(Оповіданє.)
Не що давно довелося менї простувати в Кіїв. На Кіїв іде сякій-такій гостинець, і менї заманулося взять на "Панській шлях", це шлях колись був чумацкій, добрий шлях, їздити було по нему вигідно — нї пісок, нї гребель, нї бродів, — і безпечно було: хоч в яку глупу ніч їдеш, нїякої пригоди не сподївайся нї від звіра, нї від лихого чоловіка. І чи то зимою, чи влїтку, нїчого було турбуватися про захисток для відпочинку: заїздних дворів було доволї, знайдеш і овес і сїно коням, і собі горячої страви добудеш. Добра, безпечна дорога була, людна. А як попроводили залїзниці, — годї! залїзниці проглинули і чумацтво і чумаків, запустїв і "Панській шлях", з великого проїздного шляху став наче якій прослїдок або злодїйска доріжка, заїзди позводилися, навіть і верби повсихали.
Поїхали ми. Їдемо собі, телюпаємось, і возок наш легенькій і нас тілько двоє, та погонич, і коненят пара добрячих — а не побіжиш: де-не-де хиба тюпцем, а то більш ходою, — звістно, не втерта колїя, так на коней сутяжно, они, бідолашні, усї в пінї, наче в милї. Ще доки їхали холодком, то сяк-так, а як підбилося в гору сонечко та пустило своє пряме полудневе, палене проміня, — так і Господи! і сказати не можна, як пече. Я, сидячи на возї, так упрів, що хоч викрути! А тут це муха, овідє, — се було зараз послї першої Пречистої, — так і бє коней, так і сїче і вкриває их чорним рядном... Тільки й знають, бідолахи, що хвостами на на обидва боки, наче мітлами метуть. Треба б стати, спочити — коли-ж нїгде холодку, нї води, нї сїна, нї вівса, а свого не догадалися взяти. Он проминули дві руїни заїздних дворів: на повітці задержалася покрівля, там би можна коней під стріхою поставити, — так, кажу-ж, погодувати і напоїти нїчим: води нї краплї. Треба якось далї помаленьку братися.
— Та вже недалеко буде село, — каже мій погонич, — якось доберемося, дасть Біг. Ну, тай спека-ж! І перед Іллею такої не було!
І справдї, незабавом засинїли перед нами на півдни верби, заманячіла млини, от і село! Слава Создателю!
Село невеличке, церкви не видко, лишень онде на пригорбку визарає з-за високих тополь панскій будинок. Село чепурненьке: двори обгорожені лїсковими тинами з загатами, хатки побілені. Куди ж би єгo, до якого двору пристати? Он біля воріт під вербою у холодку сидить бабуся з куделею за поясом — ану, поспитаймо:
— Добрий-день, бабусю!
— День добрий і вам!
— Чи не можна у вас просити перепочити?
— Чому не можна? можна! Треба лишень старого спитати, що він скаже. Ось я зараз....
Бабуся пішла в хату. Небавом вийшов до нас сивий, але краснолицій кремізний дїдусь. Привиталися як слїд.
— Магай Біг!
— Здорові були.
— Пустїть, дїду, перепочити, спеку перестояти.
— Заїздїть, просимо!
Дїд відчинив ворота і промовив до мого погонича:
— Бери в лїворуч, отуди, під повіточку в холодок. Коней до ясел, там мух менш. Сїна, пійди, насмич у клуні з засторонка... там таке як рута.
— А вівса, дїдусю, добудемо у вас?
— Вівса? Єсть і овес... вчора збив копу на пробу, та шкода, що не віяний. Хиба на ряденце перепустимо, а то з половою неяково. Ось я зараз вилаштую усе.
Дїд подався до клунї, а я розістлав собі килимець під грушею в холодку, взяв подушку, і покотився на Божу постїль. Лежу... чую, їсти менї хочеться, а попоїсти нїчого. Проходить повз мене бабуся, я до неї:
— Чи немає, бабусю, у вас чого перекусити?
— А чого ж би вам? Коли-б трохи ранїйш, дак би борщу можна було. У нас сегодня добрий борщ вдався... затовкла салом, та засмажила, та сметаною забілила, дак вийшов такій, що їси та облизуєшся..." У мене аж оскому набило від того борщу: от, думаю, покреплюся! — а баба далї: "Так увесь ми й виїли, нїчогісенько не лишилося." Я скривився... надїя на борщ полетїла на грушу.
— Може-б, бабусю, чи не зварили-б ви юшки?
