Безперервна "антифашистська" пропаганда Москви, необґрунтовані звинувачення у нападах в Україні на росіян, підбурювання російськомовних на сході України, російські війська без знаків розпізнавання, захоплення офіційних будівель в Криму, інспірування і постановка там незаконного референдуму, а потім приєднання Криму до Росії, запевнення президента Володимира Путіна, що він не має планів щодо подальших територіальних змін у Європі (хоча, на жаль, щоб захистити етнічних росіян, він буде змушений втрутитися десь інде) – так, все це має тривожний відголос 1930-х років.
Хіба це не той випадок, коли націоналізм призводить до фашизму і війни?
Це є загальною інтерпретацію недавніх європейських криз. І це є також – за збігом обставин – путінською інтерпретацією подій в Україні, в яких він звинувачує неофашистських послідовників націоналістичного лідера Степана Бандери, вбитого в 1959 році КҐБ. Але ця точка зору є занадто простою.
Звичайно, націоналісти задіяні в українській кризі – але більше як жертви, аніж злочинці. Криза почалася зі спроби Москви врятувати свою мертвонароджену концепцію Євразійського економічного союзу, змусивши Україну приєднатися до нього і відмовитися від асоційованого членства в Європейському Союзі.
Путін, який не є націоналістом (див. нижче), а радше правителем хиткої багатонаціональної імперії, ворожої до націоналізму, спровокував кризу, закривши російські кордони для українського аграрного експорту. Зробив він це для того, щоб змусити не надто охочого до цього президента Віктора Януковича відмовитися від більш популярного вибору - ЄС.
Український уряд, заохочений Путіним, об'єднав протестуючих проти цього кроку, розмаїтих демократів, націоналістів, лівих і правих активістів, стріляючи по них не розбираючи. Влада Януковича розвалилася майже зримо; він втік, і новий український уряд, в якому є націоналісти, взяв владу.
Тобто у цьому загальному русі одним з імпульсів був націоналізм. Іншими були любов до свободи, прагнення до більш демократичної системи, економічні сподівання – завдяки зв'язкам із Західною Європою – на більше, процвітання і проста людська порядність. Українці натхненні цими цілями щойно пережили (неминучу) поразку в Криму, але вони все ще керують більшою частиною території України, яка зараз позбавляється пост-радянських інституцій Москви. Наразі правдою є те, що в загальному Путін зазнав невдачі, отримавши протилежне сподіваному.
Якщо у цій кризі українські націоналісти були лиш відреаговуючими, навіть жертвами – як тоді щодо самого Путіна? Його дії, безумовно, були неприйнятними – безжалісні, аґресивні, брехливі, незаконні, репресивні, підривні. Але щоб описати ці дії як дії "націоналіста", концепцію націоналізму потрібно звести до політики аґресивного самоствердження. Немає жодних підстав вважати, що нації і національні держави більше схильні до таких дурниць, ніж федерації, імперії чи держави, засновані на ненаціональних принципах.
Путін останнім часом дійсно діяв безжалісно, але він робив це служачи – як він це розуміє – виключно державі чи навіть особистим інтересам, але не на благо російського люду.
Історія 1930-х років є помічною, щоб зрозуміти тут необхідні відмінності. Друга світова війна почалася зі змови Гітлера з Сталіним – радянсько-нацистський пакт, що призвів до вторгнення в Польщу і поділу між ними країн Балтії і Східної Європи. Нацистська Німеччина була державою, побудованою на ідеології расового націоналізму (що ставить расу вище державності), Радянський Союз був побудований на ідеології пролетарського інтернаціоналізму (який взагалі відкидає націоналізм). Обидві діяли набагато брутальніше і нестримно, аніж звичайні національної держави того періоду.
Крім того, сьогоднішня Російська Федерація сама є імперією, а не національною державою. Поведінка Путіна під час кризи, на додаток до аґресивності, може бути найкраще описана як поведінка імперіаліста чи нео-імперіаліста, але не націоналіста. Ми не повинні неправомірно пов'язувати національну державу зі злочинами, що не є винятково націоналістичними, більше того – менш ймовірними для стабільних національних держав.
Це важливо, бо націоналізм стає все більш необхідним словом, яким надто часто зловживають для лайки. Націоналізми і націоналістичні рухи виникають по всій Європі. Вони можуть приймати дуже різні форми: ліві, праві, амбівалентні. Деякі з них є відверто сепаратистськими рухами, як наприклад націоналістичні партії в Шотландії і Каталонії з їх прагненням заснувати на основі історичних націй нові держави. Інші рухи протидіють подальшій інтеграції своїх національних держав в Європейське співтовариство, наприклад, партія Справжні Фіни у Фінляндії чи британська Партії Незалежності Об'єднаного Королівства.
Решта, відчуваючи загрозу масової імміграції, хочуть захистити націю і її особливий політичний дух (Національний фронт у Франції), або добробут держави (Народна Партія в Данії ), або "ліберальні цінності" (Партії свободи під керівництвом Ґірта Вілдерса у Голландії. Навіть обережні, на щастя, німці мають партію Альтернатива для Німеччини, яка, хоча і не є відверто націоналістичною, проголошує виразний для повоєнної Німеччини антиєвропейський економічний націоналізм, і її варто було б, мабуть, перейменувати на Альянс Патріотичних Банкірів.
