Альманах Євгена Гребінки "Ластівка" 1841 був першою книжкою, що познайомила галичан (українську трійцю) із деякими творами Тараса Шевченка. Але аж Чигиринський "Кобзар" 1844 р. дав галичанам поезії з першого "Кобзаря", що все ж полишились ще довго майже невідомі в Галичині. Шевченкова смерть потрясла до глибини душі передусім галицькою молоддю та повела її до жвавішого зацікавлення літературою наддніпрянської української літератури. Окрім замітки у львівському "Слові", появляються 1862 р. перші праці про Шевченка: Наталя Вахнянина про Шевченкову музу та розбір його передсмертної думи і гарна популярна стаття криптоніма М. В. Р. (Раніше появилась у Галичині польська критична стаття про Шевченка). Того самого 1862 р. містять і "Вечерниці" статтю високовартну Данила Танячкевича про Шевченка: тоді святкували у Львові перші роковини Шевченкової смерти.
Першою журбою галичан було видання Шевченкових творів і на цьому полі поклали вони багато сумлінної праці. В 1865 р. надрукував Ксенофонт Климкович (зпоміж галицьких народовців) у Львові поему "Сон", але "Поезії Тараса Шевченка" в 2-ох тт. видав у Львові аж Корнило Сушкевич 1867 р. (і 1866—69), кладучи в основу тексту петербурський "Кобзар", виданий 1860 р. П. Кулішем, накладом Кожанчикова 1867 р. та інші доступні видавцеві матеріяли.
Заслугою Сушкевича було, що в свому виданні він помістив також Шевченкові поезії, заборонені в Росії. Та Сушкевичеве видання не могло вистачити галичанам (воно стало незабаром бібліоґрафічною рідкістю), як і не могли вистачити невеликі вийнятки з Шевченкових поезій, видавані в Галичині у 80-их та з поч. 90-их рр. Галичани так і не знали властиво Шевченкових поезій і ще в початках 90-их рр. переписували їх за традицією народовців 60-их рр., хоч ще 1868 р. заведено їх у "Руску Читанку для висшої ґімназії" Ал. Торонського.
Переломом було 4-томове видання "Кобзаря" (в дійсности й інших Шевченкових писань) Товариством ім. Шевченка у Львові 1893 до 98 рр. за ред. Омел. Огоновського. Огоновський дав поправний текст поезій, бо провірив його з попередніми виданнями, але критичний цей текст не був, бо йому бракувало варіянтів. До того вступні статті та коментарі до поезій признала критика дуже недостатніми. Докінчено це видання вже після смерти Огоновського. Видання Огоновського дуже спопуляризувало Шевченкові поезії в Галичині — воно опинилося, як окраса сальонів, по священичих домах, на ньому виховувалось покоління 90-их рр. До поширення Шевченкових поезій у широких верствах причинився вибір, виданих "Просвітою" в 1894—5 рр., між шкільною молоддю виконав цю працю Кобзар Русь Педаґоґічного Тов. з 1896 р. і далі "Кобзар" Учительської Громади 1914 р. та ін. Критичний текст Шевченкових поезій із варіянтами пробував дати в Руській Письменности Тов. Просвіти у Львові Юліян Романчук 1902 р. (дальші вид. аж до 1937 р.), але спроба вийшла невдатна, хоч Романчук попрацював багато над критикою Шевченкового тексту; проте поділ матеріалу на 3 відділи викликав поважні застереження. Романчукове видання використав Іван Франко, видаючи 1908 р. Шевченкові поезії в 2-ох тт. Тільки Франко доповнив усе на основі критичного розгляду Вас. Доманицького, завів хронольоґічний порядок у поезіях, нумерацію рядків, наголоси та управильнив інтерпункцію. Хоч Франко поставився з великим пієтизмом до того видання, критика осудила його строго.
Коли ще додамо, що 1914 р. вийшло у Львові гарне фототипічне видання першого "Кобзаря" 1840 р., то будемо мати в головному образ праці галичан над текстом Шевченкових поезій до вибуху світової війни.
В часі світової війни видав Шевченкові твори в 1918—19 рр. у 3-ох тт. Богдан Лепкий разом із сумлінно зібраною історією тексту та вступною працею. Незабаром, 1921 р., появляється відомий "Кобзар" із поясненнями Василя Сімовича — безумовно найпопулярніше видання Шевченкових поезій у Галичині. З того часу пішли коментовані видання Шевченкових поезій, нпр. Мик. Сабата 1929 р. — недокінчене, з поясненнями, змістами та коментарями і станиславівське з 1934, вид. критично та з поясненнями Ів. Ставничим. З інших галицьких видань замітніші ще історичні поеми з поясненнями Дмитра Николишина (Коломия 1914 і 1922) та політичні поеми з поясненнями Омел. Цісика (Коломия 1925).
Додамо, що Шевченкова проза в українських ориґіналах та перекладі із російського почала появлятися вже від 1867 р. (журнал "Правда"), a III. і IV. частина Кобзаря з 1893 і 1898 рр. містить Шевченкові повісті (перекладені) та ін.