— І, де вже єгo в таку спеку та в-друге в печи огонь розводити... небезпечно. Бог з ним! Хиба-б на таганку, отам над болотом де... У вас певно єсть свій казанок?
— Нї, не маємо.
— Овва! якії-ж ви подорожні? Як таки так: їдете в дорогу без казанка! То, коли з вами казанок та провізія, пшінце там чи крупи та ще де-що, от ви собі де схотїли, стали, кашу зварили...
На сїм слові надійшов дїд. Почувши про що річ, він втїшив мене, що "кашу зварити не штука: і казанок і таганки є, знайдеться пшоно і до пшона, а от коли-б де мяса або риби, а то яка вже та каша без мяса?.."
— Може-б курку де можна добути? — кажу я.
— Може й можна, — промовив дїд, — от, стара, може ти одну уступиш...
— Як то можна? — озвалася баба, — нї во вік! Хиба ти не тямиш, які в мене кури: одна півтора копи яєць нанесе до зими, та щоб я их збувала? Нї!" Баба так похитала головою, що я зрозумів, що справдї вона не вступить менї курки. "От півнїв у нас аж чотири, ти-б одним і поступився — мовила баба до дїда, — і грошей би добув і колотнеча-б менша була. А то чотири півнї, як заведуться, дак и-и! Уступи отого баламута з білим хвостом, галагана. На що він нам?
Дїд суворо глянув на бабу і рівним строгим голосом мовив:
— Чи ти, стара, не при собі, Біг тебе знає, що з тобою? Наче не тямиш, що я тому півню і ціни не зложу... Нї за що в світї єгo не вступлю нїкому, рідному батькови не вступлю! Нї єгo, нї єгo дїтей.
— Вже-ж і я не вступлю! Як собі хоч!
— Я бачив, що і дїд і баба однаково завзяті, та й неяково було менї, що з-за мене розводиться спірка. Я прохав бабу і вона згодилася, пошукати півня чи курку у кого- будь по селу. Баба пішла, а мене взяла цікавість: чим отой півень так прислужився дїду, що він ним "і батькови рідному не поступиться"? Я спитав дїда.
— То не півень, а щоб ви знали, то просто спаситель мій — та не мій одного, а почитай що всего села. Він спас нас — може від Сибиру, від каторги, а може ще гірш, може від самої шибениці. Сего півня озолотити — дак і то мало!
Ще більш брала мене цікавість. Доки там бабуся варила кашу, я з дїдом про се про те, балакаю та все таки з півня думки не спускаю та заходом з-далека дїда розпитую. Нарештї дїд менї розказав про свого "спасителя" ось що:
"Село наше з покон-віку було вольним, козачим. Я сего не зазнаю, а батько покійник було розказують, що их батько ще козакував. Як воно сталося так, що з козаків опинилися люде панськими, сего вже не тямлю; не докажу. А покійниця мати, — легко їй лежати, сиру землю держати, — розказували, що набіг на наше село якійсь Теплов та й підвернув село в крепацтво. Як він отсе заподїяв, того й мати не тямила: просто, кажуть, стали люде на панщину ходити, на Теплова робити, от і все.
Землї в нашому селї колись кажуть було — і, Господи, яка сила! За день з кінця в кінець не обідеш! Звістно, займайщина була: займай, скілько посилїєш, бери, скілько оком сягнеш, аби спромігся оборудувати єї. Тепер не те: тепер землї в обріз... Господь єго знає, де та земля подївалася: чи людей намножилося, чи вона під панів одійшла, чи Господь єї поменшив,— дак же нї нових озер, нї боліт нових нема, а навіть старі повисихали... Треба-б побільшати земли, а єї все меншає. З якої воно причини? — мабуть від Бога, більш не від кого.
За панів не було в нас недостачі на землю. Звістно, як повернули село під того Теплого чи як єго, дак земля вся при людях лишилася. Панам треба було людей, а земля на що им? що вони з нею робити-муть без людей? гризти-муть хиба! Коли-б вони самі вміли орати, сїяти инча-б річ, а то недотепні вони. Та й хиба се паньске дїло за плугом ходити або гній возити?! Панам карти, полюванє, бенкети — ото їх дїло... Отож післї крепацтва і пани якось не ті стали, перемінилися: заздрі стали на землю. Колись то так бувало: я панській, а земля моя, — а тепер, чудно так: я вольний, а земля під панів пішла, людей визволили, а землю закрепостили. Чи воно на лїпше чи на гірше йде, хто єго зна'? Не розберу я... старий...