Більшості з цих партій двадцять років тому не існувало, а тепер вони представлені в парламентах Європи. Очікується, що на травневих виборах вони отримають добрі результати. Вони, мабуть, не завоюють владу, не будуть представлені в уряді, але змусять основні партії зайнятись такими питаннями, як втрата національного суверенітету.
В очах розмаїтого європейського політичного і культурного істеблішменту – те що британці називають Велике і Благе – нічого подібного бути не повинно. Це те саме, що вода, яка тече в гору. Протягом кількох десятиліть з цих околиць ми чули, що національна держава, віддавши владу зверху – наднаціональним інститутам і знизу –організованим групам меншин, відживає своє. За їх плечима критики відродженого націоналізму ремствували, що це не що інше, як ксенофобія, авторитаризм або навіть фашизм у фольклорній оздобі. Зростаючі націоналістичні партії Європи вони вважали заповідниками гірких невдах або пристанищем тих, хто опинився в обіймах ностальгії.
В 2010 році цю позицію досконало озвучив президент Європейської ради Герман Ван Ромпей, коли в сотий раз оголосив про те, що національна держава мертва, додавши: "сьогодні найбільшим ворогом Європи є страх, страх веде до егоїзму, егоїзм веде до націоналізму, і націоналізм веде до війни."
Це висловлювання не передбачило останні дії Путіна. Але є чудовою ілюстрацією того, як політичні еліти Європи сприймають в кривому дзеркалі антинаціоналізму такі події, як українська криза. Ця точка зору переконує їх вважати націоналізм загрозою, але загрозою, що відмирає. І це, попросту кажучи, в обох випадках є помилкою.
Практичним спростуванням цієї точки зору є той факт, що національних держав сьогодні у світі є більше, ніж будь-коли. Починаючи з 1945 року їх число значно примножилось у вигляді двох великих проривів: період деколонізація 1950-х і 1960-х років і перші роки після розвалу комунізму в 1989 і 1991 роках. Деякі з цих країн отримали незалежність, на жаль, у результаті війни і революції – Зімбабве, Хорватія, Боснія, Косово. Інші добились цього мирними переговорами. Цим шляхом пішла більшість колишніх британських колоній і колишніх радянських республік, але найзначнішим прикладом є "оксамитове розлучення", що провело до утворення успішних Чеської і Словацької держави .
Це зростання статусу нації можна було б відхилити як об'їзд на головній дорозі до глобального урядування, якщо б утверджуване розуміння націоналізму не було б настільки абсурдно примітивним. Воно іґнорує вкрай суттєві відмінності і розглядає всі форми національної лояльності так, ніби всі вони є найбільш агресивними і виключаючими типами. Реально повний спектр націоналістичних лояльностей шириться приблизно так: від нацизму, який є тоталітарним расовим націоналізмом до фашизму, який є авторитарним і агресивним націоналізмом; до етнічного націоналізму, який є виключаючим, розглядаючи представників етнічних меншин як громадян другого сорту (щонайбільше); до громадянського націоналізму, який відкриває можливість отримання повного громадянства всім народженим на території країни в обмін на їх лояльність до нації та її інститутів, і, нарешті, до патріотизму, який є тією ж національною лояльністю плюс звичайна любов до батьківщини – її краєвидів, її пам'яток і звуків, її характерної архітектури, її пісень і віршів, її народу, її чудової рідності.
Ось, наприклад, що написав Джордж Оруел, можливо, найвідоміший критик націоналізму, після повернення з Іспанії в південну Англію: "тут внизу все ще та Англія, яку я знав у дитинстві: просіки для залізниці в обіймах польових квітів, густі луки, де в задумі стоять і пасуться великі блискучі коні, повільні потоки, обмережені вербами, зелені пазухи в'язів, дельфінії в садах котеджів, а також величезне мирне дике поле, що оточує Лондон, баржі на багнистій ріці, знайомі вулиці, плакати, що повідомляють про крикетні матчі і королівські весілля, чоловіки в габіках, голуби на Трафальгарській площі, червоні автобуси, сині поліціянти – всі сплять глибоким, глибоким сном Англії."
Звичайно, відтоді Англія змінилась, чоловіки більше не носять габіки. Але було би так само абсурдно засуджувати такий ніжний патріотизм – бо, мовляв, він може призвести до фашизму, як і закликати до повної статевої абстиненції на тій підставі, що це може призвести до розбещеності. Звичайні люди, які пристосовуються до реальності з необхідної причини виживання, коли чують заяви подібні заявам Ван Ромпея, відчувають ту саму абсурдність.
Але до цього часу це не впливало на їх політичну поведінку. Чому це вони раптом почали думати і голосувати відповідно з такими настроями?
