У неділю (30 березня) збіг термін подання документів на участь у президентській кампанії. Всі ключові партії вирішили скликати власні з'їзди перед самим «фінальним дзвінком». Дехто з них, можливо, до останнього сумнівався, що вибори відбудуться у заявлений день, 25 травня. Як видно зі списку пропонованих кандидатур, українці матимуть найповніший вибір за всі роки незалежності. Ідеальних кандидатів, звісно ж, нема — з цим погодяться і на Заході, і на Сході, — але якість компенсується кількістю.
Претендентів зголосилося багато і на широкі смаки. Концепція біполярного вибору зруйнована. Замість конкуренції умовного «Януковича» з умовними «Ющенком» (2004) і «Тимошенко» (2010) маємо стати свідками цікавішого протистояння. Всередині усталених електоральних ніш за своїх виборців змагатиметься по кілька команд. Можливо, ветерани старих баталій — «Батьківщина», яка безальтернативно висуває Юлію Тимошенко, та Партія реґіонів, що вирішила поставити на Михайла Добкіна, –– поступляться молодшим силам (характеристика «молодших» для Петра Порошенка й Сергія Тігіпка вельми умовна). Таким чином, після 25 травня будована роками структура може істотно змінитися, чи й завалитися.
Вибори-2014 не дадуть українській політиці свіжої води — але можуть прорвати загати й розчистити русла. Можна вжити й іншу метафору: це перегній, на якому, сподіваймося, виросте щось добре.
УДАР
Віталій Кличко як видатний спортсмен знає, що то таке — підійти до вирішального бою на піку форми. Наприкінці минулого року лідер УДАРу мав найвищий рейтинґ і виглядав головним конкурентом Віктора Януковича. На жаль для себе, Кличко пройшов горнило Майдану з великими втратами. Його електоральна форма пішла на спад. Після того Кличко (вже як колишній спортсмен), мабуть, згадав про іншу важливу річ для кар'єри: вчасно піти.
Петрові Порошенку, що отримав мандат довіри від партії УДАР на офіційному з'їзді, навпаки, пощастило. Він єдиний збільшив свою підтримку під час акцій протесту. Секрет успіху Порошенка — віддаленість від наявних опозиційних ватажків. Це точнісінько той самий секрет, який дозволив Кличку ввірватися у велику політику, де панувало розчарування старими опозиційними силами. Весна-2014 — пік Петра Олексійовича. Після можливої перемоги на виборах почнеться неминучий спад. Імовірно, що електоральні втрати спіткають власника «5 каналу» ще раніше, коли до активної роботи вдадуться конкуренти, а виборці згадають Порошенкові роботу в уряді Азарова та його зв'язки з представниками минулого режиму.
За даними найсвіжішої соціології, за Порошенка готові проголосувати 24,9 % українців. Віталій Кличко передав йому естафету, коли мав підтримку 8,9 % респондентів. Юлія Тимошенко має наразі втричі менше симпатій, аніж Порошенко, — 8,2 %.
По-людськи Віталія Кличка шкода. Він один з небагатьох, хто своїм вчинком засвідчив готовість зійти зі шляху й поступитися іншому. Фракція УДАРу у Верховній Раді гідно витримала випробування опозиційністю, не породивши жодної «тушки». Чи є перспективи в цього політичного проекту? Враховуючи персоналізованість партії, її успіх залежить від Кличка. Годі собі уявити, що Віталій у подяку за підтримку Порошенка міг би очолити Уряд або ж Верховну Раду. Зате на з'їзді УДАРу було оголошено, що Кличко балотуватиметься в мери Києва, де, напевне, знову спробує обрости громадською підтримкою. Ще рік тому вибори столичного голови сприймалися як імовірний трамплін для президентської кампанії. Нині можна йти «на Київ» хіба що з прицілом на парламентську виборчу кампанію. Але найперше ще треба спромогтися перемогти на муніципальних виборах. Кличко вже двічі балотувався в столичні бурмистри — і двічі програвав. Поразка в Києві може виявитися ще більше згубною, ніж програш на загальноукраїнському щаблі.
Для довідки
Участь у попередніх кампаніях: ні Віталій Кличко, ні Петро Порошенко не балотувалися на президентських виборах. Кличко одного разу мав досвід загальнодержавних виборів: 2012 року УДАР отримав 13,96 % голосів. Порошенко ж брав участь у виборах лише у складі інших команд: 1998 року — СДПУ(о), 2002-го — «Нашої України». Партія «Солідарність» свого часу була співзасновником Партії реґіонів та НСНУ. Торік Порошенко передав партію Юрієві Стецю, а той з нею ввійшов до «Батьківщини».