Отож перед тим як знести крепацтво, так пани заходилися були, щоб пустити людей на всї чотири сторони без землї — та цар на се не здався, спасибі єму, заступився за людей, велїв панів усовістити: "Що-ж, каже він им, ви хоч і пани, а як подивлюся на вас, так ви дурнї. Ну, випущу я, каже цар, людей без землї, вже-ж вони не сидїти-муть згорнувши руки, а підуть на вольні землї, на нову займанщину, — а ви що тодї без людей робити-мете? Земля сама, коли єї не виорати та не засїяти, дак хлїба не вродить. Що-ж ви їсти мете? Подумайте лишень самі!" — Подумали пани: "Правду цар каже: і людям без землї не можна, і панам без людей не прожити". Згодилися.
Отож як знесли те осоружне крепацтво, дак вийшло якесь таке "положеніє", щоб надїлять крестян землею і грамоти такі повидавати, скілько у кого землї.
Наше село собі байдуже. Думаємо: се річ не про нас, ми землю маємо і без "положенія", і грамот нам нїяких не треба, — кожен в селї знає, де чия земля і скілько єї в кого.
(Дальше буде.)
[Дїло, 03.04.1889]
(Дальше.)
Коли-ж не на наше воно вийшло. Прибігає в село якійсь новий судовик: "посередник", кажуть, а ми про такого з роду не чули. Прибіг, скликав все село, каже: "Буду землею вас надїляти та грамоту зводити!" Чудно нам видалося: як се воно так? нашою землею та нас же й надїляти! Говоримо про се посередникови, я таки перший і озвався, а він до нас:
— Так по "положенію" треба. Така царська воля!
Ще чуднїйше нам видалося.
— Вже, говоримо єму, коли така царська воля, то ми не проти неї, — тілько ж чи така вона? Треба-б нам довідаться, запевниться, що именно таку волю видав цар.
— Прочитай "положеніє"! — визвірився посередник.
Коли-б же то було кому прочитати! У нас на все село нїхто й книжки в руки взяти не вміє. Правду сказавши, нужди не було та й шкіл чорт-мало. Може, коли б була школа, то хто й відваживсь-би навчити дитину грамотї, — хоч і те сказати: Господь знає, до чого-б та грамота довела: чи до доброго чи до лихого... Так не було-ж школи... і тепер кати-ма’ єї. Нїкому було завести: пани тут не жили, десь в Москві та з Нїмеччинї волочилися, а ми лишень оброки їм сплачували... з того вони й перебивалися.
Відпросилися ми на два тижднї у посередника від тієї грамоти, доки то запевнимося: яка справдї царська воля. Посередник нам і "положеніє" хотїв лишити, дак ми не взяли єго... страшно було... думка така: може воно не настояще, фальшиве... А зараз другого дня вирядили мене та ще Йвана Тарана — позаторік вмер він — в Кіїв щоб там роздобути настояще "положеніє", з царською печаткою, і привезти кого письменного. Так ми й зробили, справили все як слїд: привезли і "положеніє" в зелених політурках і ченчика — він нам усе вичитав, витовмачив, напутив, що і як. Ну, тодї ми руками сплеснули! Бачимо, що непереливки — треба з свєї землї переходити на надїли, треба грамоту приймати! Вже проти царської волї не йти. Мулко було, ой-ой як мулко! — та ба! проти вітру, мовляв, піском не посиплеш. Ще дяка Богови, що послав нам тодї такого розумного ченчика, а потім півня.. Без них, хто зна’, що ми й робили б, що і було-б з нами!... Була потім гутірка, що той ченчик — не настоящій ченчик, та се мабуть нїсенїтниця. Ми з самої Лаври єго добули, а там настоящі ченці, а не аби-які.
Приїхав посередник. Списали грамоту, показали нам землю на надїл, навели ту землю на план.
— Давайте — каже посередник — руки!
Ми сюди-туди: чи давати чи не давати? Дамо — а часом на таке воно зведеться, що й не приведи Господи! Стоїмо та товчемося з ноги на ногу, а що з руками чинити, — не тямимо. Дивимося на ченчика: що він скаже. А він киває: давайте, мов, нїчого! Дали, — ченчик розписався.
Другого дня в ранці панській заступник поїхав собі, а ми тодї — знов таки ченчик порадив — до посередника, — прохаємо:
— Відрїжте нам землю, щоб ми знали, де межа наша, щоб часом неумисне як не нашкодили панському добру.
— Добре, — каже посередник, — мірщик зо мною, нехай відміряє, межу вкаже і плугом проведе по межи та копці покопає і стовпи поставить... Готуйте стовпи та плуг!
Виготовили. Було вже під вечір, сонце сїдало, як мірщик відміряв.
