І.
В перших днях марта с. р. появилася в "Dziennik-y Polsk-ім" (в чч. 58, 60, 63, 67, 70 і 75) коротка розвідка пос. Теофиля Меруновича, надписана: Kwestja ruska w Galicyi wobec rosyjskiego panslawizmu.
Пос. Мерунович з роду Русин і яко такій бере від довшого часу для себе право говорити о так званій "справі рускій" з становища то краєвого, то польского, мов-то якоїсь більшої цілости. Статьї єго на той темат приходилось нам уже нераз читати в органах галицкої і познаньскої праси польскої. Але які і були ті статьї, обєктивні чи субєктивні, основнїйші чи кинені лиш побіжно, всї они не лишили по собі ніякого видного слїду і від них "справа руска" не поступила наперед. Не можемо сказати, щоби пос. Мерунович в вільнїйших від занятя хвилях не интересувався тою справою і єї бодай з далека не студіював; не хочемо казати, щоби в єго студіях тут і там не пробивалась якась щирість для тої справи, — але вже та обставина, що голос пос. Меруновича лунав досі без відгомону і не посїдав нїяких практичних наслїдків, та обставина велить нам догадуватись, що або гадки єго о "рускій справі" стоять в великій суперечности з поглядами загалу польского і кермуючих сфер, або пос. Мерунович не був в силї увійти в саму суть справи і длятого труд єго дотеперїшний був безплодним трудом Сизифа.
Посол Мерунович говорить о "справі рускій" звичайно з становища польского, а ми не віримо, щоб рїшенє великого а в политиці не тілько австрійскій але і европейскій многоважного питаня руского стояло в якійсь безусловній зависимости від суспільности польскої. Розвязка сего питаня спочиває головно в руках самого ж народу руского. Але мимо того розвідки пос. Меруновича не можемо поминути без відповіди, бо при тій нагодї де-що може і поясниться само собою, а питанє руске вийде крихту на чистїйшу воду.
"Справу руску" розуміли Поляки і их праса періодична в різних часах дуже різнородно. З-разу неґовано єї безпощадно. Пізнїйше де-хто розуміє єї яко справу соціяльну, яко плід сусїдских чи товариских непорозумінь "попівства з двором" або на відворот. Де-хто хотїв би уважати за борбу елементу демократичного з аристократичним, тo знов яко суперечність, випливаючу з двох церквей і обрядів. Другі узнавали єї плодом махіявелизму политики австрійскої, плодом правила: divide et impera, инвенцією гр. Стадіона, Шмерлинґа і др. Ще инші уважали єї результатом амбитних змагань пок. Яхимовича, Куземского і других, а були і такі, що справу руску зливали з панславизмом россійским, з аґитацією благотворительних комитетів, і т. д.
Погляд пос. Меруновича на "справу руску" різниться від давнїйших і ще подекуди навіть від сучасних поглядів тим, що пос. Мерунович — не неґуючи Руси, а числячися з нею яко з якимсь malum nеcessarium — уважає "справу руску" в меншій мірї соціяльною, демократичною, обрядовою або штучно викликаною, а находить для неї ґенетичну причину в историчнім розвою народів европейских і називає єї борбою культури Заходу з культурою Всходу, католицизму з православієм.
На убитє "справи рускої" добирано у нас доси всяких средств. Хто єї просто не неґував, той радив дворам зблизитися в щоденнім житю до попівств, той радив асимилацію, знесенє Юліяньского календаря, заведенє монстранцій, супликацій, шкаплїрїв і т.д., — або, наколи чув в собі більше огню, ставив дивизу: pal go w leb maczugą, niech się nie męczy długo... Були у нас всякі проєкти чи то нивеляційні, чи на позір лагіднїйші, але остаточно змагаючі до нивеляції або бодай до хвилевого завороженя "справи рускої". По-при то все скидувано Русь галицку всякими инсинуаціями. Була на устах праси польскої гайдамаччина, соціялизм, анархизм, зрада Австрії, схизма... Инсинуації ті кидано на загал без пощади і без різниці. Русь в загалї, а галицку спеціяльно зроблено елементом деструктивним, ворожим всякому порядкови суспільному, а навіть ще недавно підсунено гр. Кальнокому таке понятє о Русинах галичких, мов-то одна их половина єсть наскрізь анархична, друга клониться до схизми і Россії.
