Пауль Целан. Мак і пам’ять. Поезії. Переклад з німецької та післямова Петра Рихла. – Чернівці: «Книги – XXI», 2013. – 148 с.
Українському Целанові – 35 років.
Тридцять п’ять років тому в червневому випуску «Всесвіту» було опубліковано добірку віршів Пауля Целана: 24 поезії в перекладах Миколи Бажана, Марка Білорусця, Мойсея Фішбейна, Леоніда Череватенка. Публікацію супроводжувала стаття «Контекст пам’яті» Марини Новикової. Шкіцуючи життя і творчість, дослідниця максимум площі, наскільки дозволяв формат, відвела розмові про переклад, якої, коли йдеться про таку поезію, як у Целана, не уникнути.
Спливло п’ятнадцять років, заки у Чернівцях – місті, в якому Целан народився і створив перші вірші, – побачив світ «Меридіан серця», українське видання поезій Пауля Целана. Упорядкування, переклад і передмова – Петра Рихла. Наступний «український» Целан з’явився 1998 року у Львові. Василь Стус, том 5 (додатковий): переклади – поезія, проза, драматичні твори, зріз літератур – класика і сучасні автори. Стус почав перекладати Целана на початку 1970-х, у кожному разі – до першого арешту в січні 1972 року.
Волотисте сонце
над сіро-чорним проваллям
Висока, як дерево, думка
бере світлий тон:
ще треба співати пісень
по той бік людини.
«При нагоді перепиши мені «Реквієм» Целяна (хочу подивитися на старий свій переклад, та й вірш призабувся, як і наступний «Engführung», чого я й досі не міг перекласти доладу як назву вірша», – прохав Василь Стус у листі до дружини від 8 травня 1974 р. Engführung, стрета, так і залишиться не перекладеною.
Пауль Целан
Целан закликав вслухатися у звучання його вірша. Цього не досить. Перекладачі віршів Пауля Целана не могли обійтися без енциклопедій, що ввібрали знання людства, і довідників, що репрезентують вузькофахові сфери людської діяльності та допитливості – музикознавство, ботаніку, мінералогію. Архіпелаг ҐУЛАҐ, як відомо, не був бібліотекою, що могла б запропонувати такі фоліанти.
Якби не ув’язнення, Целан здобув би в особі Стуса конгеніального інтерпретатора. Але історія не визнає «якби», література теж ні – принаймні, від моменту, коли стає історією себе самої. Через це ми приречені вдовільнятися крихтами зі столу поезії, поодинокими знахідками, мов діамантами, лічити втрати. Українська целаніана – історія поразок. Це наче хвилі; часом прекрасні й могутні, вони безсило розбиваються об оригінал.
«Мак і пам’ять» – друга книжка віршів Целана і третя, що з’явилася в перекладі українською. Поміж тим була антологія українського перекладу поезії Пауля Целана з додатком ««Фуґа смерті» в інтерпретаціях українських перекладачів». І тоді, 2001 р., безумовним переможцем «поетичного турніру» вийшов оригінал. Усі три книжки видано в Чернівцях.
«Мак і пам’ять» відкривається циклом «Пісок із урн». Так, наче поетові залежало на тому, аби врятувати відкинений першотвір, ранню поетичну збірку, видрукувану у вересні 1948 р. у Відні з численними помилками накладом 500 примірників. «Мак і пам’ять» (1952) і «Пісок із урн» (1948) зшито міцними нитками, в обидва боки: «Пісок із урн» завершується циклом «Мак і пам’ять». А ще – 26 віршів, перенесених із попередньої книжки до нової.
Як «час із горіхів», так від книжки до книжки Целан вилущує свій неповторний стиль, його вірші – «кристали подиху», поезія – спосіб дихання. «Мак і пам’ять» ще зіткана із метафор, але це тільки ілюзія, що їх легко відтворити. Перекладання цих «ранніх» віршів Целана, де ще відчуваються впливи, зокрема Тракля, ускладнюється взаємодією розкішної, невтримної, плавучої метафорики з одного боку і стислості, точності – з іншого, що йде від ощадливості німецької мови з коротшими, ніж в українській, словами, економнішими формулюваннями, вишколенішими конструкціями, а ще дужче – від авторської потреби згущувати до максимально щільної консистенції, адже діамант – він найміцніший.