— Давайте — каже — плуга, проведемо межу!
А ми єму:
— Вибачте, усї плуги поломані... послали до коваля зварити леміш, та щось забарився. Певно от-от буде...
— Нема нам часу ждати! — гукнув посередник. — Коли так, позакопуйте при менї стовпи та повизначуйте місто під копці, а межу і без мене проведете самі по копцям.
Так і зробили: духом закопали вісїм стовпів поперек чагарників. Найкращій випас відходив від нас! Що воно буде? — думали ми, — як нам бути без випасу?...
— Готово? питає посередник.
— Готово!
— Добре, — каже подивившись, — отут же по отсим копцям проведете межу, та глядїть менї: не змилїть линії, рівно щоб була! Я приїду — перевірю...
Подякував нам, що ми такі слухняні, сїв собі в тарантаса і загуркотїв.
— Гаразд! — каже тодї ченчик, — розходьтесь, кому нема дїла!
Се значило, щоб дїтвори та жіноцтва спекатися... Лишилося чоловік двацять таких, що вже хоч що, дак не змилять. Миттю тодї за стовпи та на нове місце, наперед так гоней з десять, щоб увесь випас в надїл... Духом стовпи позакопували, копці покопали, вигнали плуг і провели розпругу таку широченну та глибоку... а старі ямки позатоптували, дерном позакладували... І слїду их нема.
За місяць чи що навідався посередник: — Покажіть, як ви межу провели? Повели ми єгo. Ведемо — та й душі в тїлї нема. Господи, що, як помітить? А він, спасибі єму, прийшов до межі, кинув чи не кинув на неї оком...
— Добре! — каже тай поїхав собі.
Добре. Минуло ото нї більш нї менш як цілїсеньких сїмнацять лїт. Чуємо: нові пани у нас будуть! Старі значить продали отсе село якомусь новому чи то Нїмцю чи Литвину, хто єгo зна' — запевно не скажу, з яких вони, тілько не з наших, бо така якась чудна у них вимова, не наша.
Чуємо далї, що нові пани надумуються тут і жити. Справдї під осїнь приїхав якійсь Ляшок управитель, навіз майстрів, заходилися дім панській лагодити. Таки здорово був опущений, звістно, ніхто не жив більш як двацять лїт. Ото й полагодили, а на веснї й пани приїхали. Тілько двоє их: стара панї, така виречковата та сухорлява, та синок єї панич, от собі парубчина лїт 25, чи може трохи й з злишком... Коня-верховня привіз собі, хортів цілу низку, полювати значить любив. Ну, що-ж, нам байдуже про те — хай собі гайсає верхи, гадаємо, аби нас не займав та хлїба нашого на стеблї не псував, не вибивав своїми хортами.
Нїчого, все гаразд, живемо. Коли-ж ото на другу весну, ще до Благовіщеня, здається на самих сорок святих се було, кличе панич до себе в двір громаду. Так і так, каже:
— Треба менї ваш надїл обміряти!
— На що нам єго, паничу, міряти? Він у нас міряний.
— На те, — каже — що ви мою землю прихватили.
— Нї, з роду, нї з віку сего в нас не бувало! Як то можна, та й на що б ми єї прихвачували? Подивіться на межу: як проведено єї, так вона нерушена доси.
— Що менї до вашої межі? — каже — ось у мене план є. А план показує, що ви десятин може з двацять захватили моєї землї.
— Ми, паничу, про те не тямили, як ваш план показує, — ми люде темні, на планї не розуміємо. От святе дїло — межа... се рїч очевидна всякому.. а межа не нарушена! Се вам набрехано.
— Хто менї набрехав? Я на планї бачу!
— Та й плани, паничу, всякові бувають! Инколи книжка бреше, а то план.... Брешуть і плани.
— Коли ж так, що ви менї не вірите і землї менї не вернете, дак я на вас в суд, до мирового.
— Воля ваша, дороги не заступаємо. Та тілько даремно! Межа стоїть нерушеною трохи не двацять лїт.
Справдї пізвали нас до мирового. Розпитував він нас, розпитував та нї з чим і відпустив.
— Треба — каже — на межу самому менї подивитися.
Приїхав — і на межу. Походив, походив, покрутив головою та й поїхав.
— Се — каже — не моє дїло.
Що воно значить "не мов дїло" — ми зрозуміли собі так, що не з мирового головою се дїло розсудити, треба-б то когось дотепнїйшого, такого значить, щоб тямив на линіях вирахувати — се-б то землеміра...
Так і вгадали як-раз. Привозить панич землеміра, знов кличе нас у двір.
