І.
Під впливом подїй і заграничної і внутрішної полїтики що-раз більше виясняєть ся, що в Габсбурській монархії стає конечна перебудова полїтичного устрою. І рівночасно що-раз більше зарисовують ся дві концепциї перебудови: одна, яку слушно можна назвати австрийською, і друга, яку треба назвати сепаратистичною, а з огляду на те, що її заступають головно Поляки, — польською.
Концепция, яку ми називаємо австрийською, бачить корінь лиха в тім, що одні народи держави піддано під панованє инших, що народи держави подїлено на "історичні" і "неісторичні", признаючи першим панованє над другими. І бачучи корінь лиха в панованю одних народів над другими, хоче вона усунути лихо через усуненє подїлу народів держави на пануючих і поневолених, через зрівнанє всїх народів держави в їх національно-полїтичних управненях, яке має бути осягнене шляхом перебудови полїтичного устрою держави на основі національної автономії.
Австрийською назвати можна сю концепцию тому, бо вона бачить властивий корінь лиха і подає на усуненє його властивий лїк, а крім того має вона прихильників на цілій териториї монархії незалежно від національної приналежности і суспільно-полїтичного сьвітогляду. Виступають з сею концепциєю поневолені національности, отже більшість народів і більшість населеня монархії починають звертати ся до неї і війскові і католицько-консервативні сфери, чого докази маємо прим. в цитованій нами статї Danzer’s Armee Zeitung і в енундияциях віденської католицької преси; знаходить ся вона в проґрамі міродатної робітничої партиї — австрийської социяльної демократиї.
Словом, ріжними дорогами починає приходити до голосу сьвідомість, що будучність монархії лежить в тім, щоби всї народи її мали в нїй заспокоєні всї свої національні потреби так само, як в своїй власній національній державі, plus усї разом користували ся велико-державним значінєм своєї спільної держави, щоби вона таким чином не тільки вдоволяла свої народи, але ще мала притягаючу силу для тих частий своїх народів, які знаходять ся поза границями її.
Сїй австрийській концепциї протиставить ся концепция сепаратистична, яку з огляду на те, що її висувають найбільше Поляки, назвали ми також польською.
Ся концепция бачить корінь лиха не в тім, що одні народи держави угнетають другі, а в тім, що австрийський державний устрій дав поневоленим народам можливість боронити ся проти того гнету. Особливож повстає вона проти того, щоб держава як така вмішувала ся в національну боротьбу та щоб Державна Рада була ареною національної боротьби. Натомість домагаєть ся вона, щоб національне питанє зовсїм виелїмінувати з-під компетенциї держави і піддати під виключну компетенцию краєвого законодавства. Міркованє прихильників сеї концепциї йде таким шляхом: Національна боротьба розбиває державу тому, бо держава допускає в своїм парляментї поневолені народи до голосу в національній справі. Нехай держава відбере їм голос, замкне їм уста і відішле їх до нас, до краєвих соймів, де кождий з них буде позбавлений союзників, яких знаходить в парляментї в товаришах недолї з инших країв, а ми вже собі дамо з ними раду.
Таку концепцию перебудови держави пропонують пануючі по краях народи, передовсїм Поляки. Не усунути національний гнет, зробити всї народи рівноправними співучасниками державного житя, тільки замкнути поневолені на роди в краєве ґето, затулити їм рот і звязати руки і примусити покорити ся своїм гнобителям.
Ми назвали сю концепцию сепаратистичною, бо вона дїлить державу на сфери панованя "історичних" народів і в тих сферах виключає компетенцию держави, значить, розвиває державу на стільки "піддержав", скільки є "історичних" народів, при чім ті "піддержави" не були би з собою орґанїчно звязані, і розриває звязок держави з народами "неісторичними", для яких тодї держава стала ся би тільки жандармом їх гнобителїв. Що така перебудова держави не скріпила би держави, не сконсолїдувала би всїх її народів до спільної ціли, не витворила би спільної всїм народам держави державної думки, тільки ще більше ослабила би державу, бо зробила би більшість її народів її ворогами, се ясне.
А при тім усїм така перебудова не осягнула би навіть такої ціли, яку вказують прихильники сепаратистичної концепциї; не принесла би успокоєня державі і здібности до праці державному парляментови. Нехай навіть національне питанє буде усунене з під компетенциї парляменту, — се не заставить репрезентантів поневолених народів при кождій нагодї поборювати правительство і розбивати парлямент такої держави, яка віддала їх на поталу їх гнобителям. А так само в краєвих соймах поневолені народи вже не такі слабі, щоб вигнані з своєю національною справою з парляменту спокійно позволили в соймі господарювати своїм гнобителям. Позволимо собі запитати прим. найревнїйших пропаґаторів сепаратистичної концепциї, Поляків, не вжеж вони сподївають-ся, що після перебудови держави в дусї їх концепциї українська репрезентация в галицькім соймі нїчим не закаламутить "краєвої ідилї"?! Радимо не попробувати, бо тодї переконали ся би, що українська обструкция в рр. 1910—12 була справді ідилею.
