До річниці війни, яка почалася 20 березня 2003 року.
Канадські студенти зазвичай підпрацьовують. Навчання дорогуще. Стипендій (крім особливих випадків) не існує. Одним із популярних місць підробітку є gas stations – бензозаправки.
...Було це багатенько років тому. У будці малолюдної торонтської заправки мені трапилось зустріти дівчину років двадцяти з чимось – дуже гарну, і при тому розумну й балакучу. Виявилось, що дівчина студіює соціологію в місцевому університеті.
Допомагав їй юнак, якого представила як свого fiance (нареченого). Був також надзвичай вродливий і приємний. Приїхав, аби разом швидше закрити зміну, а потім забрати подругу з собою.
Молоді люди аж світилися щастям і життєрадісністю. Білошкірі, без зовнішніх ознак релігійності; дівчина темноволоса і кароока, хлопець ледь рудуватий, зі світлими очима. Я припускав, що еміґрували вони десь з півдня Європи. Тому був цілком заскочений почути: “Ми – з Іраку”. На той час імміґранти з цієї країни були у Канаді рідкістю.
Відомостей про Ірак, територія якого кілька років тому стала театром воєнних дій, у мене було небагато. Не переймаючись цим спеціально, я, тим не менш, надивився достатньо картинок як із традиційно схильних до лівизни західних, так і з російських та українських (що практично те ж саме) мас-медіа.
...Гори трупів, біля яких рвуть на собі волосся безутішні вдови. Ручаї крові, з яких хлебчуть здичавілі пси. Навколо – руїни будівель, голод і епідемії. Відчай і запустіння. Контрастують з пейзажем самовдоволені, обвішані зброєю НАТОівські горили, поглядаючі, кого би ще дострелити чи зґвалтувати.
Тож у певний момент я відчув за потрібне виголосити співрозмовникам щось на зразок:
– Дозвольте від імені західного світу принести вибачення за те, що було зроблено з вашою країною!
Куди заподілася їхня чемність?
– Що це Ви, сер, верзете? Яке ще вибачення?
– Ну як? За вчинену щодо вас агресію!
– Яка агресія? Спасибі американцям – вони врятували нас!
– Тобто ви вдячні, що чужинці вдерлися у вашу країну, повісили президента?
Юнак і юнка глянули на мене, як на ідіота. І почали навперебій.
Вона:
– Мій батько – професор. Його брат також викладав в університеті. На якійсь лекції несхвально висловився щодо політики “Вусатого”. Дядька заарештували і присудили до смертної кари.
Він:
– А до моїх родичів приїхали вночі. Забрали всю сім’ю, з малими дітьми. Невідомо, за що і куди вони поділись. Ані слуху. Квартира дісталась чиновникові з БААС. Звісно, таке робилося з відома “Вусатого”.
Знову вона:
– Ми, поки навчаємось у Канаді, кілька разів злітали додому й назад. Поїздили по світу. Де би ми могли мріяти так пересуватися за часів “Вусатого”!
Жодного разу не удостоїли колишнього правителя ім’ям – лише зовнішньою ознакою.
– Але ж у вас регулярно стаються теракти, в яких гинуть сотні невинних, – знову не йняв тями я. – Про це відомо кожному!
– Так, це дуже сумно й трагічно. Така плата за свободу. Але “Вусатий” перевів би народу більше!
Тоді я вжив останній – невідпорний, здавалося – арґумент.
– Як же Ви, професорська дочка, можете миритися з тим, що під час вторгнення були знищені тисячолітні, світового значення мистецькі цінності?
І ще раз на мене запально накинулись:
– “Вусатий” мав десятки палаців, оздоблених найкращим, що було в країні. Так само його сановники. Артефакти з музеїв були розтягнуті по цих палацах. Музеї стояли зачиненими з часу ірано-іракської війни 1980-х років.
Коли почалась операція, залишки, які нікого не зацікавили, нарочито понівечили і викинули з музеїв, приміщення відкрили для грабунку. Це було сплановано заздалегідь, аби показати варварське обличчя янкі.
Щойно пізніше західні країни почали виділяти десятки мільйонів, аби побудувати нові музеї з сучасним обладнанням, зібрати до них, що вціліло...
***
Проминуло скількись років.
У Києві вийшли в світ “Записки українського самашедшого”.
Для мене Ліна Костенко – поетеса світового рівня, недопрочитана й недооцінена, гідна Нобелівської премії.
Тож із нетерпінням узяв її нову книгу в бібліотеці.
Проза Ліни Василівни виявилась також надзвичайно привабливою (перед тим не зміг подужати кілька розкручених в Україні “цеглин”).
Цікаво було, як охарактеризує та, кого заслужено називають Совістю Нації, події в Іраку (їм, звісно ж, знайшлося чільне місце у переліку катаклізмів, що шматують свідомість головного персонажа).
“Якщо Вашингтон розпочне війну з Іраком, він відкриє ворота до пекла”. “Вони таки розв’яжуть третю світову війну”. “Над людством з реактивним свистом проносяться літаки”. “На Багдад сиплються тонни бомб”. “Який кривавий спектакль!” “Почались епідемії”. “Табори біженців замело піщаними бурями”. “Приниження переможених додає переможцям драйву”. “Розкрадено найдавніші пам’ятки шумерської цивілізації”. “Залп по мечеті – і все огортається димом”. “Вибух – і осідають стіни на мертву жінку з дитиною”. “Гуманітарна катастрофа...”
І таке подібне.
Хоча би коли, хоча би яке приєднання України до сил коаліції – злочин і несусвітенна дурість. “Свинцеві гроби чекають своїх вантажів”. “Наївні цивілізатори...”
***
Тим часом мені зустрілися ще кілька молодих іракців.
Виглядали цілком благополучними та пасіонарними. Для розмови про політику нагоди, на жаль, не знайшлось.
***
Проминуло ще скількись років.
Тепер я, як і мільйони людей у світі, п’ятий місяць не вилажу з Інтернету. Ловлю новини про революційну Україну. Читаю коментарі і дискусії в соціальних мережах. І раз по раз наштовхуюсь на арґумент-аксіому: вчинене американцями в Іраку є абсолютним злом. Твердження це очевидне як для проукраїнського, так і антиукраїнського таборів. Очевидне настільки, що сперечатися безглуздо.
Я й не намагаюсь. Бо ж не є фахівцем з іракського питання.
Лише щоразу згадую гарячі очі і схвильований тон юнака і юнки, випадково стрінутих на gas station.
20.03.2014