Найтися в тім хаосї понять, віддїлити лож від правди, зрозуміти суть "рускої справи" і подивитись на неї из становища обєктивного, се — дуже трудне дїло. Длятого і ми не дивуємось, що і пос. Мерунович в розвідці своїй вештаєсь мов в якім лябиринтї, ставляєсь на різні становища, тілько не на руске, заходить до "справи рускої" різними фірточками, тілько не головними воротами, — не дивуємось, що він єї не зрозумів і до полагодженя єї не найшов відповідних средств.
Найтися в тім хаосї понять було для пос. Меруновича тим труднїйше, що хвилево і деякі органи праси рускої в Галичинї "справу руску" так замазали і скарикатурували, що лише знаток годен віддїлити зерно від полови. Були-ж і у нас періодичні письма, та що не перевелися, що не тілько зрадили свій власний народ, свою національність, знеґували єї, відреклись від неї з нинї на завтра, та ще в додатку помагали неприязній прасї польскій в киданю болотом і инсинуаціями на найщирїйші змаганя народу руского і тих одиниць, що з пожертвованєм і Леонидасовою витревалостію боронили святощей предків своїх. Чей-же всїм нам звістно, які епитети доводились народови рускому з таборів "Слова", "Пролома", "Червоної Руси", "Руси" о. Бобровича, "Мира" і що ті епитети повторяє по нинї краківскій "Czas" при кождій нагодї, коли яку-небудь акцію политичну треба спарализувати у Відни або в Римі. Був там і нигилизм, соціялизм, анархизм, индиферентизм, атеїзм і Бог знає, які ласощі. Зорієнтуватись отже в тім хаосї понять було і для пос. Меруновича рїчею майже неможливою і длятого за деякі похибки в єго по глядах на "справу руску" не можемо і не хочемо єго винуватити.
По тих кількох словах приступимо до обєктивного розбору розвідки пос. Меруновича.
[Дѣло, 17.04.1889]
ІІ.
Які-ж погляди мав посол Мерунович на "справу руску"? По єгo думці справа та не єсть нїчим иншим, як тілько відвічною борбою Всходу з Заходом, борбою, в котрій розходиться о ширенє культури західної. Борба та єсть також, по гадці пoc. Меруновича, суставною частею великого межинародного питаня всхідного. Исторія Польщі якo держави — каже він — на поли справ церковних, в штуці, литературї польскій і pyскій, в политиці, в устрою суспільнім та обичаєвім єсть безпереривним обявом процесу асимиляційного на грунтї культури західної всїх тих племен, що заселяла границі републики польскої. А і нинї на передодни великаньскої війни, може бути послїдної вже о панованє над Босфором, "наша квестія руска" — каже пос. Мерунович — відограє без сумнїву ролю, відповідну свому далеко-сягаючому значіню историчному.
Як з наведених слів виходить, то пос. Мерунович єсть тої гадки в пересвідченях, що нинї в Европі ведесь якась борба культурна Заходу з Всходом, т. є. межи елементами романьским в германьским з одної, а славяньским з другої сторони; борба межи католицизмом Заходу а православієм Всходу. Орієнту магометаньского мабуть пос. Мерунович не бере в рахунок.
Теорія о борбі культурній 3аходу зі Всходом не єсть нова. Про неї пишуть в толкують нераз Нїмці, а уважаючи себе висше культурним народом, оправдують тим самим право, пертись на Всхід. Уважаючи себе так званим "Kulturvolk-oм", беруть они право для себе до так званого "Drang nach Оsten". Теорію тую приложив пос. Мерунович видимо і до народу польского і думає, що вже в давнину нарід польскій був управнений пертись з висшою мов-то культурою на Русь, і що й нинї довершує він сеї мисії, а опозиція, яку находить из сторони рускої, єсть так звана "справа руска".
Тій теорії о борбі культурній Заходу зі Взходом Европи, а тим самим елементу польского з руским, мусимо рїшучо відказати всякої підстави.
Передовсім подумаємо над тим, що єсть культура? Дефиниція культури звістна. Єсть то сума плодів розвою матеріяльних і духових сил якогось народу.