— Треба менї ваш надїл перемірити! — каже до нас. А ми єму:
— Воля ваша, паниченьку! Міряйте своє, а наше вже міряне!
— Хто вам міряв?
— Царське начальство... посередник.
— То давно було... то старі межі...
— Старий віл борозни не псує.
— Я вас не шуткувати звав, а дїло говорю вам: треба межі перевірити! — Се так панич до нас, а ми єму:
— Ми не перечимо. Перевірюйте свої, а наших не руште... Не дамо!
— Як не дасте?
— Так, та й годї!
Він як визвіриться на нас, як затупотить ногами, як гуконе на нас:
— Ах, ви сякі-такі дуросвіти! — та тодї як утне по московски... А кум мій Павло наче не чув тієї стидовищної лайки та й каже:
— Пошануйте, паниченьку, коли не Бога і добрих людей, так хоч свої закаблуки, а то повідбиваєте, та не без того, що й підошвам перепаде... Ми вам настояще говоримо: земля наша міряна, нам не треба єї перемірювати. Межі ми і з завязаними очима знайдемо і перевіряти их без начальства нїкому не дамо. От і все, і амінь тому!
Панич аж приском сипле, а ми нїчого: послухали ще, як він по московски батькує, та й гайда по домівкам, і не попрощалися з ним. Йдемо та й думаємо:
— А що, як він без нашого спросу почне межувати?
— Як то він сміє? Без начальства не можна! Мірщик нам не начальство!
— А що ти єму вдїєш? — каже кум Павло.
— Як що? в тришія з межі!
— А тобі за него в тюрму! Нї, так не годиться, — кажу я, — треба якось инакше поміркувати.
Тай прирадили, щоб то нам чоловікам не втручатися в се дїло, а нехай баби воюють. Та зараз і вирядили усїх жінок, усїх дїтей на межу. Побрали вони хто віника, хто заступ, хто хворостину — та всї на межу. А ми им наказали, щоб хоч-би там що, не давали обмірювати нашу землю, та щоб і землеміра, крий Боже, і пучкою ніхто не торкнув. Пішло наше війско з віниками на межу, а ми собі в кущах позасїдали, так щоб нас не видко було.
Сидимо, дивимося — аж суне мірщик з паничем. Тілько що підойшли вони до межі, а наше війско в один голос, дїти і жінки:
— Тю! тю! гу! гу! тю! тю! — та порохом в гору! Господи, немов чорна хмара встала, а з під неї, наче з того пекла, несамовитий галас:
— Тю! тю! тю! тю! — А далї дїтвора навперейми округ мірщика бігає, верещить, скиглить... А жінки що духу є:
— Тю! тю! тю! — А ми в кущах аж за боки беремось та регочемося.
Постояв мірщик, постояв, подивився плюнув, перехрестився тай назад з паничем! Тогдї вже ми чоловіки у слїд єго з-за кущів:
— Ура! урра! уррра! — а вони й не озирнулися на нас.
Отакто й спекалися ми тієї "провірки".
(Конець буде.)
[Дѣло, 04.04.1889]
(Конець.)
Добре. Знов нїчого: панич мовчить а ми й поготів. Минув тиждень, другій — нїякої чутки. Думка у нас така: забув панич про ту "провірку". А що, як знов вона замулить єму? Тодї що? Треба-б з ким порадитися, але з ким?
— Може в Кіїв би знов та пошукать там або того самого ченчика або кого другого такого, як він? — раджу я. А кум Павло каже:
— Воно б то і нїчого, та тепер і ченці не ті вже стали. Та й коли то ти зберешся у Кіїв. Хиба обсїявшись, туди к Пpeчистій, не ранше... далека рїч. А може-б чи не зручнїйше воно було вдатися до кого з брехунців?
— Цур им, тим брехунцям! Им не можна віри няти. За гроші, як хоч, брехати-муть, а що з того? — радить сусїда мій Нечипор. — Вже коли що, то спершу до батюшки: що він скаже?
Пішли ото з кумом Павлом я та ще Петро Залїзо до батюшки.
— Порадьте, пан-отченьку! Так і так...
Слухав пан-отець, слухав, тай каже:
— Не моє дїло! Шукайте собі поради де инде, а менї страшно, щоб часом не вскочив по самі халяви... Знаєте, яке тепер время!
— Яке-ж воно время? — кажу я, — время як время...
— А таке время, що зараз виславлять мене соціялистом та до архієрея! А він мене в манастир сажу сїяти... От воно що! Чули ви, що дїється тепер? чули про соціялистів?
