Райнер Марія Рільке. Сто поезій у перекладі Мойсея Фішбейна. – Київ: «Либідь», 2012. – 272 с.
«Позаду подорож Дніпром з Києва до Кременчука за доволі сприятливої погоди, й ось я прибув до межі гарної України – в Полтаву. Містечко, вільготно розпорошене у великому саду злегка пагорбистого краю. Сьогодні вирушаю на село побачити зблизька людей і місцевість, завтра далі на Харків», – пише Райнер Марія Рільке.
Сімома днями раніше в листі до матері, надісланому з київського готелю «Флоренція» 16 червня 1900 року, Рільке повідомляє: «Майже чотирнадцять днів я провів у Києві, в гарному літньому місті-саді, про яке я згадував у попередньому листі до Тебе. Тепер збираюся Дніпром уділ. Вирушаю кораблем завтра, в неділю 17 червня, о 8 годині ранку, в понеділок вісімнадцятого прибуваю вранці до Кременчука, а ввечері в Харків, столицю гарної славетної України». Хоча пояснення, чому в Рільке Полтава – межа України, а Харків – її столиця, лежать, мов на долоні, вони варті окремого, як «східна» подорож Рільке загалом, роздуму – тривалішої, ніж дозволяє рецензія, розмови.
На час поїздки поетові ще не виповнилося двадцяти п’яти, в його доробку – декілька збірок поезій, коротка проза (шкіци, оповідання), драми. Листування з матір’ю – найоб’ємніша з усіх коресподенцій, широка хроніка внутрішнього життя і зовнішніх подій. Почавшись 5 грудня 1896 року з Мюнхена, де Рільке перебував у статусі «студента філософії», і складаючись лише з одного рядка-подяки й підпису «Рене», воно завершується 29 листопада 1926 року, за місяць до поетової смерті. «Твій старий Рене» – останні слова цього листування, що протривало без кількох днів тридцять років.
«Подорожі Рільке до Росії й на Україну були переломовою подією в житті й творчості досі мало помітного й блідого празького поета-юнака, що, як людина й творець, дуже і дуже тяжко визрівав» і «Можна думати, що Рільке глибше за своїх вчителів і біографів відчував своєрідність нашої країни і людей, історії і культури України», – обидві цитати належать Олексі Ізарському, який на початку 50-х років минулого століття покладав велику надію на оприлюднення листів поета до матері, гадаючи знайти в них підтвердження своїй гіпотезі; ні, не так – своєму переконанню, яким воно лише могло бути в еміґранта, змушеного покинути отчий край. У цьому зв’язку він звертався до поетової доньки Рут Фріче-Рільке – даремно. Так само неможливо було відвідати музей письменника, бо Ваймар лежав уже по той бік. Письменник і дослідник літератури Ізарський, який народився Олексієм Мальченком у згаданій Рільке Полтаві, помер 2007 року в Клівденді, не дочекавшись року до появи повного комплекту жаданих листів, що затрималися в дорозі, як бачимо, на багато, багато десятиріч.
Досі, попри численні наукові праці, незліченні статті, тематичні збірники, зокрема, і на наших теренах, феномен Рільке – наче те «появне і зникоме», про яке згадується в його ліриці. Ґранди художнього перекладу – Зеров, Лукаш, Зуєвський, Попович – бралися тлумачити створене найвідомішим австрійським поетом-модерністом. Не менш репрезентабельно виглядає галерея поетів, увагу яких привертали його вірші – відомі, важливі, центральні для нас імена (Антонич, Стус), на рецепції яких будується самоусвідомлення сучасної української поезії.
Від поетової подорожі залишилися відлуння в прозі та ліриці, оповіданнях циклу «Про Господа Бога та інше», вірш «Карл XII, шведський король, їде Україною», листи і жінка на ім’я Лу-Андре Саломе, яка й надихнула Рільке помандрувати на «Схід» і його супроводила.
В замилуванні Україною далася взнаки вдача Рільке-романтика. Вірш про Карла XII і сам образ шведського короля, поданий широким планом, в якому настроєвість того, хто програв баталію, посідає центральне місце, цілком і повністю відповідає романтичному світосприйняттю, мов запізнілий відгомін чільних представників романтизму – Гюґо і Байрона. Фраза про тяжке формування Рільке-поета мовби набуває глибшого, ніж те, яке вкладав у нього Ізарський, сенсу. Рільке – наче ще один, щоправда, запізнілий представник романтизму в достойному ґроні великих поетів, який, одначе, переосмислив формальний аспект художнього мовлення. Пластика вірша – мало хто досягав такого синкретичного, майже містичного єднання змісту і форми. Рільке виявився сумлінним секретарем Родена.