В давні віки розвинулась культура найперше на далекім Всходї азійскім, в Китаю, відтак в Индії приґанґесовій, Мезопотамії, Феникії, Палестинї семитскій, халитскім Єгиптї і в Передній Азії. Як бачимо, ишла она зі всюду на захід. Коли-ж та культура стала звільна переноситись до индоевропейских поселенців Греції і Италії, тогдї можна було говорити о впливі культурного Всходу на некультурний Захід. Коли потім головною підоймою культури став христіянизм, тогдї можна було говорити о борбі идей і понять христіяньских з світом поганьским Греції і Риму. Коли Византія понесла христіяньство на Всхід, а Рим на Захід Европи, то ще була оправдана теорія о борбі культурній христіяньско-клясичного світа з варварско-поганьским елементом славяньским і ґерманьско-романьским.
В середних віках можна було говорити о борбі двох церквей: західної і всхідної; о борбі римско-нїмецкого цезаризму з принципатом папства; о борбі елементу нїмецкого з Славянщиною на Полабію, в Чехії і у Польщи; о борбі старого ладу вічевого, патріярхального з новими порядками монархизму на Заходї. Церков латиньска виступала, бувало, аґресивно против церкви грецкої; цезаризм строгій боровся з олиґархію аристократичною, шляхта обмежувала самовласть монархів, міста ставали до борби з шляхтою, шляхта давила стан сельскій і т. д. Борб тих різнородних, а в части лиш культурних було дуже богато і то не лиш на Заходї, але майже по всїх закутках Европи. Всякі новаторства религійні, суспільні і политичні супровожались борбами, а послїдна з них, дуже кровава, звелась у Франції і понесла на всю Европу понятє свободи совісти, рівности станів і рівности прав горожаньских. Як з всякою певностію першою борбою в родї людскім була борба економична, борба о хлїб, так консеквентно вийшли з того всякі борби политичні, відтак религійні з признакою борби культурної, а ми жиємо, можна сказати, в епосї борб національних і политичних, котрі з розвоєм духовим народів мусять колись уступити місця знов борбі чисто економичній.
Як же-ж помирити тепер ино-що сказане і дїйстне з теорією пос. Меруновича, мов-то "справа руска" — на скрізь справа національна — єсть борбою високо культурного Заходу, по гадці пос. Меруновича, з менше культурним Всходом?
Така теорія видиться нам, щонайлекше осудивши, єсть грубим анархизмом і помішанєм понять. Чи думав пос. Мерунович, що нинї Захід Европи стоїть що-до культури духової так дуже висше від Всходу? Чи безконфесійність Франції в парї з комунизмом, чи єпископальний лютеранизм Англії, чи побожність протестантска з теорією: "Macht vor Recht" суть для него тими признаками висшости культури Заходу? Чи може мораль христіяньства на Заходї стоїть висше від морали христіяньства на Всходї? Чи Захід величаєсь більшими честнотами религійними або горожаньскими? Чи Пушкин, Мицкевич, Шевченко не достойні станути побіч Шиллера, Ґетого, Байрона, Кальдерона, Аріоста в др.? Чи селянин славяньскій темнїйшій від вандомского, кастилійского або баварского хлопа? Нинї, в епосї печати, пари і електрики, де мисль людска не знає обмежених для себе просторів, де всякій плід духа людского стаєсь в одній хвили власностію всего европейского світа, нинї не вільно говорити нї о висшости расовій, нї о якій небудь культурній борбі. Єсть культурні струї, але і ті не пливуть виключно з Заходу на Всхід, а несуться і в направленю противнім, йдуть і з півночи на полудне. Всї три племена европейскі обмінюються взаїмно добутками культурними і то в спосіб наймирнїйшій, не сполучений з нїякою борбою.
Як би був пос. Мерунович заговорив о висшости культури матеріяльної на Заходї, ми би з ним і не спорили, хоть і на тім поли Всхід европейскій не потребує признавати Заходови безвзглядно висшости. І тут довершаєсь обміна хоч-би брабантских коронок з россійскими юхтами, ліоньских шовків з брокатами московскими, берлиньских золотих виробів з тульскими самоварами.