Словом, сепаратистична концепция парляменту не оздоровила би, а в краєвих соймах викликала би боротьбу без порівнаня острійшу нїж та, яка тепер обезвладнила сойми всіх національно мішаних країв.
Та хоч сепаратистична концепция така очевидячки шкідлива для держави, одначе треба числити ся з нею як з поважною небезпекою. Річ в тім, що вона навязує до традиций австрийської конституциї, головно до жовтневого дипльому, який — не треба забувати — був твором польського державного мужа ґр. Голуховського. А в полїтиці традиция має велике значінє, особливо в найвисших державних кругах, які — сього також не треба забувати — в конституцийних перебудовах Габсбурської монархії відгравали і відграватимуть рішаючу ролю.
І певна річ, що в рішаючу хвилю перебудови монархії між австрийською і сепаратистичною концепциєю прийде до острої боротьби, до якої всї прихильники австрийської концепциї повинні заздалегідь приготовити ся.
[Дїло, 18.04.1914]
II.
Схарактеризувавши в загальних рисах обі концепциї перебудови полїтичного устрою Габсбурської монархії, які виринають в теперішну переломову для монархії хвилю, переходимо до боротьби обох тих концепций на тлї польсько-українських відносин. В сїй области боротьба обох концепций покриваєть ся з польсько-українською боротьбою: речником австрийської концепциї являєть ся українська національна полїтика, речником сепаратистичної концепциї являєть ся польський полїтичний табор.
Таким чином боротьба між австрийською і сепаратистичною концепциєю має для нашого народу особливе значінє, бо головний пропаґатор і оборонець сепаратистичної концепциї є рівночасно наш історичний противник. Побідить австрийська концепция, — ми станемось свобідним народом, рівноправним співучасником державного житя; побідить сепаратистична концепция, — ми будемо засуджені знов на довгі лїта боротьби за нашу національну свободу. При тім не треба забувати, що може стати ся й так, що навіть при побідї австрийської концепциї в цілій державі в Галичинї може побідити концепция польська, сепаратистична. Істория австрийської конституциї дає яркий доказ, як Поляки в рішальній хвилї вміли зраджувати своїх союзників і продавати ся правительству, проти якого бороли ся, за ціну панованя над нашим народом в Галичинї. Вистане пригадати історию конституцийної боротьби після 1867 р. Проти конституциї з 1867 р. виступили Чехи і Поляки, домагаючи ся приверненя основ жовтневого дипльому.
Але коли Полякам корона і правительство дорогою тайних пактів забезпечили панованє в Галичинї, вони зрадили Чехів, злучили ся з Нїмцями і не хто инший, а — член польського кола був у парляментї оборонцем заведеня стану облоги в Празї.
Поучаючим для нас приміром може бути також виборча реформа до парляменту, коли то инші партиї за ціну згоди польського кола на реформу згодили ся на виїмкові постанови проти нашого народу для Галичини.
І коли Поляки побачать, що бере верх австрийська концепция, вони доложать усїх сил, щоби для Галичини виторгувати виїмкове становище в дусї своєї сепаратистичної концепциї.
Приготованя до сього бачимо в польськім таборі вже тепер. З одної сторони доказують вони неможливість національної автономії для нашого народу, бо він, мовляв, не має своєї національної териториї, щоби можна було утворити окремий автономний український край, а національна автономія на екстериторияльній основі не дасть ся погодити з основою територияльности в сучасній державній орґанїзациї; з другої-ж старають ся вони викликати ілюзиї, що в Галичинї дасть ся перевести національне порозумінє в рамах теперішного устрою краю — завдяки виїмковому почутю справедливости у Поляків.
Як для витвореня сеї ілюзиї використовують Поляки факт переведеня соймової виборчої реформи, про се вже в нас досить писало ся. Порозумінє в сїй справі представляють вони як доказ польської здібности до правлїня краєм і виводять з того, що нехай тільки національне питанє в Галичинї буде признане зі сторони держави справою виключно краєвою, а вони вже дадуть собі з ним раду.
І не є виключена можливість, що коли б прийшло до перебудови полїтичного устрою держави на основі австрийської концепциї, Поляки в рішаючу хвилю виступлять з офертою, що згодять ся на ту концепцию для цілої держави за ціну виїмкового становища Галичини, в якій національне питанє має бути признане справою чисто краєвою.
Серед таких відносин треба ясно представити собі, яка повинна бути лїнїя нашої національної полїтики. Зрозуміла річ, що перебудова полїтичного устрою держави доконаєть ся під натиском конечности і на основі тої концепциї, яку та конечність подиктує. Коли-ж для нашого народу конечна є перебудова і на основі австрийської концепциї, то вся наша національна полїтика мусить мати одну ціль: як найбільше причинити ся до того, щоби така перебудова стала державною конечністю.
Не треба при тім забувати, що міродатні державні сфери, з природи річи консервативні, все волять — що так скажемо — частинну направу, ніж повну перебудову. Се бачимо і в національній полїтиці австрийського правительства. Проголошена Беком програма полагоджуваня національних спорів "від краю до краю, від випадку до випадку", хоч уже тодї було ясно видно, що вона засуджена на банкротство, доси не перестала бути проґрамою правительства. І воно закине її аж тодї, коли наглядно переконаєть ся, що з тою проґрамою не можна рушити з місця.
