Страх і ненависть у Харкові

Одного дня Харків перестав бути українським містом. Лише на кілька годин. 1 березня. Патріотичний мітинґ харків'ян завершився кривавим штурмом місцевої ОДА, зайнятої силами «самооборони Майдану», та відчутною загальною антиукраїнською істерією на вулицях міста.

Зараз вже достеменно відомо, що це сталося не без «дружньої» допомоги з-за кордону, зокрема за участю спеціального загону «акторів-провокаторів», що гастролювали й іншими містами України. Але ця обставина пояснює не все.

Маємо факт: провокаторам не довелося докладати надмірних зусиль для здійснення свого завдання; все виглядало так, немовби величезне місто раптом опинилося підвішене у невагомості, тож організована група людей з легкістю змогла спрямувати його рух у потрібному напрямку — як пір'їнку. Постає питання: чому Харків так легко вирвався із сили тяжіння України?

Не хочеться вдовольнятися першими-ліпшими, на позір очевидними, відповідями. Приміром, списувати усе на вплив зовнішніх сил або на принципову ворожість харків'ян до України. Харків має довгу, власне, українську (хоч і в російському імперському контексті) історію. Сьогодні революція порушила рівновагу, що існувала, і за нових умов мешканці колишнього радянського мегаполісу відчули себе у порожнечі. А порожнеча лякає і пробуджує внутрішніх монстрів. Тож емоції харків'ян цілком щирі. Виглядає, що вони справді відчувають страх і ненависть.

Напередодні втечі Януковича з України тисячі мешканців Харкова пройшлися містом, щоб висловити протест проти режиму. Очевидці розповідають, що людей було справді багато і вони були справді одностайними. Хто не вийшов на вулицю, підтримував ходу з вікон і дверей, вигуками та помахами рук. Отже, активні й не дуже харків'яни не були проти революції, проти кардинальних змін. Одіозний мер Кернес відчув це так переконливо, що втік з міста і якийсь час не наважувався повернутись.

Що відбувалося далі? Далі представники місцевого Євромайдану допустилися, як з'ясувалося згодом, двох великих помилок. Спробували перенести «київський революційний стиль» на харківський ґрунт — заблокували ХОДА, розмістивши там «майданівську самооборону» у характерному екіпіруванні (балаклави, біти, камуфляж), і допустили спроби повалення пам'ятника Леніну на центральній площі. До такого Харків виявився не готовим. Революція а-ля Майдан викликала у харків'ян ті ж таки страх і ненависть. Учасників блокування ХОДА постійно обсипали образами та прокльонами. «Герои вонючие», — не найгарячіші слова, які можна було почути під адміністрацією від розлючених бабусь.

За кілька днів перед штурмом у ХОДА відбувся круглий стіл «Схід і Захід разом». Науковці, журналісти, активісти й усі інші охочі з Харкова та Львова зібралися, щоб спільно задекларувати своє взаємне бажання жити у мирі та злагоді.

Приводом для зустрічі стала так звана «мовна акція» львів'ян, які, відповідаючи на невчасне скасування закону про реґіональні мови, задекларували свою готовість один день поспілкуватися виключно російською мовою. Такий символічний жест Львова підтримали Харків, Донецьк, Одеса — тут були готові в цей день спілкуватися українською.

На круглому столі у ХОДА, як звичайно буває, говорилося багато правильних та потрібних речей. Наприкінці жінка, яка назвалася просто харківською домогосподаркою, сказала, що найбільшу проблему під час блокування ХОДА вона бачить у тому, що самооборона ходить в чорних масках і не показує облич. Як вона пояснила, ця деталь активістського гардеробу її дуже лякає. І не лише її. Я й не підозрював, що вже за кілька днів страх перед чорними масками перетворить учасників «патріотичного мітинґу» на жорстоку юрбу. Символічні жести примирення, круглі столи, правильні слова інтелектуалів виявилися безсилими перед страхом і ненавистю.

Кого і чому боялися харків'яни? Кого вони чекали побачити під чорною маскою? Чому цей страх був таким сильним, що зробив їх маріонетками у заздалегідь спланованій кривавій виставі з назвою «Русская весна»? Відповідь, звичайно, дуже проста. Під чорними масками харків'яни сподівалися побачити аж ніяк не юні обличчя своїх дітей, а потворні пики «бандерівців» — злісних фашистів-бойовиків. Але за цією простою відповіддю ховається не дуже проста дійсність — глибока відчуженість харків'ян від українського проекту в поточних його проявах і від Майдану відповідно. Цю відчуженість ми помилково сприймали як конформізм до попередньої влади і як брак власної позиції.