— Не доводилося, пан-отче! — що воно таке: чи люде які, чи звіри, чи птиця яка?
— Не люде, не звіри, не птиця, а оті шибеники, що йдуть проти царя...
—Он воно що! Так нам же що до них? Та то-ж проти царя, а тут нї проти кого. Як воно так...
— Та так! Кажу вам: шукайте поради у кого инчого.
— У кого-ж єї шукати? — питаємо.
— У того, хто закони знає.
— А хто-ж ті закони знає?
— Той, хто водиться коло них...
— Се-б то хто?
— Адвокати.
— Брехунці-б то... Ну, прощавайте, коли так...
Отак нїчого не скрепилися у батюшки. Знов думаємо собі: нехай, ще трохи почекаймо, дощ за шию не льє, а косовиця аж проситься.
Отож у вечерї під самого Петра чуємо: щось біжить з дзінками по селу. Оден віз, за ним другій, за ним третій, та прямо в паньскій двір. Ну, думаю я, отсе-ж не переливки, певно суд з мірщиками! Так як в око влїпив, угадав, на моє вийшло. Вранці, чуємо, урядник бігає по дворах, загадує, щоб після обіду всї виходили на межу — "повірка" буде... Ми тодї об поли руками! Капут нам буде! Що дїяти-мемо, як відберуть землю?
— Нї вже, — каже Дмитро Жеребило, — хоч-би що, а землї не поступимо! На межі полягаємо — нехай через нас плугом йдуть, а доки живі, не поступимо землї.
—Говори до гори, а гора висше тебе! — промовив кум Павло. — Начальство — сила! Що ти єму вдїєш? Як скаже, так і буде.
— Нї вже! Суди мене чи сенат, чи канат — а я не попущу! — верзе Жеребило, і як би то він не попустив?
— Вже ж що буде, то буде, а на межу треба йти! А там побачимо — каже мій кум Павло.
Стали ми з ним радитися та дорадились до того, що навряд чи обійдемося без грїха, бо землї попустити — людям нашим нїяк не можна.
Пообідали. Виходимо з хати, а отой самий півень галаган під ноги нам в хату, — він таки приручений у нас, не летить від людей, а помани єго, скажи: "тіп-тіп-тіп", так і до рук иде.
Пішли. Старої моєї дома не було, ще з вечера пішла в друге село на храм. Дак ото я причинив сїни, і пішли з кумом у-двох. Перейшли греблю, а кум лап до кишенї — та до мене тодї:
— Отсе так! овва! бідна-ж моя головонько! Забув, куме, у тебе на вікнї люльку. Треба вернутися по неї. Иди куме на межу, а я піду по люльку, без люльки я й години не проживу.
Таки се правда, любив він єї смоктати. Пішов він по люльку, а я на межу. Дивлюсь, на межи вже наше село, всї люде, та такі всї озвірені, так люто дивляться, наче оттак і ринуться зараз на ножі.
— Що воно буде? — питаю у Кузьми Гострого. А він:
— Хиба повилазили тобі?
— Землю відрїжуть? — питаю.
Гострий так глянув на мене, що я й не стямився.
— Нехай тобі — каже — язика кат відрїже! Швидче нас порїжуть, нїж землю нашу.
Я до другого, до трейтього, четвертого, всї в одно. Ой, Господи, думаю собі, не допусти нас до грїха, заступись за нас, бо певно без чогось лихого воно не обійдеться. Згодя йде комисія: мірщик, урядник, становий, посередник, мировий судья, а за ними панич верхом. А люде наші дивляться на них та аж тремтять, лютість у кожного в очах так і палає. Мовчки зняли всї шапки, вклонилися. Мірщик почав розташовувати свої причандали.
— Отсе — каже панич — не настояща межа, фальшива.
— Чим же вона фальшива? — озвався Гострий, а голос у него так і дрожить. — Хиба тим фальшива, що не за вас стала?
— Ви й самі, паничу, не тямите, де межа повинна бути. Вам хтось набрехав, а ви й повірили, — додав Залїзо.
— Я по плану знаю, — мовив панич, — що межа повинна бути не тут.
— А де-ж?
— Отам низше.
— Де: там? — озвався кум Павло, — чи не там може, де вчора поруб зроблено?
— Якій поруб? — спитав панич.
— От бачте, й не знаєте, якій поруб? Такій то з вас господар! А там такі липи і берези повалено...
— Де? де? — питаєся панич.
— Отам, в лїсу...
— Проведи, будь ласко! — Отой поруб так зачепив панича за душу, що він уже і про комисію байдуж.
— Ось за мною їдьте!