А придивімся тепер близше теорії пос. Меруновича о висшости культурній Польщі над Русею і Московщиною. Чи пос. Мерунович не свідомий того, що вся француска і англійска наукова і красна литература з нинї на завтра находиться вже в Петербурзї і доперва via Петербург і Варшава сунесь поволи до Галичини? Чи не свідомий пос. Мерунович того факту, що всякі идеї Заходу приймає з найбільшою тяжкостію і сонливостію польскій Краків? Як же-ж супротив такої сумної дїйстности можна ще чванитись якоюсь висшою культурою елементу польского і навязувати єму тяжке бремя ширеня культури на Всходї?
Але пос. Мерунович пійшов ще дальше в своїй чванливости. Він хоче розуміти, що і исторична Польща довершала колись мисії культурної на Всходї, т. є. на Руси яко безпосередній своїй сусїдці. Тут очевидно зайшло знов велике непорозумінє. Польскій Drang nach Osten помішав пoc. Мерунович непотрїбно з культурою, а борбу Польщі з Русею, що велась від часів Казимира Вел. в зовсїм инших цілях і в иншім характерї, назвав непотрібно борбою культурною. Пос. Мерунович вибачить нам, що ми і на тім поли розійдемося з єго теорією.
Що з часу панованя послїдного Пястовича в Польщи починаєсь борба Польщі з Русею і на відворіт, — того перечити не можемо, бо о тім широко і ясно говорить исторія. Але чи тую борбу можна назвати культурною? Чи не викликали єї аспирації политичні, религійні та нові порядки суспільні? Пос. Мерунович хотів-би лише ті властиві причини закрити теорією о мисії культурній, і длятого ренитенцію Руси називає "справою рускою". Безосновність твердженя докажемо аналогією.
Як звістно, Нїмці саскі, уважаючи себе висше культурним народом, перлись від часів Альбрехта Медведя у землї полабских Славян і нищили их. Але і они були завсїгди на стілько чемні, що свій Drang nach Osten називали культурною poботою межи варварскими Славянами і тим своє варварство штучно закривали. Небавом пізнїйше робив таку роботу орден нїмецкій на землях польских і литовских, нищив их огнем і мечем, але завсїгди під покривкою, мов-то він несе культуру христіяньску, культуру Заходу на Всхід. І полабскі Славяне, і Польща, і Литва опирались тій мнимій культурній мисії всїми силами і зовсїм справедливо. Що-ж сказав-би пос. Мерунович на то, як би ми, йдучи за єго теорією о оправданій культурній борбі Заходу зо Всходом, то нищенє Польщі Нїмцями назвали "справою польскою" і хотїли єгo оправдати висшостію культури нїмецкої? Що сказав-би пос. Мерунович, як би ми і нинїшну кольонизаційну систему зелїзного канцлера хотїли оправдати також висшостію? "Справа польска" в Познаньщинї не була-би тогдї борбою національною, а лиш неоправданою опозицією темнїйшого Поляка против культурнїйшого Нїмця. Не думаємо однакож, що пос. Мерунович підписав-би своє имя під ту теорію, але то констатуємо, що він повним именем підписався під теорію, що "справа руска" не єсть нїчим иншим, як лиш продовженєм культурної борби Заходу зі Всходом...