Ми вже нераз мали нагоду зазначувати, що хибою нашої національної полїтики за останні роки було власне те, що вона, виступаючи з рядом національних домагань, не витворила синтези, яка той ряд домагань осьвічувала би зі становища цілости, так що сї домаганя робили вражінє проґрами "від випадку до випадку".
А тимчасом в польсько-українських відносинах не ходить о кілька "випадків", тільки о перебудову основ, о поставленє житя українського народу в такі правно-полїтичні обставини, де заспокоюванє окремих потреб ішло би шляхом орґанїчного розвитку.
Так треба ставити справу, — треба тому, бо сього домагаєть ся житє, бо тільки така перебудова основ може забезпечити постійне і правильне заспокоюванє все нових і нових потреб нашого національного житя, коли натомість полїтика "від випадку до випадку" ставить перед нами перспективу вічної боротьби за кожду дрібницю.
І тільки така національна полїтика відповідає нашим національним потребам. Натомість всяке відхиленє від неї служить доказом, що в Галичинї справдї вистане полїтика "від випадку до випадку", що для полагодженя польсько-українських відносин вистане "полїтична мудрість" Поляків і "розумне уміркованє" українських провідників, — а все те відсуває від держави конечність перебудови полїтичного устрою держави і конечність здїйснюваня австрийської концепциї.
Таким чином кождий акт нашої національної полїтики треба оцінювати з того становища, чи він приближає нас до перебудови держави на основі австрийської концепциї, значить: по перше чи він скріпляє нашу полїтичну силу, якою ми могли б заважити в користь конечности перебудови, і по друге чи він не скріпляє становища наших противників у їх боротьбі проти австрийської концепциї перебудови держави.
З того становища розглянемо тепер той епізод нашої національної полїтики, яким була остання соймова сесия.
[Дїло, 22.04.1914]
III.
Маємо з черги розглянути останню соймову сесию, чи і на скільки відповідає вона висше зазначеній лїнїї нашої національної полїтики.
З-під сього розгляду виймаємо соймову реформу, стверджуючи, що вона в даних обставинах відповідає тій лїнїї нашої національної полїтики: являєть ся етапом в збудованю національно-полїтичної незалежности нашого народу.
Одначе не можемо сказати сього про соймову сесию як цілість. Побіч скріпленя нашої національно-полїтичної сили в загалї (через виборчу реформу) і побіч окремих національних позиций принесла вона також ряд заяв і фактів, яких не можемо признати з нашого національного становища позитивними, бо вони або дають нашим противникам привід до фалшивої, на нашу некористь зверненої інтерпретациї нашого становища, або обкроюють наші законні управненя, або обезцінюють вартість наших позиций через скріпленє анальоґічних противних позиций. Все те разом з одної сторони дало Полякам привід реклямувати соймову сесию як plus польської полїтичної думки, а з другої викликало в деякій мірі небажану полїтичну д езориєнтацию в нашій суспільности.
Вже підчас дефінїтивних пертрактаций над виборчою реформою з української сторони виголошено заяву, яка не тільки Полякам дала оружє в руки проти основної лїнїї нашої національної полїтики, а також українському орґанови, покликаному до житя в цілях польської полїтики дала привід демаґоґічно напасти на український соймовий клюб.
Маємо на думці посередницьку формулу митрополита ґр. Шептицького, а саме ті її уступи, де говорить ся про "загальне, краєве становище" митрополита і стверджуєть ся, що „факт, що Русини приймають двомандатові округи, є висловом принципу, що признають ваші (Поляків) права на сїй земли".
Ніщо не є нам таке далеке, як закидати сим словам інтенциї, незгідні з основною лїнїєю нашої національної полїтики. Говорячи про "загальне, краєве становище", Ексц. митрополит не міг мати на думці чогось иншого, як ту ідеальну концепцию краю як гармонійної синтези польських і українських національно-полїтичних інтересів, як правно-полїтичної співвласности обох народів, погоджених між собою на основі національної автономії, — концепцию, якої реалїзация могла би бути новим етапом на шляху до національно- полїтичної незалежности нашого народу. І так само говорячи про признанє Українцями польських прав у Східній Галичинї, не міг митрополит Шептицький мати на думці прав польського панованя над українським народом, тільки єдино права польської меншости на українській териториї, права, яких ми нїколи не заперечували.
Але слова митрополита Шептицького були сказані на аренї полїтичної боротьби, і полїтичний противник ухопив ся за них, щоби використати їх проти нашої національної полїтики, підсуваючи їм польську інтерпретацию. От проголошено, що Українці устами митрополита буцім-то признали краєве становище, яке є основним принципом польської полїтичної думки, признали польські історично-державні права до Східної Галичини, тай ще додано адмонїцию, щоб українська полїтика не примушувала Поляків в будучности "пригадувати Українцям зобовязаня, зложені устами митрополита Шептицького".