«Батьківщина»
Юлія Тимошенко не має часу на виборчу кампанію. Їй залишається лише два місяці, щоб вийти в лідери. Головний конкурент, Петро Порошенко, обходить ЮВТ на декілька кіл.
Що використає Юлія Володимирівна для протиставлення власникові Roshen? Співпрацю Петра Олексійовича з режимом Януковича? Твердження про те, що Порошенко — старий політик з потертим іміджем? Тим самим можуть відповісти і їй. «Коником» виборчої кампанії Юлія Тимошенко оголосила боротьбу з олігархами. Ми призвичаїлися, що це стосується насамперед Ріната Ахметова чи Дмитра Фірташа. Але у версії Тимошенко таким олігархом може виглядати і сам Петро Порошенко — багатій, політик, медіа-маґнат. Окрім того, йому можна закинути небезпечне кокетування з «групою Фірташа»; недарма союз Кличка-Порошенка вже публічно схвалив Льовочкін.
Україна знову стане свідком битви двох титанів, як у 2005 році, коли Порошенко був секретарем РНБО, а Тимошенко — прем'єр-міністром. Наслідки цього протистояння, як пам'ятаємо, були вельми сумні.
Для Тимошенко 2014 рік є вирішальним. Ці вибори — останній шанс стати президентом, бо навряд чи вона зможе претендувати на президентську булаву у 2019 році. Зазнавши поразки, Тимошенко могла б спробувати власні сили на парламентських виборах. Але чекати 2017 року теж надто довго, «Батьківщину» порятували б хіба що дочасні перегони. Тож цьогорічні вибори можуть стати кінцем епохи Тимошенко.
Варто додати, що Юлія Тимошенко вже зараз починає втрачати команду. З партії попросилися Леся Оробець і Михайло Хміль. Останній пояснив свій демарш незгодою з рішенням партійного з'їзду. Володимир Ар'єв теж виступив за те, щоб Тимошенко не йшла на вибори…
Для довідки
Партія «Батьківщина» становила кістяк Блоку Юлії Тимошенко на виборах 2002 року (7,24 %). У 2004-му Юлія Тимошенко підтримала кандидатуру Віктора Ющенка, хоча перед виборами не відкидала можливості самостійного балотування. На парламентських виборах 2006 і 2007 рр. «Батьківщина» постала ключовою опозиційною силою, отримавши відповідно 22,29 % та 30,71 % голосів. Президентську кампанію 2010 року Тимошенко програла Януковичу (25,05 % у першому турі; 45,47 % у другому). Партія «Батьківщина» без своєї лідерки здобула у 2012-му 25,54 %.
Партія реґіонів
Хто б подумав, що офіційним «спадкоємцем» Віктора Януковича стане Михайло Добкін? Ні, скандальний екс-намісник Харківщини не став ватажком партії — керівні функції виконуватиме політрада ПР, до якої ввійшли старі кадри на кшталт Колеснікова та Рибака. Але Добкін — обличчя партії на цих виборах.
Цікаво згадати, що кілька років Михайла Марковича ледве не виперли з Партії реґіонів через те, що тандем з Геннадієм Кернесом та подвиги «парочки» на локальному рівні підривали авторитет ПР. У 2007-му Віктор Янукович особисто їздив у Харків «розрулювати» партійний конфлікт.
«Реґіонали» мають кілька резонів, щоб висувати Михайла Добкіна. По-перше, така кандидатура є спробою принизити групу Фірташа (її ставленцем є Сергій Тігіпко). Кажуть, за Добкіна просив словечко сам Рінат Ахметов. Друге: колишній намісник на Харківщині є ретранслятором ідеї про радикальну федералізацію України. Заступаючись за Добкіна, Партія реґіонів стає на підтримку його позиції. Сам політик, як відомо, є фіґурантом кримінальної справи про заклик до сепаратизму.
Сергій Тігіпко вирішив не коритися рішенню з'їзду й підтвердив намір продовжити виборчу гонку. Взявши слово на партійному форумі, він закликав соратників не повторювати попередніх помилок, скаржився на кулуарність рішень, утиски демократії. І лаявся матом, коли промовці просили зосередитися на єдиній «офіційній» кандидатурі.
Крім згаданих «реґіоналів», на вибори підуть Олег Царьов і ще один репрезентант групи Фірташа — Юрій Бойко. У тому ж таки електоральному кластері шукатимуть щастя прокурор Ренат Кузьмін і колишній член ПР Валерій Коновалюк.