Друга важка справа для галичан — це було розяснення Шевченкової творчости. Розуміється, перші праці на тому полі 60-их та 70-их років (згадана Вахнянина, далі Євг. Згарського та Ом. Партицького) мали на меті взагалі познайомити громадянство із змістом та ідеями Шевченкової поезії. Але вже 1872 р. зявляється Шевченків життєпис пера Омеляна Огоновського і в найближчому році його "Критично-естетичний погляд на декотрі поезії Т. Ш ". З того часу Ом. Огоновський та його школа присвятили багато пильних студій над "критично-естетичним" розглядом Шевченкових поезій. Критика вже за життя Огоновського строго осудила ті студії — вони справді мало виходять поза інформативно-змістову сторінку. Шевченко вимагав іншого, ширшого підходу.
Свіжішим духом повіяло від студій Івана Франка про Шевченка, то почали появлятись від 1881 р. Франко пробує вияснити умовини, що серед них творив Шевченко, зрозуміти ролю лєктури в Шевченковій творчости і так підійти до ґенези та хронольоґії його писань. З іншого боку підійшов до тих проблєм Олександер Колесса, що 1894 р. дав порівняльну студію про Шевченка й Міцкевича, поширюючи її також на російських поетів. Продовжує цю працю Мих. Мочульський.
Того самого 1894 р. надрукував Василь Щурат замітки до поеми "Чернець". З того часу на пооверх 30 літ займає Щурат визначне місце в галицькому шевченкознавстві. Він студіює Шевченкове оточення, його звязки, лєктуру (нпр. Святе Письмо) тощо та підготовляється так до своєї більшої основної праці про Шевченка та поляків 1917 р. Ця праця поставила вперше у властивому світлі Шевченкове відношення до поляків, підкреслюючи його ближчі звязки з революційно настроєними поляками. Крім того заходився Щурат коло орґанізації галицького шевченкознавства. Ще 1910 р. видав він "Літературно-наукові дизедерати до ювілейного обходу сотих роковин уродження Т. Ш." і далі створив при НТШ у Львові окрему комісію шевченкознавства та подав на ній гарну програму студій над Шевченком у Галичині. Але тільки дещо з тієї програми виконали деякі члени тієї комісії (Ів. Брик, Яр. Гординський); тепер проводить нею відомий шевченкознавець Павло Зайцев, невтомний у заохоті галичан до студій над Шевченком. У 1917 р. зредаґував Щурат Записки НТШ (ст. 119—20, ювілейні), а в них помістив, між іншим, праці Ів. Брика, Ден. Лукіяновича та ін. галичан.
Але ще раніше, бо 1892 р., почав друкувати свої шевченкознавчі студії знаменитий учений Степан Смаль-Стоцький. Він підійшов до Шевченка зовсім ориґінально, даючи глибокі праці про Шевченкову ритміку та прецікаві інтерпретації Шевченкових творів, при чому виясняв їx із цілости Шевченкової творчости.
Великий ентузіяст Шевченкової творчости, вміє Степ. Стоцький передати свої думки читачам із справжнім мистецьким хистом.
В 1934 р. появились ті інтерпретації окремою великою книгою. Степан Стоцький створив цілу окрему школу в шевченкознавстві. До неї належать учені такої міри, як Вас. Сімович та Плят. Лушпинський, що ціле життя присвятив глибоким порівняльним студіям над Шевченком. Окремо працює над Шевченковою ритмікою та її звязком із народніми ритмами відомий знавець українського фолькльору Філярет Колесса, що власне друкує цінну студію про Шевченкові звязки з устною словесністю загалом.
До галичан можна зачислити й Володимира Дорошенка, що підійнявся мозольної праці над Шевченковою бібліоґрафією.
Оживило студії над. Шевченком у Галичині велике видання Шевченкових творів у 16 тт., задумане від 1934 р. Українським Науковим Інститутом у Варшаві за ред. Павла Зайцева, Романа Смаль-Стоцького та ін. Досі взяли участь у тому виданні галичани: Ів. Брик. Степ. Смаль-Стоцький, Ром. Смаль-Стоцький, Мир. Кордуба, Мих. Рудницький, Богд. Лепкий, Лука Луців, готові до друку й праці інших авторів.
Третя справа, що особливо цікавила галичан — це була історія культу та поширення творів Т. Шевченка. Тут заслужились передусім Кир. Студинський, Мих. Возняк та Іл. Свєнціцький, Олек. Барвінський та ін. Вони розкрили почини Шевченкового культу в Галичині від часів Марк. Шашкевича. Крім того Возняк дає цінні праці й про життя Т. Шевченка (Кирило-Методіївське Брацтво та ін.), а Студинський про Шевченкову творчість. Ден. Лукіянович дослідив Шевченків культ на Буковині.
Це були б головні напрямні в галицькому шевченкознавстві. Розуміється, в цьому загальному образі поміщено цілу низку декуди справді визначних праць. Тільки для прикладу згадаємо таких дослідників, як: Степан Балей (пробував 1916 р. прикласти до Шевченка фройдівську теорію), Остап Грицай (переклади з Шевченка та статті про нього в німецькій мові), Сидір Єлюк (помер за вчасно), Ів. Шпитковський (знаменита студія про "Гайдамаки"), Ів. Кревецький (Шевченко в освітленні російських критиків) та багато ін. На oкрему згадку заслуговують праці Стан. Людкевича над композиціями до Шевченкових творів.
Тільки з назв згадаємо хоч деякі галицькі старші часописи й журнали, що містили численні шевченкіяни: Правда від 1867 р., Зоря від 1880, Діло від 1882, ЛНВ від 1899, Руслан від 1898 р. та ін.
Галицькі дослідники літератури і навіть діячі докинули неодну цеглину до великої будівлі, що охоплює Шевченкову творчість.
[Діло]
12.03.1939