А по польській пресї прийшла черга на український орґан, який має за задачу всїми способами ослаблювати основну лїнїю нашої національної полїтики в лонї самої нашої суспільности і так підпомагати польську полїтичну лїнїю в відношеню до українського народу. Отже в сих днях позволив собі сей орґан (ч. 81. Руслана з 12. с. м.) виступити проти нашої соймової репрезентациї з таким закидом: "В справі виборчої реформи ми (себто той орґан і його сторонники) в усїм пособляли послам. А не ми винні, що дехто (!) підписав цироґраф на двомандатові округи, на признанє, що східна Галичина є польсько-руським краєм!"
Як бачимо, з свого арсеналу витягає сим разом згаданий орґан оружє демаґоґії: признає польську інтерпретацию заяви митрополита і на сій основі силкуєть ся виковати проти української соймової репрезентациї закид зради національних інтересів!
Вже з сього ясно, як обережним треба бути в полїтичних заявах, як треба їх обставляти на всї сторони застереженями, бо нїколи не знати, яке значінє підсуне їм несовісний противник, як певне не сподївав ся Ексц. митрополит, що Руслан на основі його слів і польської тих слів інтерпретациї викує закид національної зради проти тих, що зреалїзували велике і корисне дїло соймової виборчої реформи.
Другою такою заявою, що дала привід до фалшивої інтерпретациї нашої основної полїтичної лїнії, був той уступ буджетової промови п. голови українського клюбу д-ра Костя Левицького, де він, критикуючи польське автономічне становище і протиставлячи йому наше становище національної автономії, вказав на те, що "на основі національної автономії народів може витворити ся здорова автономія краю, яка не буде панованєм одного народу над другим".
Значінє сих слів для нас ясне. Ставлячи їх в звязок з провідною думкою цілої промови, — а тою думкою був "розрахунок полїтичної совісти" за час панованя курияльного сойму, — не можна їх розуміти инакше, як тільки як адмонїцию pro praeterito; що Поляки, коли укріпленя автономії краю, повинні були будувати її на основах національної автономії обох народів краю, на основі тої ідеальної концепції краю, яку ми схарактеризували висше, бо тільки тим шляхом могли переконати український нарід, що "край" як полїтична концепция має і для них національно-полїтичну вартість.
Натомість нїяк не могла се бути енунцияция української національно-політичної проґрами pro futuro, бо вдержанє теперішного "краю" лежить в національно-полїтичнім інтересї нашого народу, і як весь наш національний табору, так з окрема ті партиї, які творили соймовий клюб і в яких імени промовляв голова клюбу, в своїй проґрамі домагають ся утвореня з національної териториї в Австриї окремого українського краю.
Все те для нас ясне, — але полїтичні закони повинні бути ясні для цілого полїтичного сьвіта, — ясні і недвозначні до такої міри, щоби й найнесовіснїйший противник не міг їх перекрутити. Стільки що-до заяв.
3 области фактів близше розглянемо два найважнїйші: справу краєвого банку і справу ґімназий.
В основу реформи статута краєвого банку повинна була лягти реформа краєвого статута, і саме постанова, що національне відношенє сил в краєвих інституциях повинно відповідати національному ключеви соймової репрезентациї. На сїй основі реформа статута краєвого банку повинна була нам признати 27.4 прц. членів надзираючої ради і дирекциї, а тимчасом в надзираючій радї признано нам тільки 25 прц., а національного складу дирекциї реформа статута зовсїм не торкаєть ся. Значить, при сїй реформі обкроєно наші управненя, запоручені нам реформою краєвого статута. При тім не треба забувати, що згадані управненя в краєвім банку належали ся нам як виплив порозуміня, чи то угоди, в справі виборчої реформи, на основі реформи краєвого статута, отже без нїякої дальшої рекомпензати з нашої сторони. Тимчасом при нагодї реформи статута краєвого банку сойм за згодою нашої репрезентациї дуже поважнo скріпив фінансову спроможність банку. Як розуміти ту згоду? Рекомпензатою за висше згадані управненя не можна її вважати, бо ті управненя належали ся нам на основі реформи краєвого статута. Значить, за нашу згоду на скріпленє фінансової спроможности банку належала ся нам рекомпензата, одначе про щось таке ми нїчого не чули. Ми розуміли би згоду на підвисшенє фінансової спроможности краєвого банку при рівночаснім законнім забезпеченю участи нашого народу в краєвих фондах; але дати таку згоду тодї, коли рівночасно обкроєно навіть ті наші управненя, які вже маємо признані законом, — сього нїхто не може признати корисним.
А що-до ґімназий, то поставленє junctim між удержавненєм конечних для нашого українських приватних ґімназий і удержавненєм зайвих зі становища польських шкільних потреб, а шкідливих для нас як знаряди польонїзациї польських приватних ґімназий уважаємо за тяжке обезціненє вартости сього нашого здобутку, і то з двох причин: по-перше те junctim унеможливлює безпроволочне зреалїзованє ухвали сойму, бо правительство готово закрити ся тим, що не є в силї сипнути нараз грішми в таких великих розмірах, отже eo ipso удержавиненє наших ґімназий готово бути проволїчене; по-друге польонїзацийний вплив польських ґімназий в наших містах протидїлати ме національно-культурному впливови наших ґімназий.