Пос. Мерунович каже, мов-то ціла исторія Польщі єсть процесом асимиляції Руси на заснові або грунтї культури західної. І се сказанє на скрізь хибне, бо исторія учить нас зовсїм чого иншого і подає зовсїм инші причини вікової борби межи Польщею историчною і Русею. Пос. Мерунович буде знати, що Русь перших Руриковичів, Русь галицка Ростиславичів та Романової линії не воювала з Польщею. Були се два окремі, від себе независимі организми политичні о подібнім устрою державнім, але о різнородних елементах етничних і иншій вірї. Причин до борби не було у них нїяких. Противно навіть: межи Пястовичами а князями рускими були дружні і мирні відносини, а бувало і так, що обі династії не тілько своячились між собою, а приходили собі взаїмно в поміч. Неприязнь і борба настали доперва з хвилею, як Русь від могольского заходу знемогла, а сусїдна Польща за часів послїдного Пястовича вступила на дорогу политики аґресивної, принявши при тім на себе мисію латинщеня Всходу. Аґресивність тая в исторії Польщі тягнесь червоною ниткою через довгі віки і замітна ще й нинї. Польща посягає заборчою рукою за весь час панованя Ягайловичів постепенно, з-разу за Поділєм і Волинею, і пізнїйше за всею так званою Литовскою Русею аж по степи заднїпрівскі і північну Двину. О культурній роботї Польщі на Руси нема тогдї і тїни. Противно, за Ягайловичів культурна струя пливе як-раз з богатої Руси до бідної Польщі. Исторія знає лиш то, що вже Ягайло віддав Поділє руске і Червону Русь панам польским і що він першій забавився в мисію религійну. Єгo син Казимир знищив удїльність княжества Кіївского, Александер зложив унїю персональну, а послїдний Ягайлович знищив послїдні признаки автономії политичної Руси литовскої. Суть то часи, коли чужина, а не культура Заходу тиснесь на Русь, коли понижено церков руску, а весь стан селяньскій закрїпощено. А чи лучше було за королїв елекційних? Чи благословити нам часи великої і кровавої борби о свободу совісти, личности і майна? Чи одушевлятись нам самоволею шляхти, кровавими жостокостями Яреми Вишневецкого, Чарнецкого і других? Чи в тім лежав труд культурний? Чи маємо величати подїл Андрусівскій або видачу Поділя Туркам? Чи може в историчній пустини на межах Польщі, Россії і Туреччини шукати плодів культури західної? Сотки фактів грубо-некультурних записала исторія тих часів, в котрих пос. Мерунович хоче на силу добачати довершену культуру, за котрими він здаєсь тужить і котрі рад-би ще нинї приміняти до политики польскої.
Длятого пос. Мерунович вибачить нам, коли скажемо, що він перед написанєм своєї "Kwestji ruskiej" не завдав собі труду перевернути своїм пальцем хоч кілька картин не то лїтописей руских, а бодай историків польских. Пустословити можна, але не при так важних справах, якою і по єгo гадці єсть "справа руска", великій чинник в квестії всхідній.
[Дѣло, 18.04.1889]
ІІІ.
Посол Мерунович не витерпів, щоб, заговоривши про "справу руску", не звязав єї зараз з панславизмом московским. Добра половина розвідки єго толкує лиш про панславизм, звідки він взявся, де виростав, в яку силу до тепер вбився, як широке поле єго дїланя і т. д. То сталося вже модою у Поляків, що они всюди коло себе добачають так звану "аґитацію" московску, а від "справи рускої" не годні єї розлучити нї на хвилинку. З брошур і статей, писаних досі на той темат, можна-би зложити кільканацять грубих томів. Панславизм московскій "nurtuje" по их гадці всюди там, де Польща не в силї вложити своєї руки, де терен до "agitacji polskiej" усунувся з-під єї ніг. Але хотя то "nurtowanie" панславизму московского в очах политиків польских так старе як світ, хоть они тим панславизмом від довгого часу полохають Европу, а головно Австрію, то мимо всего сам пос. Мерунович мусїв признати, що крім Раєвского і Адольфа Добряньского, не було в Австрії богато значущих аґентів панславистичних і що ті аґенти не успіли зискати богато адептів межи народами славяньскими в Австрії взагалї, а межи Русинами австрійскими з-окрема.
Пос. Мерунович каже навіть в однім місци сам (ч. 62 "Dziennik-a Polsk.), що теоретичний панславизм збанкротував вже в Австрії і що осталась лиш "реальна аґитація москалефильска межи молодежею шкільною, селяньством і интелигенцією рускою, правлена, по єго гадці, зручною рускою (якою? — того пос. Мерунович не каже) і що кадри московскої армії знаменито зорганизовані: официри евиденційні на становисках, а жовнїри дома, при щоденних занятях. Таким чином не видко тої армії зорганизованої, але на даний оклик она явиться".
Що-ж сказати нам до сих слів пос. Меруновича? Истнованя панславизму не думаємо перечити. Не перечимо також, що він хвилево находив для себе то меншій то ширшій терен в Австрії і що слїди єгo лишились подекуди аж по нинїшний день. Але мимо всего мусимо заперечити той мнимий факт, що в Галичинї нашій успіли панслависти московскі зорганизувати якусь формальну армію. Така инсинуація не тілько безосновна, не тілько кривдить честь нашу національну, але єсть і родом доносу. Чого-ж пос. Мерунович не показав хоч одного жовнїра з тих кадр, чому не поіменував официрів? Як суть такі кадри московскі в рускій Галичинї враз з евиденційними официрами, то обовязком пос. Меруновична було поіменувати их, але на весь нарід рускій кидати так тяжке підозрїнє зради над собою самим і державою, до котрої Русини галицкі та буковиньскі належать — не вільно і пос. Меруновичеви.
