодна округа, а саме фронт, що перед тим називався 4-м Українським і складався з кількох дійових армій.
Я, приміром, потрапив у 38-у армію, якою командував генерал-полковник Москаленко (згодом маршал), а штаб її стояв у місті Станіславі (нині Івано-Франківськ).
...На мене Станіслав справив враження фронтового міста, нещодавно визволеного радянськими війсками. (Хоча війна-то вже закінчилась, а місто понад рік як було визволене). Скрізь роїлися військові, снували патрулі, шляхами пересувалися війска й обози, конвоювалися полонені бандерівці – переважно старі та жінки з дітьми, взяті в заручники, їхали машини з пораненими солдатами та з трунами, поспішаючи в «наркомздрав» і в «наркомзем».
У Станіславі бандерівці завиграшки могли підстрелити з-за рогу, коли ввечері дівчину проводиш. Жодної ночі без якоїсь НП не обходилося... Навіть у наш ресторан бандерівці занадилися ходити під виглядом офіцерів – попри те, що наряд СМЕРШу при вході у всіх документи перевіряв. А як їх можна було від наших відрізнити, якщо вони дійсно радянськими офіцерами були? Адже дехто з місцевих українців, усю війну в Червоній Армії провоювавши, після демобілізації до бандерівців подався...
Інші офіцери до бандерівців приєдналися в період фашистської окупації, ще до появи на Західній Україні радянських партизанів – бо їм не було куди більше податися. У прикарпатських лісах багато наших ховалося. Збіглих із таборів військовополонених бандерівці в свою армію приймали. Ось так і опинились серед українських націоналістів і росіяни, і грузини, і євреї, й інші представники багатонаціонального радянського народу. Оскільки ж СМЕРШ їх розглядав як відступників і зрадників Батьківщини, їм уже ходу назад не було... Кожен знав: якщо від бандерівців перебігти до своїх – у кращому разі все життя за Полярним колом доведеться «загоряти», з білими ведмедями. Або відразу в «наркомзем» відправлять...
При мені в нашому ресторані опери зі СМЕРШу цілу компанію накрили: підполковника, майора та двох капітанів. Щоправда, бандерівцем, як слідство показало, був лише майор, який прокрався на посаду заступника начальника одного з наших гарнізонів. Водночас він велику посаду займав у бандерівському штабі.
Щодо їхнього штабу теж було багато пліток. За одними даними, він нібито в непрохідному Чорному лісі містився, в самій хащі. Але були також відомості, нібито бандерівський штаб дислокується в самому Станіславі, десь у районі штабу 38-й армії та нашого ресторану.
Одного разу бандерівці ледве не вкрали самого командувача генерал-полковника Москаленка, що якимсь дивом, рачкуючи, від них вислизнув. Кажуть, намірювалися примусити його як хохла командувати за сумісництвом усією їхньою армією, що нібито нараховувала до 60 тисяч багнетів.
У нас у Станіславі бандерівські шпигуни орудували не лише під виглядом старших лейтенантів, але й майорів, і навіть полковників. Причому не фальшиві документи мали, а справжні – аж до власних партквитків. Що ж до мови, то вони таким чистісіньким матом шпарили, що в їхній належності до великого російського народу і сумніватися не доводилося.
Про все, що в нашому штабі відбувалося, бандерівці ще раніше дізнавалися, ніж командування наших гарнізонов, які стояли по всій Станіславській області.
Одного разу тривогу в місті оголосили по всьому гарнізону. Нам наказали зайняти кругову оборону, але через дві години наказ скасували: виявилось, що цей запізнілий переполох був викликаний проникненням великої бандерівської бандгрупи, яка напередодні попрямувала через місто в невідомому напрямку.
Причому про неймовірну НП так ніхто й не дізнався бы, якби бандерівці самі не зателефонували в наш штаб по міському телефону й не оголосили подяку нашому командуванню «за сприяння в успішній передислокації їхніх війск у заданий район». Черговий офіцер всерйоз цей сигнал не сприйняв, вирішивши, що хтось із колег його розігрує. Але наступного дня виявилося, що у вказаний час дійсно проходила військова частина номер такий-то. Стали уточняти, а частини-то під цим номером у нашій 38-й армії нема! Тут і вдарили на сполох...
Очевидці розповідали: дійсно, вчора під вечір, просто на вулиці Леніна якийсь полк ішов. Але нікому й до голови не прийшло, що це не наш полк, а бандерівський. Весь час війська проходили, а нічого такого підозрілого в очі не впало. Ніби все як має бути: попереду полковник їхав – Герой Радянського Союзу, на вороному жеребці й з ад’ютантом, за ним прапороносці зачохлений прапор несли (хто міг знати, що це бандерівський прапор?), за прапором підрозділи прямували, «Когда нас в бой пошлет товарищ Сталин» співали, за підрозділами – артбатарея, кухні, обоз, санчастина...
Ось яка заплутана обстановка на Бандерівському фронті була. Але якщо вже наші війска від військ противника не завжди можна було відрізнити, то з цивільним населенням ще гірше діло стояло. Тут уже дійсно неможливо було розібратися, хто бандерівець, а хто свій. З цього питання в нашому ресторані «Київ» дві думки існувало. Одні вважали, що місцеві – всуціль бандерівці, особливо на селі, інші ж – що місцеві тільки наполовину бандерівці: вдень соціалізм будують і лише вночі за обрізи беруться...»
(переклад А.Квятковського)
07.05.2014