Рільке – з великим запізненням – наче прагнув долучити Україну до проектів визвольних змагань, що надихали його попередників. Український проект, який мав, здавалося, таке очевидне право, не здійснився ні тоді, коли Карл XII стояв під Полтавою, ні тоді, коли про це писали Гюґо і Байрон (останній брав участь у грецьких подіях), ані невдовзі по тому, як симпатія Рільке до України матеріалізувалася у високопоетичних текстах-шуканнях – у час, коли більшість центрально-європейських спільнот зреалізували своє право на національне самовизначення. Рільке мовби випередив цей час, який в українському випадку так і залишився оповіданнями й віршами. І четвертим універсалом, відтермінованим на енну кількість, зокрема, й найчорніших у нашій історії років.
Антонич, який перекладає Рількевого «В’язня»:
Подумай: небом, вітром що тут є,
повітрям уст твоїх і світлом зору,
те скам’яніло б по малу цю гору,
твої де руки й серце де твоє.
Наче послання Антонича до Рільке, відповідь на отриманий ним вірш-лист. Ліричний суб’єкт – поет, ув’язнений у келії тіла, мислення, мови. Відчуваючи щось більше, стоячи на порозі осяяння, він спізнає спорідненість і безпорадність – спорідненість із природою, в лад з якою б’ється його поетичне серце, і безпорадність, неспромогу висловити відчутне, проте невловне. Між Рільке й Антоничем – спорідненість душ, екзистенційне й духовне суголосся, як у жодного іншого українського поета, який інтерпретував ці поезії.
Стус, який перекладає «Сонети до Орфея»:
Господь спромігся. Але як же нам
пройти в той слід крізь струн вузенькі ґрати?
там, де розхрестям серця дух розп’ято,
вже не стоїть для Аполлона храм.
І «Дуїнські елегії»:
Чи не час нам, закоханим,
взяти волю від свого кохання, його подолати в тремтінні,
так тятиву долає стріла, коли, зібгана рвінням,
навіть себе перевершує. Бо ж лишатись не можна ніде.
Це Рільке іншого, зрілого періоду, ніби ще ті самі наспіви і лад почасти той самий (у «Дуїнських елегіях» оповідніший, в’язень звільнився від частини кайданів), але досвід. Досвід – те, що привабило Стуса в Рільке. Неймовірний нурт внутрішніх порухів і перетворень, осяянь і поразок. Осяянь, які ведуть до поразки, і поразок, що викликають катарсис. Цей пізній період не перестав бути шуканням.
Нова українська книжка Рільке пропонує зріз багатьох років, витяги різних збірок, есенції – сто віршів. Містить вона і такі хрестоматійні поезії, як «Осінній день» чи «Карусель», і менш знані, як, наприклад, «Юдейський цвинтар» з циклу «Одинадцять явлень Христа», що відкриває ошатний, виданий з любов’ю томик, та «Останній болю, увійди у тіло» – в усіх стосунках найостанніший вірш поета. Останній запис в останньому нотатнику. Грудень, 1926 року. Й останній у книжці, про яку мова. Вірш-біль:
Життя, життя: усе в далечині.
Я сам. І ця вогненна течія.
Коли поет перекладає поета, український поет Мойсей Фішбейн – австрійського поета Райнера Марію Рільке, вірші на обох частинах розгортки, німецькій та українській, прочитуються як самостійні тексти. Поетичні переклади, здійснені поетами, – території суверенні, автономні. Вони цілісні й самобутні, доки сприймати їх осібно. Й цілком інакші, якщо зіставляти.
Коли розмовляють поети, зіставлення виглядають банально, депоетизуючи те, чим є поезія. В порівнянні з оригіналами українські версії будуть де рівносильними («поміж вогнів, поміж палахкотінь»), а де складатиметься враження, наче розмова схибила з ладу. Так із рядком «Юдейський цвинтар Праги надовкруг», де диктат рими провокує патову – з погляду змісту – ситуацію чи просто зайве «онде вітер свище», якого немає в оригіналі, але – знову – диктат рими його воліє. Зайве для оригіналу, воно невід’ємне, однак, у тканині вірша-перекладу.
Хай там як, поет не сам. Фішбейн і Рільке – це вже принаймні дві самотини, що стоять поруч. Подвійне датування його мовби скріплює, даючи змогу дослідникам вивчати час і географію обох голосів – німецький голос пражця Райнера Марії Рільке й український чернівчанина Мойсея Фішбейна, віртуозного інтерпретатора віршів «На кладовищі у Ґраці» Александера Роди Роди і «я мумія коханая» Ганса Карла Артманна. Два звучання одного і того самого голосу – поезії.
09.08.2013