Пос. Мерунович міг згадати факти, що колись пок. Паляцкій і Риґер враз з нашим Головацким їздили на етнографичну виставу до Москви; що в 1860-их роках пок. Раєвскій ширив панславистичні идеї межи молодежею университетскою у Відни; що "Слово" в 1866 р. призналось до племінної єдности з народом московским; що Адольф Добряньскій шукав з-разу по Галичинї а пізнїйше по Відни за адептами панславистичних теорій; що Живний навертав Чехів віденьских на православіє; що в Чехах по нинї одна частина праси зглядаєсь з панславистами московскими і т. д. Міг пос. Мерунович сконстатувати, що благотворительні комитети славяньскі по нинї удержують аґентів своїх межи поодинокими народами славяньскими в Австрії; що оберпрокурор св. синода Побідоносцев рад-би всїх Славян европейских сполучити в церкви православній; що православіє виступає нинї аґресивно против церкви католицкої і т. д. Все то міг пос. Мерунович напечатати найгрубшими черенками в своїй розвідці, але инсинуовати загалови народу руского, мов-то він зорґанизував уже кадри, вороді Австриї, се — велика смілість из сторони пос. Меруновича, і ту инситуацію мусимо рішуче відперти.
Совістний созидитель "справи рускої", який всяку ту справу звязав з панславизмом, повинен був от що [...] сказати: Констатую, що панславизм московскій від кількох десятків лїт стараєсь найти для себе і прихильників посеред Славян австрійских. Панславизмом тим одушевлялись ті а ті лиця посеред Чехів, Словінців, Словаків, Русинів а навіть Поляків. Дїялось то именно в тих часах, коли кабинети австрійскі на скрізь централистично-нїмецкі всїми силами старалися спиняти національний розвій згаданих народів славяньских, а их права неґували. В Галичинї рускій, найблизшій сусїдці Россії, датуються спорадичні обяви панславизму мовсковского головно з часів ери конституційної. Деякі виднїйші патріоти рускі, зрозумівши, що статут краєвий Шмерлинґа засудив Русинів галицких в законодавстві краєвім на вічну майоризацію, а добачаючи, що більшість соймова права національні их народу безпощадно неґує, вступили на дорогу панславизму з простої десперації. Шмерлинґ і поодинокі більшости сойму галицкого суть головними виновниками панславистичних теорій межи Русинами галицкими. Але народ сам і єго світска і духовна интелигенція держаться вірно прапору національного, борються з всякою витревалостію о права національні, які запоручає им конституція австрійска, а наколи ще тут і там обявляються якісь симпатії для Россії, то виходить то з незручної политики внутрїшної кабинету гр. Таффого, з нерозуміня справи рускої, з неохоти центрального правительства, з браку иниціятиви правительства краєвого і слїпоти керманичів политики польскої, т. є. слїпоти станьчиків, вірних союзників завзятих подоляків. Панславизм московскій буде так довго находити адептів межи Славянами австрійскими, як довго тим Славянам не буде дана повна рівноправність.
Пос. Мерунович був навіть по трохи на дорозї до таких поглядів на "справу руску". Він каже, що "Сторонництво так званих народовців становить нинї без сумнїву найсильнїйшій табор в рядї сторонництв руских; що они справу руску двигають власними силами, крейцаровими жертвами заснували численні товариства і видавництва, на котрих і основуєсь их сила. Москалефили мають, по гадці пос. Меруновича, своє пристановище лише в Народнім Домі і в Ставропигії. Успіхи народовців достойні подиву. Навіть і консисторії рускі нинї не ті, що давнїйше. Як суть там які москвофили в рясах, то мусять тихо сидїти. Маса духовеньства звернулась рїшучо до табору народовців і жаден з епископів не позволить нинї на замасковану пропаґанду православія." Пос. Мерунович згадує і про успішне дїланє "Просвіти", про "Дѣло", "Батьківщину" і "Зорю", про "Академичне Братство", "Бесїду", "Раду Народну", "Часопись Шкільну", "Товариство Педагогичне Руске", згадує і про народовців буковиньских і т. д. Він бачить наглий зріст русчини в Галичинї, розуміє силу сего розвою, але мимо всего не міг встерегтись, щоб звичаєм органів праси польскої не кинути і тяжким підозрїнєм на весь нарід і щоб не заговорити о якихсь кадрах панславистичних з евиденційними официрами.
