Єлінек. Перекладено в Україні

 

Невже писання – дар стосування, пристосовування до дійсності? Так хочеться пристосуватися, але що тоді зі мною буде? Що буде з тими, які в дійсності не знають дійсності? Вона така розкудлана. Жодного тобі гребінця, щоб розгладити. Поети беруться, розпачливо ліплять із кудлів зачіску, яка їх поночі переслідує. Щось не виходить більше.

 

Так починається «Аутсайдерство», Нобелівська лекція Ельфріде Єлінек, австрійської письменниці, художні тексти якої – зразки заанґажованості. Такої заанґажованості, якої австрійська література не знала доти ніколи. Хай не вводить в оману локація, в якій перебуває письменниця. Локація і позиція – речі підставово різні. Так, австрійська тяглість – це далеко не лише безтурботне вальсування, як здається на перший погляд. Був, урешті-решт, Нестрой. Був Карл Краус. Проте навіть Томас Бернгард не звучить так, як Єлінек. Єлінек рве з традицією – вона з неї виросла, вона апелює до неї, але вона з нею рве. Вона рве з її схильністю до бурлеску, властивого австрійській літературі й там, де вона найкритичніша. Письмо Єлінек – безжальне, воно – по той бік правил і норм. Воно – по той бік фарисейства й дводушності. Водночас, крізь жорстоке письмо пробиваються паростки неповторної поетики – рослини на неприхильному ґрунті, вона мовби випробовує їх на стійкість: виживуть – тоді варті цього.


 

Нобелівська лекція Ельфріде Єлінек була надрукована в українському перекладі в червневому випуску часопису «Критика» дві тисячі п’ятого року. Єлінек довго була неприсутньою в українському контексті. Вони мовби змагалися, Єлінек і Гандке. Гандке пощастило в Україні більше – на початках. Він уже в дев’яностих був фаворитом найсучаснішої австрійської літератури, якою вона, звісно, поставала через художньо-перекладну призму. Перший переклад Єлінек з’явився дві тисячі третього року. Тоді у «Всесвіті» було опубліковано першу версію «Піаністки» (переклали Олександр та Ольга Плеваки). Плюс «Кілька слів про Ельфріду Єлінек». Супровідних, як заведено, коли вперше представляють українському читачеві того чи того автора. До першої книжки довелося чекати вісім років.

 

Як поет знатиме дійсність, якщо вона вривається в нього й пориває його в аутсайдерство. З одного боку, звідти видно краще, з другого – він не може залишатися на шляху дійсності. Катма місця. Його місце завжди ззовні. Лише сказане ззовні може ввійти всередину, бо каже поет двозначно. Ось вони: два знаки, два знайки, що застерігають, – гляди, аби чогось не сталося; що показують урізнобіч, хапаються за недостатню підставу, вирвану, мов зубці гребеня. Або – або. Істинно або фальшиво.

 

Найбільше української Єлінек побачило світ у харківському видавництві «Фоліо». Три книжки в перекладі Наталки Сняданко: «Піаністка» (кілька видань), «Хіть» і «Коханки». Почнімо з останнього. «Коханки» – третій роман письменниці, вперше опублікований тисяча дев’ятсот сімдесят п’ятого року. До того був «Ми приманочка, бебі!», «присвячений австрійському війську», і «Міхаель», «молодіжна книга для інфантильного суспільства». «Ми приманочка, бебі!» – критика рекламної індустрії, консюмерського суспільства, а також поп-культури, виразника естетичних потреб такого суспільства. Письменниця «таврує культурне консюмерство від п’ятнадцяти- до двадцятип’ятирічних, викриває кіч і споживацьку лихоманку старшого покоління» (Анґеліка Мехтель).

 

«Коханки» написані наскрізними мінускулами, проте більше, ніж графічними особливостями, знаними в німецькомовній традиції з часів першого аванґарду (початок двадцятого сторіччя), твір вражає змістом. Навіть не так – дискурсом. Усі фігури Єлінек – дискурсивні. Вони увиразнюються щойно в мовному мереживі і разом із ним розчиняються – байдуже, йдеться про фіктивні фігури чи реальні історії, як в «Коханках». В основу сюжету покладено справжню історію про справжніх чоловіка і жінку.