Стільки про найважнїйші фактичні хиби останньої соймової сесиї. Але наша тактика в сїй сесиї вимагає ще загaльнoгo осьвітленя.
[Дїло, 23.04.1914]
IV.
Приступаючи до загальної характеристики тактики нашої репрезентациї в останній соймовій сесиї треба перше всего зазначити, що вона робила вражінє якоїсь недостачі підготованя, недостачі того, що в иншій области житя називає ся аранжованєм і — режисериєю.
Остання соймова сесия складала ся з двох частий: з ухваленя соймової виборчої реформи і з полагодженя цілого ряду справ, які можна вмістити в рубриці "біжучих", та з яких декотрі мали одначе далеко більше значінє. Відповідно до плятформи, на якій стояла наша соймова репрезентация від соймових виборів 1908 р., предметом праць сесиї повинна би була бути властиво тільки соймова виборча реформа, бо та плятформа звучала, що курияльний сойм не має морального права полагоджувати які-небудь краєві справи крім виборчої реформи, по ухваленю якої він повинен уступити місця новому, на демократичних основах зреформованому соймови. Та коли взяти на увагу, що те полагоджуванє виборчої реформи тягло ся 6 лїт, то зрозуміла річ, що за той час назбирало ся стільки біжучих справ, що виринула природна потреба полагодити їх безпосередно після полагодженя виборчої реформи ще в старім, курияльнім соймі. І тому не в тім лежить полїтична хиба, що сесию річево розширено поза справу виборчої реформи, але в тім, як підготовлено і переведено ту другу часть сесиї.
Відома річ, що в новочаснім парляментї нїчого не робить ся без підготовленя. Всї заяви, промови, дебати відбувають ся радше pro foro externo, з педаґоґічними чи демаґоґічними цілями з огляду на народні маси, а не для взаїмного переконаня і спричиненя бажаного результату в формі ухвал. Сей результат уже заздалегідь відомий. Кожда парляментарна ґрупа має з огляду на кожду справу вже заздалегідь уложену маршруту, від якої не відведе її навіть найбільш мистецька промова. Значить, за кулїсами весь плян праць укладаєть ся заздалегідь і в салї засідань ми вже бачимо тільки виконанє його.
Що-до сього підготованя маємо два основні типи: або більшість почуваєть ся такою сильною, що не числить ся з меншістю і накидає їй свою волю, або коли меншість на стільки сильна, що не позволяє переходити над собою до порядку, чи в парляментї нема сконсолідованої більшости і меншости, плян укладаєть ся компромісово.
В галицькім соймі до української обструкциї панувала абсолютно воля польської більшости; натомість остання сесия мала характер раr ехсеllеnсе компромісовий. Компромісово полагоджено виборчу реформу і вражінє компромісу робила дальша часть сесиї.
Що-до сеї части, тo підготованє її представляємо собі так, що по-перше треба було компромісово означити всї справи, які мали бути в нїй полагоджені, по-друге повинно би бути забезпечене додержанє компромісу згл. проти недодержаня компромісу одною стороною повинна би друга сторона зараз відповідно заремонструвати, пo-третє між репрезентациєю і суспільністю повинен бути такий моральний звязок, щоби суспільність могла зрозуміти потребу компромісу й апробувати його.
І тут власне ми знаходимо ся в повній неясности. Чи була взагалі уложена така компромісова проґрама праць сойму? Коли була, то чи була уложена так до можливих подробиць докладно, що всякі "заскакуваня" противника і всякі несподіванки були заздалегідь неможливі й виключені? А як така проґрама була, то чи праці сойму йшли точно по лїнії тої проґрами? Коли йшли, то чому власне таку програму уложено? А коли стало ся щось, чого в проґрамі не було, то що саме і чому наша репрезентация проти такого нарушеня компромісової проґрами праць|сойму не заремонструвала? На всї сї питаня не мав ясної відповіди — на скільки знаємо — навіть соймовий клюб, а тим більше не мав її Народний Комітет, не мала преса і не мала і доси не має суспільність. А результат сього такий, що ми не знаємо, що в сїй сесиї було властиве, а що нї, що вважати за виплив плянової акциї, а що за припадок і як до того всего поставити ся.
Наведемо кілька примірів.
Безпосередно по ухваленю виборчої реформи польська сторона внесенєм Ґломбінського, репрезентанта одної з партий більшости серед польського табору, проголошує собі свою максимальну в національно-полїтичній области проґраму, проґраму правно-державного усамостійненя краю Галичини. Питаємо здивовані: Що се? Чи се лежало в проґрамі соймових праць, значить, чи партиям оставлено в таких справах вільну руку? Як так, то чому українська репрезентация не виступила з проклямованєм своєї максимально-національно полїтичної проґрами? А як се була вшехпольська провокация, то чому не знайшла вона гідної відповіди в формі протиставленя домаганю розширеня автономії краю домаганя національної автономії? І остало вражінє, що компроміс в справі виборчої реформи Полякам в нїчім не звязав рук, а Українці або мають звязані руки, або почувають ся насиченими і вдоволеними.
