Воскресенє!

Тодї він забажав жити опять.

У тій сьвятій тиші перших блесків Сьвята, коли ранним сьвітом понесла ся солодка пісня Ангелів про Воскресшого Спасителя, він відіймив чару отруї від уст своїх і зболїлим оком поглянув на сяєва першої зелени там на всьміхнених просторах сьвіта і він — забажав жити опять.

Він — Фавст, онтой безмертний символ вічної людини.

Правда, се тільки чудова казка великого поета. Ся Фавстова зневіра в житє, ся його розпука ізза страченої ціли істнованя та його позірної порожнечі і безвартности та се його позірне бажанє смерти як одинокого виходу із скрутів болючого сумніву. І може се тільки казка великого поета, що радісна пісня Воскресеня розбудила у смертельно втомленої людини нову охоту до житя. Але в тих казках безсмертних поетів є великі правди житя. За теж ми вік-у-вік стаємо святочними рядами перед їх мраморними подобами і вінчаєм ті їх дорогі подоби як святість та співаємо їх Духові пісню хвали. За ті великі правди життя іменно, якими вони визволюють наші душі із оков темряви. І в тій величній казці німецького поета про великодній захват його героя — є тільки величавий символ тої одної прояви нашого житя, яка все і всюди повторяєть ся, все і всюди темними очима вічности глядить на людину та бажає своєї розвязки. Рукою глибокого знавця людських душ поет звів в одно трагіку нашого життєвого горя і непереможну тугу нашх душ за обновою нашого житя, за Воскресенєм, і під животворчим подихом його ґенїя ся люба воскресна пісня стає символом внутрішної обнови людини.

Значить тут — у побідї непереможної туги наших душ за житєвою обновою, основаній на творчости в повнім значіню того слова, добачати нам нинї утаєний символ Сьвітлого празника Воскресеня?

Мабуть тут. Великодна пісня все пригадує нам, втомленим, мученим боротьбою і сумнївами героям житя, що ся Фавстова чаша отруї, те його бажанє спокою і ся туга за смертию, не є достойною нас розвязкою наших житєвих проблємів. Фавстови треба жити далї. Значить — ми мусимо жити. Треба нам все підносити ся з рабів наших стремлїнь та з темряви наших душ до сяючих вершин житя. Ми мусимо бути творцями. Попри цілу темряву наших житєвих овидів не вільно нам тратити з очий сяйва ідеалу. Наші житєві невдачі, правда, і наш трійливий скептицизм шматують його день в день на кусні, той наш ідеал. Інколи не маємо його зовсім і глумимо ся з нього так, як глумимо ся над забавками наших дїточих лїт. Інколи тратимо з очий ріжниці, які заходять між здоровим критицизмом і дряхлою скептикою хорих душ, Ми готові подавати за критичні правди те, що є тільки софізмами нетворчої зневіри в нас самих.

Ось ми готові критикувати великодну пісню як щось відорване від нашого житя, як немодерний культ релїґійної лєґенди і добачати в ній хитрого інтруза, який пережитою містикою релїґійних почувань хоче хмарити нам наші ясні теориї про сьвіт. Релїґія? Що таке релїґія? Богослови скажуть нам, що се звязь людини з Богом, але ми, модерні скептики, питаємось ще за дефінїциєю понятя Бога і маємо свої закиди проти тої дефінїциї. Нам іменно красше бути монїстами і красше жити без нїяких звязий. Звязь з Богом назвемо релїґійним забобоном і відкинемо її в імя поступу. 3вязь зі суспільностию та її інтерес ми скритикуємо безпощадно як товпопоклоньство і демаґоґію, а звязь нашу з висшим житєм назвемо етикою рабства і протиставимо їй чудові настрої нашої боговитої самоти. І здаєть ся нам, що такий крайний еґоїзм нашого житя, се найкрасший ефект нашої поступовости. На що нам ширших поглядів на висоти і глибини житя докола нас, коли нам душі співають химерну пісню про велич нашого позбавленого усїх звязий та пережитих ідеалів індівідуалїзму?

І здаєть ся нам, що наші душі не потребують обнови. Що є в нас якась досконалість, при якій можемо лишити ся, не поширяючи нїчим овиду наших заскорузлих душ. Живемо собі здорово по правилам інерциї. Ідеалїзми лишаємо нашим наївним наймолодшим, а самі живемо ось осторонь доброго і злого. Знаємо іменно, що не заворушить нами нї релїґійна рефлєксия, нї cycпільний клич, бо ми одно і друге навчили ся легковажити. Релїґія є для дїтий, а суспільність се очевидно конечний термін економістів і фільософів. І згодом ми привикаємо цурати ся всього, що можна би назвати висшими обовязками людини і витворюємо собі слимачі екзистенциї. Вікно нашої комнати стає нам за сьвіт, а наші щоденні їдові пори є єдиними реґуляторами нашого житя. І на вид — нам добре з тим житєвим ладом слїпих мякунів. Правда, є в ньому страшлива безідейність. Є в ньому смерть, яка стократ грізнїйша є від чисто фізичного загину, бо трійливий подих тої смерти in vivo вбиває цілі поколїня.