Кум Павло пішов, за ним панич верхи, а за ними і все село, наче импетом потягло людей. Пройшли там кілько ступнїв, кум Павло обернувся та до панича:
— Їдьте, паничу, отсією стежечкою прямо до порубу й виїдете. А менї неяково ити попереду, та й свита у мене на опашку, поли махають, щоб часом ваш кінь не злякався в гущинї.
Так ласкаво оберегає панича та й звернув у бік, а панич їде собі стежечкою. Кінь під ним виграє, добрий такій, годований кінь був — кажуть би то триста карбованців заплачено за него — такій високій, баскій.
Проїхав панич гоней двоє, а люде за ним. Тілько що вїхав в чагарї, — хто єго знав, з-відкіль взявся, наче з неба, півень, та прожогом до коня під ноги! Кінь несамовито на диби! Кум Павло швидче до него, щоб ухопить за гнуздечку та придержать, підвів руку в гору, пола з свитки якось махнула, кінь ще гірше злякався... голову в низ та як вихоне задом — так наш панич через коня та бебевх об землю сторч головою!... Люде всї до панича, так і вкрили єгo — бачте, всї раді помогти єму, щоб швидче встав. Підхожу і я, а панич не своїм голосом стогне:
— Ой! ой! Не треба, не треба провірки! Не треба комисії! ой! ой! — Крий Боже, як стогне!... Так то, видно, вельми вдарився об землю та ще мабуть печїнками... Звістно, кінь з усего розмаху гепнув єгo об землю...
Підвели ми панича з землї, поставили на ноги — не встоїть! так і хилиться впасти, та стогне, та божиться, присягається, що не займати-ме вже нашої межі. А ми слухаємо, не тямимо; до чого оте божіня? Думка в нас така, що панич, як телепнувся печінками об землю, так певно єму світ замакітрився так, що тепер єму тілько і ввижається, що межа ота.
Одначе-ж що єго дїяти з паничем? Не покидати-ж єго тут вовкам на снїданя! Спасибі Богови, кум Павло догадався, та свитку з себе, розістлав...
— Кладїть — каже — на неї панича!
Положили. Несемо єго до комисії, а він пробі' кричить:
— Не треба комисії! не треба! Додому несїть мене!
Понесли до дому, а хтось побіг завідомити комисію. Не можна було не завідомити — на те вона начальство...
Ну вже що було, як принесли панича до дому! Як зуздрїла єго мати, так і сказати не можна! Піднялася в домі така колотнеча, біганина, настояща сутанїя... Нас швидче повиганяли з дому, а далї й з двору панського. Вийшов урядник на рундук та до нас:
— Гайда в зборню! Дожидайте там приказу!
Сидимо ми в зборни, чекаємо, не тямимо: що воно й до чого? Хто вигадки вигадує, хто кепкує з панича: якій то з него хвацкій їздець, що й на кони не всидїв, a хто сумує: як воно буде з землею? А кум Павло мовчить, немов затявся, хоч би тобі слово пустив, прямо таки наче єму уста запечатано, тілько люльку тягне.
Аж ось біжить становий з урядником. Глянув на нас звірюкою, очима примів-би всїх зїв!
— Жінки і дїти гайда по домівкам! — гукнув — зараз же менї!
Ну, ну, думаю я, щось воно не добре буде, та нишком твержу: "Заступнице усердная..."
Випроводив становий жінок і дїтей, а сам тодї в зборню, і мірщик з ним, і старшина, а урядник да два десятники з другого села лишилися тут з людьми на приспі.
Покликали в зборню насамперед кума Павла. Продержали там довгенько єго. Думали ми: чи не бють вони єго там? —дак нї, не чутно... вже коли-б били, то певно не вдержався-б чоловік, закричав і ми-б почули. Дак нї, не чутно... і добре, що не били, a то, крий Боже, до чого-б воно дійшло... Святий знає... Отож вийшов Павло з хати, а за ним і старшина, і велїв Павлу ити до дому, а в збірню покликав Залїза, а за ним Гострого... та все по одному: одного випустять, а другого кличуть, та ще старшина пильнує, щоб той, кого висповідають в зборни, нї на годинку не тримався з людьми, нї з ким слова не промовив а просто йшов до дому... Отак стоїмо й не тямимо, що там за притча в зборни? чого зовуть туди людей по одному наче на сповідь до попа?
Прийшла незабавом і моя черга. Вхожу я в зборню нї живий нї мертвий, чую, що увесь тремчу, немов босий на леду стою, так менї в підошви холодно... Став биля дверей, вперся в одвірок, щоб смілїйше стояти... А становий як визвіриться на мене:
— Ти на межі був?