Про справу краєвого банку ми вже говорили. Чи така реформа банку була заздалегідь і вчас компромісово уплянована? Коли так, то з яких причин? А коли нї, то як пояснити згоду нашої репрезентациї?
Про ґімназиї ми також говорили. Тут знов не знаємо: Чи та справа була підготовлена і як? Чи планувало ся висуненє Полякам junctim, чи вони висунули його віроломно в останній хвилї? Коли junctim було пляноване, то чим його оправдати, а коли маємо до дїла з польським віроломством, то чим пояснити таке а не инакше становище нашої репрезентациї?
Перед усїми сими питанями стоїмо ми як перед книгою з семи печатями. Не можемо становища нашої репрезентациї боронити, бо не маємо внутрішного переконаня, що власне так треба було зробити; з другої сторони, вважаючи все те хибами тактики, не можемо видати катеґоричного осуду, бо не знаємо мотивів такої тактики, отже не маємо змоги поставити ся до справи критично. Може бути, що все те власне так треба було робити, як зробив соймовий клюб, але треба, щоби всї чинники полїтичного житя суспільности були переконані про потребу, щоб се не був секрет малого гуртка полїтиків.
Тут ми доходимо до основної проблєми демократичної полїтики, якої єдиною опорою і силою є народна маса, а саме: яке відношенє повинно бути між полїтичними речниками народної маси і народною масою.
[Дїло, 24.04.1914]
V.
Наша національна полїтика є в тім положеню, що вона мусить бути полїтикою демократичною, не може опирати ся на чім иншім, як на народній масї, мусить дбати о вдержанє внутрішного звязку з масою народу. З масою народу в найширшім розуміню сього слова: отже як з масою нашого селянства, робітництва і цілого загалу фізично працюючих громадян, так і з масою нашої інтелїґентської верстви, на котрій лежить право і обовязок плекати полїтичну думку нациї. Все, що ми доси здобули, завдячуємо тому, що наші змаганя були висловом материяльних і духових потреб нашої народної маси і знаходили в нїй зрозумінє і підпертє. І так мусить бути і буде й у будучности. Наші національні змаганя не є змаганями якоїсь олїґархічної верстви, яка має силу здїйснити їх без огляду на народну масу, навіть проти неї, опираючи ся на династию, війско, бюрократию, силу капіталу і т. п. засоби полїтичного панованя. Ми виводимо їх з потреб нашого народу і стараємось їх перевести, перетопляючи той інстинкт, яким народна маса відчуває свої потреби, на сьвідоме зрозумінє їх та орґанїзуючи народну масу до плянової боротьби за їх здійсненє. Значить, між тими, що є речниками нашої національної полїтики перед династиєю, перед державою, в парляментї, в соймі, на інтернаціональній аренї, і між нашою народною масою мусить бути внутрішний звязок: народна маса мусить кождий виступ своїх речників зрозуміти і признати корисним зі становища своїх інтересів і потреб материяльних і моральних.
Приступаючи з сим критериєм до тактики в останній соймовій сесиї, мусимо сказати, що вона сьому критериєви не зовсїм відповідає. Може бути, що власне така тактика була потрібна, але в такім разї мотиви, чому вона потрібна, не повинні бути нїяким секретом. Парляментарна репрезентация супроти суспільности, се не війсковий штаб супроти армії, щоб бавити ся в секрети і вимагати від суспільности слїпого послуху. Суспільність мусить знати і розуміти тактику своєї репрезентациї, щоб могла її апробувати.
Бо инакше витворюєть ся знеохота, зневіра, безпідставне підозріванє чогось непевного і т. п. явища, які мають деструкцийний вплив на суспільність, які витворюють ту мутну воду, де збирають ся ловити риби всякі темні людці. Яркий примір: наведене висше становище Руслана, який важить ся нашій репрезентациї закидати зраду національних інтересів, він, видаваний за чужинецькі гроші орґан, який перейде до істориї з соромним пятном полїтичної служби інтересам історичної Польщі на нашій землї.
Отже — треба все держати ся основних прінціпів демократичної полїтики, все піддержувати живий, ясний і сьвідомий внутрішний звязок між суспільністю і її парляментарною репрезентациєю.
Були часи, коли австрийська держава так відносила ся до нашого народу, що ми в праві були не вважати її нашим другом. Тепер здаєть ся, неначе держава починає розуміти і свої провини супроти нашого народу і хотїла би їх направити, з чого виходить, що наша теперішна національна полїтика повинна звертати ся не проти держави, тільки вести боротьбу за державу, за таку перебудову держави, де інтереси держави сходили ся би з нашими інтересами. Повинен прийти час, що наш нарід дійде в державі до такої сили і значіня, що одна з його суспільних верств чи навіть полїтичних партий стане представницею держави, візьме участь і відповідальність в правлїню держави. Але в кождім випадку, як не укладалось-би наше відношенє до держави, те відношенє повинні диктувати наші потреби, а не постороння воля, наша тактика повинна випливати з національних потреб і мати опору в суспільности, в зрозуміню суспільности, що власне така тактика потрібна, а не щоб ту тактику окружувала якась таємність, яка унеможливляла би зрозумінє і вимагала би слїпої віри.