Але ось — невидимий ґенїй житя заставляє нас робити наші житєві обрахунки. Будить ся в нас щось в ролї того кумедного явища, яке називають наївні теольоґи совістию, а яке є таке кумедне тому, що ми його все ще не в силї вияснити чисто мізковими функциями. Час до часу іменно стаємо як Фавст почувати в собі страшну порожнечу. Зле нам з нашою духовою самотою. Зле нам без Бога, без ідеалу і без звязи зі суспільностию. Але наш трійливий скептизцим і ся наша байдужність проти висших змагань житя забили в нас і старорелїґійного Бога, і дїточі ідеали та всякий хист до суспільної співтворчости і ми шукаємо чогось, в що не віримо, і рвемо ся на шлях, який є для нас провалом. Контакт з житєм іменно є лекше тратити, як здобути його на ново. А соромлива і болюча порожнеча нашого безідейного житя жене нас за всяку ціну до того контакту. Соромлива вона і болюча, бо хто не ме соромити ся за змарнований скарб сили в собі і хто не ме болїти над вбивчим заслїпленєм власної душі? Стаємо почувати брак великих переживань в собі і страшну тугу за ним. І на тій точці — тут, де ми почуваємо брак справдїшного житя в нашім житю, де добачуємо, як мало божественного, висшого, ідеального було в нашім слимачім істнованю — тут злощасна чара Фавстової отруї є найблисше наших рук. Vanitas vanitatum або красше: horror vacuі.

Знаємо й ми — Українцї, знаємо болючу правду сих житєвих обрахунків, яких вислїд — порожнеча. Крізь незабуті піснї нашого найбільшого поета червоною гадюкою вєть ся сей проклонний крик в сторону духової неволї, яка людинї гнилою колодою велить бовдуріти на шляху житя. Нїчого Шевченко так не боїть ся, як забутя в лонї свойого суспільства, а його дївчата без ваги проклинають матїр, коли її химерна воля не дала їм піти за тим любком, який мов був для них репрезентантом живучого житя. Нї — ідеальні пориви висшого почуваня не дадуть ся заступити бездушними схемами, хитрою бухгальтериєю житєвою. В Шевченковому "без пригоди мов негода" — є бездонний житєвий траґізм. Вічна туга людини за великим переживанєм по лїнїї ідеалу, по лїнїї житєвої творчости.

А коли розгорнемо книги наших молодих і наймолодших співаків України, то саме тут стрічаємо ся з відгуками тої внутрішньої порожнечі, тої повної відсутности духового змісту, яка стає проклоном людини, обмеженої тільки на еґоїзм власного почуваня, не спрямованого в стоpoну великих овидів загального житя. Нашу цілу модерню поезию характеризує брак глибшої ідейности, брак звязи її з питанєм релїґії, з глибшими питанями творчости та суспільного житя, мабуть відгук того завуженя нашого социяльного житя, тих шабльонів, які витворюють ся в наших середовищах, які пливуть із каламутного жерела нашої байдужности до житя як такого. Коли національна штука є — чи має бути поневольним висловом даного національного житя, то висновок із наших творів штуки на наше справдїшне житє не є відрадний. Бажанє вічного спокою, туга за смертию отже стала вже майже постійним реквізитом українського поета. Наш читач все ще мусить вертати ся до Тараса, або до Франка, коли хоче, щоби слово його рідного поета розбудило в нїм справдїшний огонь животворного почуваня.

Чому одначе ми новітні Українці не маємо іти далї? Чому справдї воскресні почуваня мають в нас розбуджувати ся все тільки у сяйві ювилейних естрад? Чиж справдї те химерне бажанє смерти наших поетів мало би бути найхарактеристичнїйшою признакою модерної української душі? Нї — у нашім народї є і повинно бути бажанє Воскресеня. І коли ти, сумовитий лїрику, сам витягаєш може руку за чарою Фавста, то твій нарід слухає з розкошию ангельської піснї про воскресшого Спасителя нашого істнованя. Бо для української душі в її найблагороднїйшім єстві — се Воскресенє великого Обновця людства не є тільки леґендарним мітом неістнуючої релїґії. Наш скептицизм не має нїчого спільного із глумом скептики Француза, в нашім скептицизмі є тільки глибокий жаль нашого хвилевого розчарованя. Нас тому легко навертати і легко в нашій душі розпалити опять вгасаючий огонь ідеалїзму. За те нашим національним пороком є хиткість нашої волї до справдї творчого житя. На точці тої волї ми всї є менше або більше здеґенеровані і нам треба все повторяти лекциї тої великої штуки, силою якої хтось чогось хоче в житю. Ми мусимо справдї хотїти жити і мусимо старати ся зрозуміти завданя новітнього часу. Тих наших співаків, які нам виспівують про свою рознїжену тугу за чимсь, що вони й гаразд не вміють назвати по імени та визначують кроки своєї творчости сльозами пролитими зза пропащої мрії несьвідомої житя душі — тих наших співаків кажу ми повинні змаловажити у притворі нашої культури, а її промінистим девізом покласти те велике слово: Сьвідомість.

Мусимо бути сьвідомі того, де йдемо, чого шукаємо, яких способів і як ужиємо в боротьбі за наше істнованє та чого сподїємо ся по наших безсонних трудах. Орґаном, яким нам треба резонувати прояви широкого житя, нехай в нас не буде мрійливе несьвідоме почуванє, а сьвідома себе і могутня тою сьвідомостию думка.

І йдучи шляхом буденної, а проте так несказано важної обнови наших душ, до якої наче кличе нас великодна пісня, ми мусимо виблагороднити в нас понятє суспільства як товпи і суспільства, як суми сьвідомих себе одиниць. Мусимо перестати гордувати безглузною товпою в імя зле понятого аристократизму духа і мусимо перестати перецінювати інтерес суспільства коштом культу великої одиницї.

Адже ми є творцями нашої будучности.

І так ось як ся наша сьвята великодна пісня неначе кидає промінистий серпанок забутя на окровавлену Голгофту та звертає наш зір тільки на сяючі вершини побідного Божественного, так з тим сьвятом Воскресеня треба забути нам про порочну хмарну та немічну минувшість і кинувши від себе далеко чару трійливих мрій визвати нашу силу до лютого бою з нашою немочию.

Тодї станемо жити опять.

[Дїло]