Однією з очевидних причин є те, що всі ідеологічні конкуренти патріотизму були в основному дискредитовані. Оруел вказував: зазвичай ті, хто відмовився від патріотизму, вибирали небезпечнішу ідеологічну заміну. У наш час найочевиднішими конкуруючими ідеологіями є європеїзм в Європі і мультикультуралізм в США, які обидва прагнуть послабити національний патріотизм, щоб змінити політичний характер своїх суспільств.
Але жодне з цих віровчень ще не стало чимось більшим, ніж нішею лояльності, хоча вони користуються щедрою офіційною підтримкою і симпатією тих урядовців, міжнародних чиновників, керівників НУО, "денаціоналізованих "корпоративних менеджерів та вчених, які амбітних до тої міри, щоб стати авангардом нової чи трансформованої нації. Старомодний патріотизм виживає, ослаблений такими, можливо, дезертирами, але ніхто не кидає йому серйозного виклику. Він залишається в тіні, аж поки випробовування подіями 9/11, або річницею D–Day, або похоронами Маргарет Тетчер, не змушують його вийти на світло. Тоді його, раптом, визнають, як те що відчуває більшість нації.
До недавнього часу ті виборці, для яких питання патріотизму і національного інтересу були визначальними, почувались комфортно в партіях лівого і правого напрямку. Але, поступово це змінилось.
По мірі того, як ліві партії змінили свою ідентичність партій робочого класу на ідентичність партій лібералізму середнього класу, вони почали вважати патріотизм вульгарним, дешевим і ксенофобським. Водночас, основні праві партії бездумно дрейфували в бік позиції, яка сприймає націоналістично та соціально консервативних виборців на кшталт літніх родичів, чия поява викликає збентеження і чиї погляди можна спокійно іґнорувати. Партійні лідери вважали, що їх атавістично налаштованим виборцям нікуди дітися.
Найбільш драматично це проявилось у Великобританії, де тепер можна спостерігати, як британська Партія Незалежності Об'єднаного Королівства, забезпечивши собі базу серед традиційних середньокласових торі, збирає нові голоси від патріотичних синьокомірцевих лейбористів. Але кожен бачить подібні результати по всій Європі.
Іншим фактором цього відродження є зміна інтелектуальної моди на великість. Все менше людей у всіх класах все ще впевнені, що майбутнє належить великим дивізіонам. Вони помітили, що малі держави будуть, виглядає, багатшими, легше керованими і ближчими до людей, ніж великі держави. Як відзначив декілька років тому журнал «Economist»: "З 10 країн з населенням понад 100 [млн] тільки США і Японія є процвітаючими країнами."
Ці економічні факти вилучають важливу перешкоду сецесії. І якщо колись був зв'язок між процвітанням і великістю, то його нівелював розвиток вільної торгівлі і глобалізація, яка гарантує, що розмір країни більше не співпадає з розмірами відкритого для неї ринку. Водночас, уряд може зменшитись до такого розміру, який його громадяни вважатимуть найзручнішим для контролю.
Винятком із цих правил є США, велика і процвітаюча країна, чий федералізм дозволяє розподіляти владні повноваження між штатами і місцевостями, де їх можна краще контролювати. Ще одним прикладом є Швейцарія. Європа може наслідувати успіх Америки, якщо б взяла швейцарську модель і розподілила владу вниз. Але в Європі та Америці відбуваються зворотні процеси.
Останній короткий аргумент є, можливо, найсильнішим: національні держави є майже необхідною основою для демократії. Спільна мова та культура, спільна вірність національним інституціям, почуття спільної долі – все в межах певної території, з рівними правами для всіх громадян: це, здається, ті умови, які дозволяють людям із різними думками та інтересами акцептовувати політичну поразку і сприймати закони, проти яких вони сильно заперечують. Є кілька винятків з цього правила – Індія і Швейцарія – але набагато більше країн, які є цьому підтвердженням.
Жодне з цих міркувань не утверджує націоналізм в якості універсального принципу державності. Такого принципу не існує. Історією нам були передані держави, засновані на ідеях настільки різних, як народна згода чи династичний принцип. Їх абсолютна реконструкція є утопією і, як правило, приречена на невдачу. Найкраще, на що ми можемо сподіватися впродовж лінії їх історії – це покращити їх поступовими реформами.
Але спроба скасувати або замінити національну державу майже конечно призведе до більшого зла, ніж те, яким вона відлякує. Урок новітньої історії полягає в тому, що націоналізм – це надовго, і що безпечні, стабільні і задоволені собою національні держави, швидше за все, хочуть дружити з сусідніми країнами, а не завоювати їх. Мудрі політичні лідери прагнуть миру і свої зусилля радше зосередять на такому формуванні націоналізму свого народу, щоб він перетворився в доброзичливий патріотизм, аніж втоплять його в новому суверенітеті, спрямовуючи його до темних проявів.
О'Салліван є директором Дунайського інституту в Будапешті і старшим науковим співробітником інституту Нешнл ревю в Нью-Йорку.
O'Sullivan
The Case for Nationalism
Wall Street Journal, 21.03.14
Зреферував Михайло Мишкало
01.04.2014