Річ певна, що кождий громадянський дїяч, котрий з мандату громадянства заступає його інтереси, мусить мати повне довірє тих, котрих репрезентує. І він мусить довіря сього домагати ся — довіря повного й безумовного. Таке повне й безумовне довірє має в нашій суспільности наша посольська репрезентация, має вповні справедливо й заслужено. Одначе в дїяльности, на яку глядять мілїони людий, замало є знати, що маємо довірє: ми мусимо знати також, що довірє се тільки тодї буде зберігати ся й рости тай тільки тодї буде мати виховуюче значінє для загалу, коли воно буде не слїпе й безкритичне, а вирощене на спроможности щоденної контролї всїх наших слів і дїл, контролї, опертої на знаню і розуміню фактичного стану відносин, з яких слова ті й дїла виростають. Безперечно, що лучають ся в полїтичнім житю також моменти інтимної натури, котрі на разї — звичайно на бажанє другого контрагента — мають бути збережені перед публичним розглядом. Одначе моменти такі лучають ся тільки нечасто і виїмково. А маємо причину сумнївати ся, чи прим. пропущенє українським клюбом ряду законів, які видатно скріпляють теперішну міську господарку Львова, господарку явно гакатистичну супроти нашого народу, без попередного або бодай рівночасного полагодженя мінїмальних культурних домагань львівських громадян Українців, — чи обставини сього пропущеня і мотиви його справдї квалїфікують ся на те, щоб їх признати полїтично довірочними і інтимними.
Подібно як львівська представляєть ся й богато инших уже важних справ останньої сесиї.
Тут так і просять ся слова нїмецького ученого, що головною основою демократичної полїтики повинно бути недовірє, що учений полїтичний теоретик розумів так, що народна маса не повинна слїпо вірити, тільки повинна розуміти, контролювать і тільки на тій основі обдаровувати своїм довірєм.
Недостача докладного підготовленя і неможливість провірити кожду справу, се головна хиба нашої тактики в останній сесиї.
Поза сим треба ще вказати на ряд хиб щодо подробиць.
Так прим. переважна часть послів не задає собі праці перестудиювати історию нашої полїтики бодай за останнє півстолїтє і полїтику взагалї, щоб як слїд ориєнтувати ся в біжучих полїтичних справах.
Пригадуєть ся нам один бувший посол, який представляв нам, як "своїм розумом" дійшов до розвязки національного питаня. Показало ся одначе, що розвязка ся вже давно перед тим науково була оброблена теоретиками полїтики. А прецінь посол, котрий претендує на активну участь у веденю національної полїтики і котрий до такого проводу з уряду свого покликаний, — повинен слїдити за такими річами в лїтературі!
Та ще гірше, як посли не знають нашої власної полїтичної істориї. От хоч-би про 1848-мий рік і дальші роки є вже в нас чимало студий (передовсїм Івана Кревецького), а тимчасом п. Стронський все плете старі тенденцийні польські сплетнї про нашу полїтику з тих часів — і не дістав від наших послів належної, на знаню тих часів опертої відповіди! Питаємо, для кого в такім разї пишеть ся ті річи, коли вони навіть для провідників у боротьбі за права нациї остають terra incognita?!
За те маємо непродумані оклики "za naszą wolnоść i waszą", про "спільного ворога" і "свобідну Польщу" та "свобідну Україну", які дуже дивно сьвідчать про полїтичну осьвіту й оцінюванє полїтичного терену й полїтичного моменту тих, що з такими річами виривають ся.
Так само маємо плаксиві деклямациї про "справедливість" і "кривду", які в порівнаню з полїтичними промовами польських лїдерів виглядають так як примітивна промова селянина про народне горе в порівнаню з основною науковою студиєю на ту саму тему.
Маємо невисоке цінованє самих себе, коли провокацийні вигуки першого лїпшого Оконя чи иншого рядового на польських лавах виводять з рівноваги трохи не цілий наш клюб. Питаємо, чи прим. Тарновський, Старжинський, Лєo, Ґломбінський реаґують так само на виводи котрогось з рядових на українських лавах?! Треба мати міру і почутє самопошани, яке забороняє вдавати ся з ким-будь в полїтичні двобої!
Зорґанїзованої, постійно в евіденциї державної і одноцільно кермованої праці в соймових комісиях — поза двома-трома більшими — не було слїдно, а разом з сим пропала для звиш десятка молодих послів знаменита нагода впрягти ся в конкретну законодатну й адмінїстрацийну роботу, а за те може в них зродити ся зовсїм небажана й зовсїм безосновна гадка, що послованє для девяти десятих частий послів вичерпуєть ся кількома деклямациями на plenum і традицийними "заявами" на комісиях, а зреш тою, що воно якесь безробітне, спершу цікаве, потім нудне — ходженє по кульоарах...