— Як же? Всї були і я був.
— А за паничем слїдом йшов, як він поїхав на поруб?
— Йшов.
— А чого ти йшов?
— Як чого? того, чого і всї йшли.
— А чого всї йшли?
— То не моє дїло.
— Бачив, як панич упав з коня?
— Всї ми бачили.
— Чого він упав?
— То не наше дїло. Не всидїв, дак і впав.
— Та чому не всидїв?
— Не вдержався мабуть... Кінь на диби став... а далї задом вихонув... от він і теє... сторчака, вибачте...
— Чого кінь на диби став?
— Не питав про се, не скажу. Мабуть що злякало єгo.
— Що ж єго злякало?
— І про те не скажу.
— А півня бачив?
Я трохи замулився. Думаю собі: еге! от він куди стриже!
— Сам — кажу — не бачив нїякого півня... а люде бачили і менї казали.
— Які люде?
— Наші.
— Хто?
— Хтось чи з дїтей, чи з жінок, чи може й з чоловіків... Забув, хто.
Він до мене з кулаками, так під самий ніс і сичеться, та зубами скрегоче... Що би то він зробив, та руки не доросли!
— Чого в панича синяки на ребрах? — знов питає мене.
— Hе бачив я тих синяків і не знаю. А коли вже справдї є, то вже не від чого, як від того, що впав та вдарився, та ще може об пень або що.
— А хиба ти не бачив, як панича стусували під ребра?
— Панича? Що ви, пане! Як се можна! Та ще кажете: під ребра?
— Під ребра!
— Нашого б то панича? під ребра?
— Еге!
— Та що се ви? Господь з вами! Нї во вік вічний сего бути не могло! Як се можна, щоб чия рука доторкнулася до паничевих ребер... Та нехай тому рука відсохне! Як се можна! Нї во вік сего не було і не буде!...
Здвигнув плечима становий та плюх менї межи очи! Так, не до вас кажучи, і залїпив менї очи. Втерся я рукавом, мовчу, а він знов:
— Знаю я вас сяких-таких! Вас хоч в окропі вари, нїчого не вивариш. Бач, як в землю посупився! У-у! Признавайся: бив панича? Признавайся, а то зараз на Сибир!
— Хоч і за Сибир, — кажу єму, — а нї в чому менї признаватися. Нехай руки посохнуть тому, хто так думав!
— Як так?
— Так, щоб панича бити! Де таки се видано? І за що єго бити? Він у нас тихій та божій... дай єму Боже віку довгого та розуму доброго... Кінь єго побив... був би на смерть убив, коли-б не ми.. А то ми відборонили, а тепер за наше жито та нас же і побито! Чи вже-ж то можна було стояти нам, руки згорнувши, та дивитися, як кінь нївечить христіяньску та ще панську душу?.. Та за се-б же нам і на сїм світї не було, і на тому світї прямо-б у пекло...
— Мовчи! Якій язикатий!
Замовк я, а він все пише, все пише щось, аж перо рипить у него, а він пише... Писав, писав, тогдї до мене:
— Вон иди! геть, до дому! Я вас усїх в острог!
— За що, пане?
— Розбишаки ви!
— Не в гнїв вам мовити: ще нїкого не вбили і з світу не звели...
— Зови другого!
Да отак усїх нас. Варив цілу ніч з нас воду... Ну, думаємо ми: тепер пропали! позамикають в тюрму, погноять там нас... Я цілу ніч і очей не зводив. Та й нїхто не спав. Не до сну було...
Почало днїти. Чуємо: знов дзвінки заголосили. Отсе-ж, думаємо, по наші душі їдуть! Ой, Господи, заступи нас!
І заступився. Дивимося, аж то комисія рушила назад. А з ними і панї, і панича повезла. Притьмом, кажуть, до лїкаря треба було єму, бо... клята коняка печїнки єму відбила...
Як поїхали, дак з того часу й чутки нема нї про них, нї про комисію... Землї так і не переміряли: як була межа, таки лишилася...
От як дав нам Бог милосердний!.. Певно, що послав того півня відвернути лихо від наших голов...
От ви й міркуйте, чи можна-ж нам півня того зарїзати? і що-б воно було, коли-б не той півень?... Звістно, то не мій, не отсей півень був, а вже так Біг дав, що в півня перевернувся той, кому Господь призволив відвернути від нас напасть.
Благодареніє Єму, Создателю! і ми при земли, і все гаразд..."
[Дѣло, 05.04.1889]
05.04.1889