З виборами-2014 почалася боротьба за електоральний спадок Віктора Януковича. Південно-Східна Україна давно потребувала краху «партії влади», бо Янукович вкупі з Партією реґіонів розтоптали увесь політичний ландшафт Лівобережжя. Напевне, нинішня боротьба завершиться появою нових партій. Там, де є конкуренція, там буде більше демократії та більше контролю. Хоч багатьом виборцям «реґіоналів», напевне, до смаку була саме наявність КПРС…
І ще немає певності, що спадок Януковича перейде самій Партії реґіонів. Найцікавіший номер був би тоді, якби «нелеґальний» кандидат від ПР обійшов офіційного ставленця. Чимось це нагадувало б злет Порошенка, який у демократичному таборі випередив «реєстрових» лідерів. Поки що в Сергія Тігіпка є 7,3 % підтримки, це не так багато, бо Михайло Добкін (4,2 %) ще може наздогнати конкурента. Ризик кандидатури Добкіна — зосередженість його підтримки у Харкові. Симпатії до Сергія Тігіпка, навпаки, рівномірно розкотилися кількома областями.
Окремо хотілося б підкреслити, що поява офіційного й кількох «несанкціонованих» кандидатів від Партії реґіонів — це також леґітимізація самих виборів (того, що намагається заперечити Російська Федерація).
Для довідки
У 1998 році Партія реґіонального відродження України не змогла подолати виборчий бар'єр, але завела у Верховну Раду кандидатів через мажоритарні округи. 2000 року внаслідок об'єднання кількох сил (у тому й «Солідарності» Петра Порошенка) постала Партія реґіонального відродження «Трудова солідарність України» (згодом перейменована у Партію реґіонів). У 2002-му ПР балотувалася до ВР у складі блоку «За єдину Україну!». На вибори-2004 йшла з Віктором Януковичем (перший тур — 39,32 %; повторний другий тур — 44,2 %). На тих виборах Янукович заручився підтримкою кількох «кучмістських» партій, але зумів консолідувати їх аж під парламентські вибори 2006 року. Партія реґіонів набрала на перегонах найбільше голосів (32 %), сформувала коаліцію з Компартією та СПУ, а Віктор Янукович удруге став прем'єр-міністром. На дочасних виборах 2007 року «реґіонали» знову фінішували першими (34,37 %) — але коаліцію сформували «помаранчеві». Повний реванш ПР настав 2010-го: у першому турі Віктор Янукович набрав 35,35 % голосів, у другому — 48,95 %. Сергій Тігіпко балотувався у 2010 році окремо від Януковича й фінішував третім — 13,06 %.
Компартія
Комуністи — без альтернатив: кандидатом у президенти знову буде Петро Симоненко.
Компартія проводила свій з'їзд у Донецьку. Після партійного форуму Петро Миколайович нарешті з'явився у Верховній Раді — вперше після втечі Віктора Януковича.
Нині за Петра Симоненка хотіли б проголосувати 3,6 % виборців. Це майже так само, скільки персек КПУ набрав на виборах у 2010-му.
Комуністи балотуються, бо не можуть не балотуватися. Їхня мета — звісно ж, не президентські вибори, а парламентські й місцеві. Президентські перегони дозволяють засвітити партію в медіа-просторі й перевірити її у польових умовах. Принагідно комуністи й собі спробують надкусити трохи електорату від ослаблої Партії реґіонів.
Для довідки
Найбільший успіх Петра Симоненка — це вихід у другий тур виборів 1999 року. В першій рунді за вождя комуністів проголосували 22,24 % виборців. Другий тур він програв Леонідові Кучмі з показником 37,8 % проти 56,3 %. 2004 рік — Симоненко набрав 5 %, 2010 рік — 3,55 %.
«Свобода»
Олег Тягнибок — єдиний з трьох «класичних» партійних лідерів Майдану зважився на участь у виборах. Ще недавно вони (Кличко, Яценюк, Тягнибок) сперечалися про єдиного кандидата — і не могли уявити, наскільки ці розмови виявляться нікчемними з огляду на їхню долю…
Логіка походу Олега Тягнибока на президентські вибори десь така сама, як у Петра Симоненка. Парламентська партія заради власного ж буття зобов'язана брати участь у всіх виборах.
Цікаво, що на виборах 2014 року націоналіст Тягнибок матиме конкурентом ще одного націоналіста, Дмитра Яроша. Олег Ярославович поки що випереджає новачка, але в межах похибки: 1,7 % проти 0,9 %.
Для довідки
На виборах 2006 року «Свобода» набрала 0,36 %, а в 2007-му — 0,76 %. Олег Тягнибок спромігся на президентських виборах 2010 року на 1,43 %. «Зоряний час» для ВОС — це парламентські вибори 2012 року: 10,44 %. Цього року було б незле принаймні повторити досягнення 2010-го…
31.03.2014