Покоління космонавтів

Серед галичан, чиє дитинство минуло в «космічну епоху» (1960-1980-ті), є чимало таких, хто на запитання дорослих: «Ким ти хочеш стати, коли виростеш?», – без секундної затримки відповідав: «Космонавтом!». Відколи 12 квітня 1961 року Юрій Гагарін здійснив перший успішний навколоземний політ, такі дитячі мрії видавалися цілком досяжними. У час перших космічних запусків взагалі здавалося, що прорив у космос буде надзвичайно стрімким, і вже в ХХІ столітті на земній орбіті й у міжпланетному просторі буде так велелюдно, як на вулиці міста в годину пік.

Відтоді освоєння Всесвіту перетворилося на змагання двох тогочасних наддержав – СРСР і США. Космічні успіхи Радянського Союзу мали стати підтвердженням переваги комуністичної ідеології та радянського способу життя, тому пропаганда цієї теми тоді була повсюдною.

Скажімо, збудований в Івано-Франківську на початку 1960-х років кінотеатр «Космос» був так названий на честь польоту першого космонавта (з такою назвою він залишається донині). Згодом на околиці міста (на кільці біля теперішнього магазину «Сільпо») встановили корпус справжнього винищувача МіГ-15УТІ – на такому ж розбився Юрій Гагарін. На початку 1990-х сильним вітром обірвало частину обшивки літака, пошкоджений пам'ятник ще якийсь час простояв, але невдовзі його демонтували й розпиляли на брухт.

Тогочасна космоманія виконувала ще одну важливу ідеологічну функцію – виховувала радянських дітей переконаними атеїстами та боролася з «релігійними пережитками». Невипадково 1972 року, коли у приміщенні колишнього вірменського костелу в Івано-Франківську відкрили музей історії релігії й атеїзму, площу перед ним прикрасила ракета, яка «символізувала одвічне прагнення людства до знань, до світла, до щастя» (фраза з тогочасного путівника).

Містом ходили чутки, буцімто це справжній ракетний модуль, на якому раніше тренувалися космонавти. Насправді ж біля церкви стояв звичайний макет, виготовлений на місцевому локомотиворемонтному заводі. 1990 року церкву повернули вірникам (тепер тут храм Української автокефальної православної церкви), а ракету відвезли на територію одного з промислових підприємств.

…Полковник авіації, колишній командир івано-франківського авіаполку, льотчик-снайпер Богдан Сподарко у розмові з журналістом «Z» пригадував, що у дитинстві він, як і всі хлопчаки того часу, також мріяв стати космонавтом. Ця мрія не полишала його й після поступлення до Чернігівського льотного училища, яке свого часу закінчив космонавт №3 Андріан Ніколаєв. Випускниками цього навчального закладу були також Климук, Романенко та ще зо три десятки радянських космонавтів. Так повелося, що перші набори для польоту в космос проводили саме серед військових льотчиків, а перевагу надавали тим, хто літав на швидкісних винищувачах.

“Коли набирався перший загін, ще ніхто не знав, що таке польоти в космос, тому до перших космонавтів були просто неадекватні вимоги, – розповідав Богдан Сподарко. – Вважалося, що там будуть бозна-які перевантаження. З-поміж тих, хто потрапляв до числа кандидатів, на медогляді багатьох відсівали”.

Саме через жорсткий відбір на медичній комісії охочих потрапити до загону космонавтів серед військових льотчиків було не надто багато. За словами пана Богдана, у кожному полку приблизно 40% льотного складу мають незначні проблеми зі здоров’ям. Потрапивши під пильне око лікарів у Зоряному Містечку, вони ризикували і в космос не полетіти, і позбутися основної професії – якщо за станом здоров’я не приймали до загону космонавтів, то автоматично списували і з літака. “Краще синиця в руках, ніж журавель в небі”, –  пояснив відмову багатьох льотчиків від спроби штурмувати космос Богдан Сподарко.

Майбутніх космонавтів на центрифугах (їх було лише дві на весь СРСР) готували до неймовірних, більш ніж десятикратних перевантажень. Під час старту в кабіні ракети вони приймали досить незручну позу: лежачи, але із зігнутими, як під час сидіння, ногами. “Це робилося для того, щоб напрямок перевантажень йшов не вертикально “голова – ноги”, а горизонтально – “живіт – спина”, – розповідає льотчик. – У такому положенні можна досить нормально переносити навіть перевантаження у 12-15 одиниць”.

Перевантаження, які бувають під час виконання складного чи вищого пілотажу  на сучасних надзвукових винищувачах, лише трохи менші. Вони короткочасні, тривають тільки декілька секунд, але витримувати їх доводиться в положенні сидячи, коли кров відхлинає від мозку, очі застилає пелена і може статися втрата свідомості. На щастя, льотчик керує цим процесом: коли темніє в очах, зменшує швидкість, напружує прес. Богдан Сподарко каже, що значні перевантаження легше переносять низькорослі, без зайвої ваги льотчики з добре натренованими м’язами спини та живота.