[Дѣло, 24.04.1889]
IV.
На вступі розвідки своєї пос. Мерунович назвав "справу руску" борбою культурною Заходу зі Всходом, але се шумне названє не стояло єму в дорозї, щоби в дальших уступах розвідки радикально змінити погляд свій на ту справу і видумати для неї зовсїм иншу причину ґенетичну.
Пос. Мерунович признає, що "справи рускої" не винайшов в Галичинї гр. Стадіон. Рух національний вийшов з самого-ж люду руского, хотя без всякої свідомости (!). Струї демократичні, що в р. 1831 поплили скрізь по Европі від липневої революції францускої; девиза, що всїм треба вертати до люду, бо лиш через люд зможе собі нарід придбати лучшу будучність, все то найшло для себе приступ і в Галичинї і витворило — "справу руску". Она, по гадці пос. Меруновича, уродилася з народної пісни, з пісень: "Не ходи Грицю на вечерниці" і "У нашої попадї два кутаси на задї", з пісень, що зібрав Зорян Ходаковскій та Вацлав з Олеська і які так радо співано також в товариствах польских. Заспівавши руску піснь, стала молодїж польска і руска конспировати против Австрії, і то називає пос. Мерунович фазою, коли справа руска в-перше вступила на арену политичну і то в видї принадної дївчини, — котру всї сердечно полюбили. Тілько небавом сподїялось велике лихо! До сеї принадної, идиличної дївчини стали свататись різні люде, взяли єї межи себе, обертали на всї сторони, а ще й нинї знущаються над нею. Першим женихом явився хлоп рускій, мовчаливий, але живлячій в души вікову ненависть до Ляхів яко "панів". Потім стала молодїж руска відгребувати з непамяти всякі перекази про козаччину та панщину і "справа руска" прибрала напрям ворожій справі польскій, именно справі шляхотскій. Від сего часу фантазує собі пос. Мерунович, — той з Русинів єсть більшим патріотом, хто більше ненавидить Ляха. В душах руских загомонїли оклики великого бунтівника Хмельницкого, до того прийшов панславизм з Відня, семинарії духовні у Львові і Перемишли стали єгo розсадниками, аґитація пійшла по краю, зручні аранжери прибрали тую мішанину гайдамацкої ненаввсти до Ляхів і московско-православної пропаганди в одїж австрійскої льояльности і от — идилична дївчина перемінилася в так звану "свято-юрщину", котру плекали централи нїмецкі і з котрої виплекали панславизм московскій, чим нїби, по гадці пос. Меруновича, єсть нинї справа руска з московскими кадрами і евиденційними официрами.
Прочитавши такій родовід "справи рускої", признаємось, ми не хотїли вірити, що під статьєю підписаний посол сойму краєвого. Ціле виглядає більше на казочку для дїтей, як на розвідку политичну. Бо і хто міг знати, що Русь за истнованє своє має дякувати покійному Грицеви, що ходить на вечерниці, або тим двом кутасам у попадї! Ну, аж тепер "справа руска" виплила нa чисту воду і, аналоґично судячи, ми можемо бути певні, що "справа польска" уродилася з пісни: "О gwiazdeczko", "справа ческа" з "Andulki, me zite" і т. д. Але взявши рїч на серіо, чи годилось пос. Меруновичеви бавитись в такі виводи? Чи то значить виробити опинію публичну, чи може і бавитися в піжмурки? І от в тім лежить у нас ціле лихо, що, не знаючи дати ради "справі рускій" і не хотячи подивитись на неї реально, з всею достойностію, пос. Мерунович і єму подібні публицисти крутяться безвихідно у якімсь чуднім і несенїтнім коловоротї, починають на "Грицю", а кінчать на опудалї московскім. Не знаємо, чи в такій писанинї буває більше наївности, чи иронії?
