Передучорашня з'ява в ефірі Віктора Януковича окрім іншого вкотре загострила й навіть суто емоційну потребу українців отримати можливість справедливого покарання для тих, хто користуючись тут усією повнотою влади чинив злочини. Йдеться навіть не про злодійкуватість й творення масштабних корупційних схем. У випадку Януковича мова йде про криваву розправу над народом – про невмотивоване застосування сили щодо протестуючих і масове вбивство людей…
Події листопада 2013 – лютого 2014 року в Києві та по всій Україні, які отримали назву Євромайдан або Майдан повністю оголили одну з основних проблем у відносинах по лінії «громадянин-влада» – тотальну незахищеність першого перед другою.
Хрестоматійно, що політична влада має легальне право на застосування сили і при тому монопольне. Так само хрестоматійно кожна монополія тяжіє до неконтрольованості. Це саме і сталося кілька разів упродовж останньої революції в Україні (під час розгону студентів 30 лютого і багато разів під час спроб розгону Майдану та протистоянь на Грушевського), досягши свого апогею 20 лютого на вулиці Інститутській, коли снайпери розстріляли людей, захищених лише будівельними касками та дерев’яними щитами.
Таке звірське використання права на леґальне застосування сили владою є порушенням законів – при тому не окремої держави, а моральних та етичних законів людства – і, звісно, має бути покаране. Але часто влада, надмірно застосовуючи силу, що призво до масових жертв, повністю контролює ситуацію в країні, тож почувається безкарною, що лише посилює можливість повторних убивств. За логікою розвитку нашої цивілізації, тоді у гру мають вступати міжнародні структури – ґаранти дотримання прав людини. І такі структури, на щастя, є.
17 липня 1998 року на дипломатичній конференції в Римі 120 держав — членів ООН підписали Римський статут Міжнародного кримінального суду (далі Статут). Так було покладено початок діяльності першого постійно діючого міжнародного судового органу, сфера повноважень якого охопила найтяжчі злочини, а саме геноцид, злочини проти людяності, військові злочини та злочин агресії. А щоб убезпечити цей суд від втручання у внутрішні суверенні справи країн-підписантів Статуту, було визначено, що Міжнародний кримінальний суд здійснює свою юрисдикцію в тому разі, коли національні установи кримінальної юстиції не готові або не здатні вживати заходів зі судового переслідування осіб, які вчинили згадані злочини.
Також суд отримав право надавати допомогу на прохання держав-учасниць зі здійснення розслідувань або кримінальних переслідувань. Після ратифікації Статуту 60 державами він набув чинності 1 липня 2002 року (станом на сьогодні цих держав уже 122, зокрема всі країни Європейського Союзу). Правда, у багатьох державах виникли певні труднощі щодо імплементації положень Статуту в національне законодавство, але переважна більшість із них їх подолали чи то шляхом створення окремих законів, чи внесення змін до чинних.
В Україні ратифікація Статуту затягнулася, ба навіть зайшла у глухий кут. 20 січня 2000 року, відповідно до Розпорядження Президента Леоніда Кучми, Римський статут Міжнародного кримінального суду був підписаний, але вже 13 лютого 2001 року той самий Леонід Кучма звернувся з конституційним поданням у Конституційний Суд, щодо визнання Статуту таким, що суперечить Конституції України.
Пригадаймо, це був моторошний час після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, коли тривала акція «Україна без Кучми!», тому шанс потрапити під дію цього ж таки Статуту у Леоніда Даниловича був немалий.
Конституційний Суд України прислухався до думки Президента. У своєму висновку від 11 липня 2001 року зазначив, що абзац 10 преамбули та 1 стаття Статуту про те, що «Міжнародний кримінальний суд ... доповнює національні органи кримінальної юстиції» не відповідає ч. 1, 3 ст. 124, ч. 5 ст. 125 Конституції України, згідно з якими не допускається делегування функцій судів України іншим органам і створення судів, не передбачених Основним Законом. А, згідно з ч. 2 ст. 9 Конституції України, укладання міжнародних договорів, що суперечать Конституції, можливе тільки після внесення відповідних змін у Конституцію України.
Це поставило шлаґбаум на шляху ратифікації Римського статуту в Україні, який не піднімається ось вже 13-й рік.