Словом, остання соймова сесия, як з одної сторони через переведенє виборчої реформи принесла нам розширенє правного простору, потрібного для національного житя, а крім того принесла нам ряд фактичних здобутків, так з другої сторони зазначив ся в нїй ряд хиб і неясностий, які не можна признати корисними і на які вказати ми вважали своїм обовязком.
[Дїло, 25.04.1914]
VI.
На основі того, що ми сказали про останну соймову сесию, треба ствердити, що вона як цілість не зовсїм відповідала нашій національно-полїтичній лїнїї і не зовсїм стояла на висотї вимогів сьогочасної парляментарної тактики. Але що се була сесия виборчої реформи, то може й годї було повести в нїй нашу тактику инакше, і тому ми вказуючи хиби, здержуємо ся з катеґоричним осудом.
Натомість мали ми нагоду зазначити рішучо, що відбутє ще одної сесиї теперішного сойму вважаємо непотрібним і небажаним. На таке становище супроти плянів соймової сесиї зложило ся не тільки тверде пересьвідченє, що старий сойм є вже зужитим полїтичним знарядом, якого вже не слїд уживати до парляментарних функций, — але й побоюванє, що в старім соймі, при старім відношеню сил, готові повторити ся ті самі тактичні помилки чи може конечности, незгідні з нашою національно-полїтичною лїнїєю і наслїдком того некорисні для нашої національної полїтики. Треба отже заждати на новий сойм, достроєний до нового укладу суспільних і полїтичних відносин, в якім також відношенє національних сил буде нове.
Та вже нинї треба зазначити, що наших полїтичних провідників жде тепер велика й важна задача, до якої вони повинні заздалегідь приготовити ся.
Виборча реформа до парляменту розпочала а виборча реформа до сойму закінчила лїквідацию того режіму, який запанував був над нашим народом на основі конституцийної будови 1860-их і 1870-их років, режіму, який наше національне житє віддавав зовсїм під польську полїтичну курателю. Обі згадані реформи зробили в тій курателї вилім, і тепер зачинаєть ся для нас полїтичний період, в якім головною задачею нашої національної полїтики є робити той вилім все більшим і більшим аж до повногознесеня тої курателї.
Сї зусиля мусять бути ведені і на парляментарнім і на соймовім теренї.
На парляментарнім теренї мусить бути виборена рівнорядність української репрезентациї з польською, мусить прийти до значіня прінціп, що в справах краю центральне правительство мусить так само числити ся з голосом української репрезентациї, як з голосом польської, що всяке одностороннє даванє переваги польському голосови над українським мусить бути виключене.
З окрема мусить наша репрезентация виступити рішучо проти такої інституциї польської курателї над українським народом, якою є становище польського мінїстерства для Галичини. Ся інституция — незалежно від особи її репрезентанта і незалежно від нашого кождочасного становища до правительства — мусить бути трактована як в своїм заложеню і своїй сути напрямлена проти нашої нациї і всїми можливими способами мусить бути поборювана так довго, поки міродатні в державі круги не зрозуміють, що є полїтичною конечністю скасувати сю експозитуру кола польського — кола польського, зідентифікованого з цілим краєм Галичиною.
На соймовім теренї нове відношенє національних сил мусить спричинити нову полїтичну тактику нашої репрезентациї. Систему ставленя і полагоджуваня національних домагань і потреб "від випадку до випадку" повинно заступити домаганє реформи правно-полїтичного устрою краю в тім напрямі, щоби кожда наша національна потреба знаходила орґанїчно, на тлї того устрою, своє заспокоєне.
Се домаганє реформи правнополїтичного устрою краю мусять бути поставлене в звязок з потребою реформи правнополїтичного устрою цілої держави, наша національна боротьба мусить стати боротьбою за державу, за такий устрій держави, який державу робив би нашою державою, де наш нарід бувби органїзатором державного житя і репрезентантом сеї держави на своїй териториї.
В боротьбі між ідеєю перебудови Австриї на сильно сконсолїдовану державу автономних народів і сепаратистичною концепциєю перебудови Габсбурської монархії на союз історичних країв полїтичні провідники нашого народу мусять уміти відіграти таку ролю, щоби по перше побідила перша, австрийська концепция, а по-друге, щоб наш нарід дістав усї плоди тої побіди, щоб не зменшено його користий з тої побіди в користь репрезентантів сепаратистичної, краєвої концепциї — Поляків.
Коротко кажучи: В нові відносини, в які тепер вступаємо, наші полїтичні провідники, повинні внести нову полїтичну думку, так, щоби дотеперішні здобутки не викликали в нашій суспільности ериквієтизму, жебрацького вдоволеня окрухами, тільки стали операцийною підставою для здїйснюваня наших національних змагань в щораз більших розмірах, аж до повної повноти.
Щоби сповнити сю задачу, треба мати богато знаня, енерґії і витревалости. Сe нехай мають на увазї всї ті, що з приводу нових соймових виборів мають "охоту" рвати ся до полїтичної репрезентації і проводу. Розумієть ся, почесність становища манить, але треба тямити також про відповідальність, яка звязана з таким становищем.
Коли знаки не милять, ждуть нас великі днї. Щоб ті днї не застали нас малими!
[Дїло, 27.04.1914]
27.04.1914