 

«Хіть», «Жадоба» – у своїх творах «австрійська непримиренна» опрацьовує людські вади, ниці інстинкти і негідні потяги, сховані часто-густо за маскою успішності, інтелігентності і привітності. «Ця книга написана хоч і нелегко, зате дієво, вона огидна і відвадна, передусім через мову, що кипить люттю сама на себе; прочитавши до кінця цей незугарний, неотесаний сексуальний ґротеск про жінку і чоловіка і дитину і ще одного чоловіка, у нас виникне відчуття нудотності і занудності», – так починається опублікована у Frankfurter Allgemeine Zeitung в середині березня дві тисячі другого року рецензія на роман «Хіть». Це, по суті, найскандальніший твір письменниці. Датованим тисяча дев’ятсот вісімдесят дев’ятим роком, ним у дев’яностих роках попереднього століття перелихоманило австрійський світ і фейлетони німецькомовної преси. Таке «часове відтермінування» зумовлене лебединою піснею іншого невгамовного австрійця – Томаса Бернгарда, який до загальноавстрійського вогнища у зв’язку з п’ятдесятими роковинами аншлюсу вкинув полінце з назвою «Площа героїв». Ні, роман Єлінек не опускає планку «ще нижче». Твір руйнує будь-які планки, як вода загату. У ньому Єлінек, либонь, уперше на повну потужність використовує «дегуманізаційний дискурс» і «фашистський лексикон». Роман – про світ, в якому править секс і репресія, тоді як герої зазвичай неспроможні правильно написати слово «кохання». Згодом, висловлюючи сумнів, письменниця не зречеться ні своїх творів, ні свого письма.

 

«Піаністка» – твір автобіографічний. Еріка Когут – alter ego письменниці. Цей роман, мабуть, найвідоміший у доробку Єлінек. Мабуть, завдяки екранізації. А ще він вирізняється тим, що, читаючи його, стаєш свідком й учасником розпластування сюжету і мовлення, стаєш причетним, утаємниченим. Єлінек мовби показує, як робиться художнє письмо. Вперше «Піаністку» було видано тисяча дев’ятсот вісімдесят третього року.

 

П’єса «Що сталося після того, як Нора покинула свого чоловіка» – революційна, але без революційного пафосу. Авторка безжально розвінчує суспільні, історичні і політичні міфи, послідовно зчищає «гуманістичні рум’яна» свого попередника, визначного норвезького драматурга Генрика Ібсена. Формуючи економічні процеси й людські стосунки, жадібність, черствість, аферизм ведуть до втрати кохання і до потреби реваншу. П’єса – подзвін по ідеалах добра, братерства і справедливості. Ця п’єса Єлінек подобається мені чи не найбільше – революційна, вона опрічна революційного патосу; гостро соціальна, вона вислизає з обценьок догми; невблаганно політична, вона присвячена не меншою мірою драматизмові стосунків між чоловіком і жінкою; безкомпромісна, вона разом із тим балансує між трагічністю і комічністю на линві трагікомізму, викриває механізми, як від невдоволення і поразки торується шлях до реваншу.

 

З-під нашарувань долинає голос людини – самотньої, недосконалої, спраглої розуміння. Коли Виконроб, звертаючись до Нори, каже: «Ти забуваєш, Норо, що власники капіталу та підприємств отримують дедалі меншу частку валового продукту, що не можна не вважати поступом», то в Україні наразі все відбувається з точністю до навпаки. І це все благословляється, з дозволу сказати, політиками, аферистами й акулами та їхніми підспівувачами, що називають себе політологами і політтехнологами – тими, котрі, на відміну від Ельфріде Єлінек, здатні вловлювати голос господаря, але не сумління. Одначе насамперед – це п’єса про стосунки жінки і чоловіка, які не витримують суспільно-політичного й економічного випробування, коротка, зате яка наочна історія занепаду сім’ї як цінності й основи суспільства. Найсвіжішою українською Єлінек стала книжка «За дверима».

 

Мова. Вся Єлінек – у цьому, так що врешті стає зрозуміло, що аутсайдерство, перебування на узбіччі – це не локація стосовно суспільства, це перебування письменниці щодо мови:

 

Може, тому вона скрутилася калачиком поодаль, люба мова? Знає, що прудкіша, то й скрутилася. Варто мені до неї рухнутися, вона скочить і дремене. Нащо до неї рухатися? Щоб я її зрушила, не вона мене? Добре знає, котра втікає. Не йде вслід. Йде побачити й послухати інших, тож пощо на мене розмінюватися? Вони інакші, бо інші. Жодної іншої причини, крім їхньої іншості. Моєму мовленню цього досить. Головне – не вестися: не мовити. Іншим, завжди іншим, аби тільки не мені. Не хоче бути моєю, солодунка-мова? Я її теж хотіла б погладити, як ті, потойбіч, аби тільки зловити. На те вона по той бік, щоб я її не зловила.

16.04.2014