У космонавта, зрозуміло, можливості керувати польотом немає. Під час старту ракети-носія все робить автоматика, тому головне – витривалість. На жаль, витримувати вдавалося не всім. Ймовірно, саме після стартових перевантажень у космонавта Володимира Васютина різко погіршився стан здоров’я і його терміново довелося знімати з орбіти через різкі болі в животі.

“Це було у 1985 році, коли я навчався у Червонопрапорній військово-повітряній академії імені Гагаріна у Підмосков’ї, в якій заочно вчився і Володя Васютин, – пригадує пан Богдан. – Після того випадку він перевівся на стаціонар, і ми продовжували навчання разом, на третьому курсі. Казали, що він приховав від лікарів якусь хворобу шлунку, бо дуже хотів полетіти в космос. Повернувся з невдалого для нього польоту Героєм Радянського Союзу, але був дуже розчарований, навіть почав палити”.

Уже під час перших запусків виявилося, що перевантаження у космічному кораблі не такі вже й великі. У сучасних космічних апаратах можуть літати навіть люди похилого віку (американці повторно запустили у космос свого першого космонавта – 80-річного дідуся). Змінилися й принципи відбору космонавтів. Тепер більше зважають не на фізичне здоров’я, а насамперед на інтелект.

“Перші космічні польоти були пов’язані лише з перевіркою на витривалість, – розповідає Богдан Сподарко. – Не дивно, що серед перших космонавтів переважали люди зі середньою освітою. Валентина Терешкова взагалі була ткачихою і аматоркою-парашутисткою. Згодом відсотків 80 всіх польотів мали військові цілі. Супутньо виконували медичні, біологічні дослідження. Тепер космонавти проходять серйозний курс теоретичної підготовки, їх тестують, перевіряють рівень знань».

…Відомо, що навіть найдосконаліша техніка часом дає збій. Польоти в космос не завжди були вдалими, але в радянський час всі невдачі та катастрофи ретельно замочували. Одна з таких трагедій сталася 30 червня 1971 року, коли під час спуску космічного апарата загинули космонавти Добровольський, Волков і Пацаєв.

«Тоді сталася розгерметизація кабіни, і в космонавтів буквально закипіла кров, – розповідає Богдан Сподарко. – Навіть на висоті 20 тисяч метрів, куди залітають наші винищувачі, температура кипіння менша, ніж температура людського тіла. Саме тому кабіни льотчиків герметичні і в них підтримується сталий тиск. На випадок розгерметизації льотчики одягають спеціальні висотокомпенсуючі костюми, які щільно облягають тіло і обплетені гнучкими тонкими трубками, куди в критичній ситуації з кисневого апарату подається повітря, щоб стиснути тіло і врятувати його від загибелі. Усі космонавти літали в таких костюмах, поверх яких одягали спеціальні оранжеві комбінезони. Під час тієї катастрофи троє космонавтів цих костюмів чомусь не одягли».

Виявляється, вони стали жертвами радянсько-американської космічної гонки, яка розпочалася з перших запусків космонавтів. Американці на той час уже запустили космічний корабель із трьома членами екіпажу на борту. Радянці вирішили не відставати. Щоби ракета-носій змогла підняти в космос більший вантаж, вирішили зекономити на скафандрах. Добровольський, Волков і Пацаєв полетіли в самих спортивних костюмах. Коли сталася розгерметизація, шансів на порятунок вони не мали.

…На думку пана Богдана, теперішні польоти в космос відбуваються лише заради престижу. Всі завдання (метеорологія, зв’язок, навіть та ж військова розвідка) можна вирішувати в космосі без втручання людини. Зрештою, про це свідчить і збільшення кількості космічних туристів, які за шалені гроші стають членами екіпажів.

«Реалізувати дитячі мрії про польоти в космос тепер в Україні досить складно, – вважає Богдан Сподарко. – У нас залишилося тільки одне льотне училище в Харкові, до якого можна поступити без проблем при достатньому рівні знань та відповідній фізичній підготовці. Але проблема в іншому –  у відсутності належної  льотної практики. У тому ж таки льотному училищі був час, коли курсанти чотири роки провчилися і жодного разу не піднялися в повітря. Українська авіація гине і буде гинути, поки ми не вступимо в НАТО, переоснастивши армію сучасним озброєнням і новітньою технікою. Поки літаємо на російських винищувачах в умовах, коли Росія відмовляється продавати запчастини до літаків і ремонтувати двигуни, діла не буде. Якщо військові пілоти не мають достатньої практики, що там говорити про підготовку космонавтів?».