Але пос. Мерунович пише досить зручно. Щоби покрити свої путанини, він в дальших уступах розвідки наводить рїчи послів польских, які виголошено в соймі галицкім при дебатї над внесенєм пос. Романчука 2 і 4 сїчня 1886 р., і тим ставить мов-то доказ, що сойм галицкій щиро заходиться коло "справи рускої", тої идиличної дївчини, що єї так безпощадно зноровили самі Русини, прибравши єї то в гайдамацку, то московску одїж. Він наводить слова пос. Малецкого, котрий при згаданій дебатї сконстатував, що Русь жиє, хоче розвиватись і не тілько не можна єї неґувати, але що не годиться спиняти єї розвою. Він наводить і слова кн. Чарторийского, котрий обставав за руским язиком в школах народних і середних, бо сего вимагає не лиш педагогика сама, не лиш справедливість, але і интерес самих Поляків. Він згадує і про рїч пос. Романовича, котрий провірив, що причиною упадку Польщі була неґація Руси. Згадує і про рїч пос. Бобжиньского, що рад-би для Русинів длятого бути справедливим, бо він і для народу польского домагаєся справедливости. Згадує вкінци і про гр. Сганислава Тарновского і кн. Адама Сапігу, що в подібний спосіб говорили тогди в соймі про "справу руску". Але навівши все то, — о чім ми давно вже знали, а що, як звістно, скінчилось на солодких словах і "справи рускої" нї трохи не посунуло в перед, — пос. Мерунович вертає назад до свого блудного коловороту і каже, що: для "справи рускої" нинї не треба нїчого робити. Він питаєсь: Чи відновляти ще раз угодові внесеня Лавровского і д-ра Каміньского? Чи творити нові угодові сторонництва рускі? Чи фабрикувати новий ґатунок Русинів на подобу чотирох примірників митрополичих Русинів, парадуючих в віденьскім райхсратї? Чи наймати знов, як бувало вже кілька разів, руских дневникарїв, щоби на силу видавали угодові дневники рускі, котрих нїхто не предплачував? Всї ті средства не доведуть до ціли і не потрїбно их витягати з складів зужитої старини. А що-ж належало-би зробити? Лишити все як єсть, най буде як бувало, а справу руску най рїшає zdrowy instynkt ogółu ludności, доспілість политична опинії прилюдної як польскої так і рускої, і roztropność mężów, що кермують справами Галичини. Як би вже конче потрїбно щось зробити для справи рускої, то радить пос. Мерунович розвести аґитацію руску за кордоном в Россії. Тогдї, по єго думці, виросте квестія руска за кордоном, розгориться великим огнем над Днїпром і — розумієся — спалить Россію. Буде се Немезис за то, що Россія сїє панславизм свій в границях Австрії...
На тім кінчить пос. Мерунович свої погляди на "справу руску" і свої проєкти, певний того, що наговорив богато мудрощей і що прислужився Руси галицкій як найлучше. Що-ж сказати нам до всего? Чи полемизувати з тими виводами, чи може лишити их без відповіди? Мабуть полишити все в спокою буде найлучшою відповідею на фантазію пос. Меруновича. Брати их серіо — трудно. Деінде, то всякі справи національні трактуються в дорозї законодавчій, права народів обезпечаються законами чи административними розпорядженями, і тим лагодяться суперечности і борби національні. До того стреміли від початку ери конституційної всї посли рускі як в соймі галицкім, так і в радї державній, до того стремів і пок. Юліян Лавровскій, то мали бодай на устах деякі посли польскі при згаданій дебатї над внесенєм пос. Романчука, в тім лежала-би вся запорука приязнїйших відносин Русинів до Поляків в Галичинї, того вимагав-би интерес краю нашого і интерес Австрії, то могло би бути почином консолидації сил славяньских, в тім лежала-би запорука, що народи славяньскі остояться против централизму національного в виключну користь народу московского, — того однакож не хоче пос. Мерунович і в тім лежала-би вся біда, наколи-б не та обставина, що з одної сторони нарід рускій, з другої всякій мислячій муж державний над проєктами пос. Меруновича мусить перейти до порядку дневного.
[Дѣло, 25.04.1889]
25.04.1889