Сьогодні перекладач Целана чудово оснащений, примітки до віршів поета займають у кілька разів більше обсягу, ніж самі поезії, виконуючи роль підрядників. Помилки давно виправлено, хибні тлумачення підшито в історію целянознавства, темні місця пояснено, особи поетових співрозмовників, коли експліцитних, а коли імпліцитних адресатів його віршів, встановлено, листування видано в повному обсязі й вичерпно прокоментовано. Навіть будинок, де Целан народився і виростав у спільній з батьками кімнаті, нарешті ідентифіковано (донедавна пам’ятна таблиця висіла на іншому).
Все начебто спрощено, і те, яке ще недавно видавалося недосяжним, лежить на долоні, як той листок, яким осінь ласує з поетової руки у вірші «Corona». Це одне з нечисленних місць, коли «український» Целан до снаги «німецькому»; збережно образ і вловлено, мов примару, звукопис – одну із тих інших ґраней, що роблять написане поезією.
І все ж українське «ласує» звучить лагідніше, ніж німецьке «frisst», – і за значенням, і через довжину. Ця довшість, варіативність, приблизність, що межує з необов’язковістю та розхристаністю... Роблячи українську вільнішою і поетичнішою, вона водночас унепридатнює її для перекладання поезії Целана. Мабуть, потрібна революція в українському мовленні й українській поезії, аби аморфна мова стала міцнішою за ґраніт, а поезія – вільною від плаксивості ямбів і від неримованого бриніння – того, що таке ж гарне, як і порожнє, несправжнє: з нього не вилущиш, як зі скаралущі горіх, зерня часу.
Попри згадану спрощеність, з «українським» прочитанням Целана все залишилося майже так само, як було: багатообіцяючі спроби, яких, утім, не так багато, щоб не сказати, що вони поодинокі, – за кількома винятками, український читач завдячує їх жертовній діяльності однієї людини. Сміливі, виконані з пристрастю і любов’ю книжки-поразки.
Як стверджує рецептивна естетика, читання – акт тлумачення. Рідко коли це до такої міри очевидно, як на прикладі віршів Пауля Целана. Перекладач – також читач. Такий, який своє прочитання робить надбанням громадськості – з його сильними і слабкими пасажами, знахідками і втратами, наснагою і невдачею.
Вірші книжки «Мак і пам’ять» живляться символами, передусім біблійними, апелюють до історичних місцевостей, легендарних подій, містики і заклинань. І прикликань. Вряди-годи крізь загальну апокаліптичність пролунює любов, спрага життя, ідилійний, яким тільки може бути перед катастрофою, затишок. Зрештою, кілька разів згадано Париж – не гавань, а кораблик, що «став на якір».
«Париж дрейфує на сльозі» («У відкритому морі»). І Сена, що тече, і над нею мости. І небо, віддзеркалене в її водах. І «я – листок, що в даль безмовно лине». Що «schweigt und schwebt», «мовчить і мріє», майорить, гойдається, він ще на гілці, його осінь настане у квітні.
Рештки рим, багато ритму. Коли вони відпадуть, коли буде розсотано символістично-метафоричні тумани, вкорочено рядок, розрубано гордіїв вузол слова, алітерації залишаться доостанку; щільних, їх буде ще дужче ущільнено. Вони вже й зараз біномні або на порозі, щоб ними стати, як-от «Becher Bluts», «келих з кров’ю», комплімент перекладачеві, а через нього – мові, яка бодай цього разу не підвела.
Ця книжка – мов море, яке нуртує. І хоча на її сторінках палахкоче вогонь і чути, як брязкає метал, її стихія – вода. Вóди – темні, глибокі, неспокійні. «Мак і пам’ять» відкривається віршем «Пісня в пустелі», а завершується імперативним «Полічи миґдаль».
Погірчи ж мене.
Долучи мене до миґдалю.
«Mach mich bitter», «зроби мене гірким».
Останні рядки книжки «Мак і пам’ять» прочитуються як завдання, яке поет поставив перед собою, і як заповіт. Гіркий миґдаль від солодкого відрізняється тим, що без попередньої обробки він отруйний, так легко до нього не підступишся. В контексті розмови про перекладання віршів Целана / Целяна ця обставина набуває особливого значення.
16.07.2013