Багато хто ще під час навчання у школі на уроках географії дивувався з кордонів африканських держав. Як так сталося, що вони ніби проведені під лінієчку — чітко й однозначно? Наскільки такий геометричний поділ відповідає реальному етнічному, політичному й конфесійному розмежуванню африканського населення?
Знову шукати відповідь на це питання змусив актуальний конфлікт у Малі. Чи не спровокувала і його смуга, що її лінійкою й олівцем колись провели по долях людей, родин, етносів?
В Африці живуть від 500 до 7000 народностей — залежно від методики класифікації. Однак тут існують лише 54 держави, які дуже рідко можна назвати національними.
Зазвичай на території однієї країни мешкає сила-силенна племен і кланів. Приміром, Демократичну Республіу Конґо заселяють близько 200 народів. Водночас на політичній карті Чорного континенту годі знайти державу, яка б повністю чи частково охоплювала народи групи банту, що налічує приблизно 200 мільйонів осіб. Такий очевидний картографічний дисбаланс пов'язаний з тим, що всі теперішні держави виникли на базі колишніх європейських колоній, і кордони між ними абсолютно штучні.
«Колоніальна» спадщина відкашлюється африканцям й досі, наприклад, у тому ж таки Малі, на півночі якого мешкають мусульмани-туареги, а на півдні — чорношкірі франкофони. Різниця в культурах, формах господарства, мовах, традиціях, безумовно, сприяє ескалації сепаратистських настроїв, які й призвели до актуального конфлікту.
Але схоже джерело напруги приховане не тільки в Малі. Нині сепаратистські настрої тою чи тою мірою присутні у двох десятках африканських країн. У декотрих з них сепаратисти лише готуються до відкритого бою, в інших — рішуче заявили про свої претензії, а ще в кількох — вже давно вийшли за межі декларацій. Яскравою ілюстрацією наслідків дій сепаратистів є Сомаліленд, якому фактично вдалося стати екстериторіальною частиною Сомалі. Загалом же офіційного визнання від міжнародного співтовариства наразі домагаються п'ять самопроголошених держав в Африці.
Варто нагадати, що ще на початку 1960-х років, коли в Африці почався процес деколонізації, серед місцевих політиків виникла група, яка вимагала ревізії колоніальної картографії. Це питання не раз гаряче дебатували в заснованій 1963 року Організації Африканської Єдності. Але згодом гору взяли супротивники ревізіонізму, тож було ухвалено резолюцію, яка забороняла членам ОАЄ ставити під сумнів чинні кордони.
Можна зрозуміти мотиви такої ухвали. Адже дуже рідко вдається перекраяти кордони, не скропивши щедро землю кров’ю. Постанову Організації ухвалювали в атмосфері ейфорії від щойно здобутої незалежності. Нікому тоді не хотілося чвар, воєн, крові. Зрештою, перші роки існування нових африканських держав довели тактичну корисність тієї резолюції. Але не стратегічну…
Багато хто розумів, що це лише відтермінування конфлікту, а не його розв’язання. Політична нестабільність та економічна слабкість врешті-решт підірвали процес мирної коекзистенції етнічно барвистого населення африканських держав. І наприкінці 1980-х Африка увійшла в затяжну епоху міжетнічних воєн, яка, як показує ситуація в Судані й Малі, фактично триває дотепер.
20.02.2013