Ми, тобто, ті, хто підтримали Майдан, звикли вважати їх, російськомовних обивателів-східняків, просто безпринципними посіпаками режиму Януковича, а їхнє місто — одним з інкубаторів тітушків. Ми думали, що після революції їм доведеться визнати нашу перемогу і змиритися, адже їхнього царя вже не буде. Ми недооцінили їхню реальність. Ми забули, що у них є свої окремі думки і цінності.

Ми помилилися. Ми не чекали, що вже після перемоги революції станеться кривавий погром.

Можна у всьому звинувачувати силу російського телебачення. Але телевізійна пропаґанда зазвичай діє лише на тих, хто не має іншого доступу до реальності. Тимчасом як харків'яни усі 23 роки незалежності жили по цей бік кордону. Здавалося, могли б самі дивитися, робити висновки. Аж ні. Вони справді жили відгороджені від «нашої» української дійсності своєрідним ковпаком, створеним з недовіри та розчарування.

Інший момент круглого столу в ХОДА, який мене зацікавив, — докір одного з учасників, адресований галичанам. Старший пан пригадав перші роки незалежності, коли проект нової України щойно формувався. Як він пригадував, усі реальні ініціативи харків'ян впиралися у популізм та «говорильню» західних українців, які надавали перевагу патріотичним співам, а не обговоренню конкретних проблем, що хвилювали східняків.

Вже тоді харків'ян — мешканців впливового промислового і культурного центру —  охопило велике розчарування в українському проекті, який іґнорував їхній значний потенціал. Історики мають ще уточнити, як саме відбувалася і налагоджувалася комунікація між Сходом і Заходом у перші роки незалежності. Але якраз цей докір дуже чітко лягає у пазл злого і стурбованого революційного Харкова сьогодні.

Неадекватне, перебільшене реагування харків'ян на «майданну» Україну засвідчує, що річ не лише у поточних подіях. Привиди минулих розчарувань туманять голови. І треба пам'ятати, що ритуальні символічні заклики до єдності вже давно не мають жодного впливу на серця «інших», «немайданних» українців. Вони вже донесхочу наслухалися такого двадцять років тому.

Не можна зараз сприймати ворожість харків'ян до «лютневої революції» як ненависть до України загалом. Це ненависть до тієї конкретної України, в якій їм довелося прожити останні два десятиліття. Погодьмося, то була не найкраща Україна: з одного боку — здевальвовані гасла патріотичної риторики, з іншого — дешевий популізм політиків, ще з іншого — просто важке життя. Сьогодні харків'яни не бачать реальних змін у цій конфіґурації. З їхнього погляду, одна потвора перемогла іншу. Потвора, якій вони так само не потрібні, як і попередній.

Отже, внаслідок розчарування двадцятирічної давності багато українців залишаються за бортом подальшого розвитку українського національного проекту. Майдан згуртував багатьох — але не всіх. І ті, хто зараз не сприймає Майдану, не обов'язково заперечує Україну. Вони далі є потенційними союзниками, хоч і поводяться зараз не найкраще. Завдання сьогодні — почути і зрозуміти їхні локальні думки і потреби. Усвідомити, що є ще інша, окрема сторона.

Поки що ця «третя сторона», яка налічує мільйони українців, свідомо перебуває у становищі «культурної діаспори» — так, як турки в Німеччині чи араби у Франції. Цілі реґіони живуть у форматі своєрідних «культурних ґетто». Нам здається, що це острівці «русского мира», але чи так це насправді? Чи є ще якийсь третій простір між «русским миром» та «європейською Україною»?

Проблема іґнорування «інших» українців має і зворотний бік — проблему іґнорування становища україномовних мешканців східних реґіонів. За стіною, яка сьогодні відділяє схід від заходу, залишилося багато тих, хто вважає себе належним до центрально-західного формату українства, але опинився у пастці свого географічного становища.

Руйнувати стіну між різними Українами потрібно і заради них також. Адже брак нормального діалогу та порозуміння між «україномовною» та «російськомовною» культурами створює внутрішні міні-ґетто.

Ілюзорний страх деяких харків'ян перед міфічними «бендерівцями» вилився у реальну ненависть до «українськості». Тож поки що вони поводяться як забуті й тепер воскреслі мерці з низькобюджетного фільму жахів. Біснуються і вимагають до себе уваги кривавими жертвами. Чи зможемо і захочемо ми зрозуміти їхнє послання? Відповідь за нами. А наляканим харків'янам поки що можна порадити просто розплющити очі. Побачити навколишній світ, а не внутрішніх монстрів. Прокидайтеся! На вулиці весна. Українська весна.