Про важливість і доцільність ратифікації Римського статуту ми вже говорили, аналізуючи злочинні дії влади під час подій листопада 2013 – лютого 2014 року. Не дивно, що заклики до цього кроку активізувалися під час Майдану, і він часто виникав навіть як одна з умов нормалізації ситуації в країні. Зважаючи на повну залежність судової гілки влади, суспільство бачило лише у Міжнародному кримінальному суді можливість адекватного розслідування та покарання за криваві злочини в Україні.
Не втратило питання актуальності й тепер. Якщо аналізувати дії нової старої влади (таке поєднання антонімів доцільне, зважаючи на те, що більшість урядовців починали свій політичний шлях за часів Леоніда Даниловича), то видно, що запобіжник у вигляді Статуту дуже доцільний. Це вже не кажучи про ситуацію в Криму та південно-східних областях країни, де ситуація дивом зберігається лише на межі кипіння. При цьому його ратифікацію вимагатиме й угода про асоціацію з ЄС, яка передбачає доручення асоційованого члена до міжнародних договорів, які діють на території країн-членів ЄС.
Експерти-правники сходяться в тому, що відкладати кроки щодо ратифікації Статуту недоцільно. На думку Алли Зюкіної, аспіранта Національного університету "Одеська юридична академія", імплементація Римського статуту була би дуже корисна для України, оскільки це ще більше наблизило би законодавство нашої країни до стандартів ООН і Ради Європи.
Експерт зазначає: «До Верховної Ради, яка працює зараз під керівництвом Олександра Турчинова, 22 лютого було внесено законопроект про ратифікацію даної угоди. Складно сказати чому, але лише через два дні – 24 лютого – цей законопроект відкликали, не пояснюючи причин». І це, нагадала Алла Зюкіна, відбувається на тлі того, що «до Римського статуту приєднуються все більше країн, і, на мій погляд, для України входження в число цих країн не спричинить ніяких неґативних наслідків. Сама процедура може зайняти певний час, але згідно з положеннями статуту під розгляд міжнародного кримінального суду можуть потрапити злочини, вчинені після 2002 року. Можливо, що під ці рамки потраплять і лютневі події в Києві, які спричинили масову загибель людей».
Щодо ситуації у Криму, то, на думку правника, вона потрапляє під категорію «захоплення влади», і повинна перебувати в юрисдикції українських законодавчих органів. «На сьогоднішній момент, найбільш відомі справи, які розглядав Міжнародний кримінальний суд, стосувалися подій, що відбулися в Африці. Наприклад, це були масові вбивства владою власних громадян в Уганді. Якщо місцеві органи не можу або не хочуть розглядати такі справи, то, згідно з положеннями Римського статуту, вони переходять в міжнародну юрисдикцію. Йдеться, безумовно, про масштабні злочини проти людяності, військової агресії та подібних порушеннях прав людини» – каже експерт.
При цьому дуже важливе значення має саме процедура ратифікації. На цьому наголошує директор Центру політико-правових реформ (Київ) Ігор Коліушко. «Я думаю, що з правової точки зору просто так ратифікувати зараз Римський статут міжнародного кримінального суду було б неправильно, оскільки є рішення КСУ, що наша конституція не допускає доповнення національних судів. З цим, звичайно, можна сперечатися, але для чого? Найкраще внести відповідні зміни в Конституцію в рамках реформи, яка має відбутися до вересня 2014 року, і після цього зразу ратифікувати». Важко не погодитися з думкою експерта, оскільки вже зараз основним арґументом наших опонентів на міжнародній арені є питання леґітимності частини вжитих Україною законодавчих кроків.
Отож, щоби злочини проти людства таки були покарані, а український народ отримав стійкого союзника у збереженні своїх прав і свобод в особі Міжнародного кримінального суду, ратифікувати Римський статут необхідно. Але щоб не дати можливості майбутнім фіґурантам підважити легітимність рішень суду, через поспішність і непродуманість процедури ратифікації Статуту, оптимально, щоби це відбувалося у процесі конституційної реформи, для підготовки якої у Верховній Раді 4 березня 2014 року була створена Тимчасова спеціальна комісія. Але відкладати у довгу шухляду ні зміни до Конституції загалом, ні ратифікацію Римського статуту зокрема не доцільно. Нагадаємо, що монополія завжди тяжіє до неконтрольованості, особливо монополія на леґітимне застосування примусу…
