Професіоналізм. Можна довго сперечатися про те, де саме його бракує менше або де він більше відсутній. Практично всі сфери в Україні виділяються примітивністю, неосвіченістю, несмаком, збоченнями. Що до цього призвело? Відсутність конкуренції? Позазаконний бізнес? Куплені оцінки в університетах? Примітивні вчительки в школі? Пожована історична пам’ять? І які це має наслідки для нашого соціуму загалом?
Здавалося б, що проблема професіоналізму є особистою справою кожного: самі вибираємо професію, спеціальність, освіту, майбутнє. Після розпаду СРСР це майбутнє все більше людей бачили за кордоном. Упродовж усієї історії Україна втрачала тих, ким могла пишатися, тих, хто разом з відповідними навичками, зберігав би відданість суспільству. Вона втрачала патріотів. І, можливо, сьогоднішні втрати не треба вважати значними на фоні минулих?
Для прикладу глянемо на найвищі щаблі суспільства – владу та три її іпостасі (плюс ще одна): судова, виконавча, законодавча, а також громадська думка, яку вважають четвертою гілкою влади.
Суд, згідно з законом, мав би зберігати об’єктивність та неупередженість, виносячи вироки, але на ділі керується власною безхребетністю та суб’єктивним беззаконням. Безхарактерність судді стала візитною карткою всієї правової системи, відраза до генпрокурора – національною рисою, зневага до міліції – світоглядом кожного освіченого громадянина. «Професійний суддя» – термін, що фігурує в Кримінальному процесуальному кодексі – позначає громадян, які відповідно до Конституції України призначені чи обрані суддями та займають штатну суддівську посаду в одному з судів. Це не морально принципова людини, ні. Така не стала взірцем у правових колах, і тепер тисячі суддейок, прокурорчиків, слідчих закінчують юридичні факультети на хабарах, до останнього року навчання з помилками пишуть ознаки злочину, потім виносять абсурдні вироки «іменем України» й при цьому мають почесний статус «професійного» тільки тому, що якось їх призначили на цю посаду.
Парламентарі як представники законодавчої влади приймають нормативно-правові акти найвищої юридичної сили. І роблять свою справу руками, ногами, кулаками. Вони часто не знають, за що, голосують, зрештою, всі закони сприяють розвиткові їхнього бізнесу. Й все одно, що підприємницька діяльність депутатів, посадових і службових осіб органів державної влади формально обмежена: їм заборонено займатися будь-якою, крім депутатської, оплачуваною роботою, за винятком викладацької, наукової, творчої діяльності, медичної практики. Також їм не можна входити до складу керівництва, правління чи ради підприємства, установи, організації, що має на меті одержання прибутку. І всі закону дотримуються. Адже в нас діє презумпція невинуватості – одне з найбільших досягнень демократії: нікого не вважають винним, доки суд не доведе протилежне. А суд не доведе.
Відсутність критерію професійності створила таку ситуацію, коли в вищому представницькому органі сидять всі: професійні бізнесмени, досвідчені повії, ображені коханки, освічені співаки, успішні спортсмени. А хто там має бути? Політики? Таких в нас ніколи не було.
Засоби масової інформації – як погані матері: народжують громадську думку, але не завжди знають якому батькові. Найпрофесійніші з них подають узагальнену, спрощену репрезентацію подій, найвищою планкою якої є збалансованість сюжету. Показовим стало, коли тільки через пару місяців після початку Майдану, після перших жертв, розстріляних досі невідомими, журналісти почали серйозно говорити про тимчасовий уряд, про необхідність переговорів, про неподільність держави – тактики, які з самого початку мали б враховувати творці «четвертої влади» в нашому демократичному суспільстві. Натомість тоді більшу увагу присвятили апокаліптичним мотивам посередніх сюжетів. Також промахом є те, що досі ніхто не створив альтернативного джерела об’єктивної інформації для російськомовного населення України, і воно змушене дивитися російське телебачення, що є відверто заангажованим.
Ось так, живемо в країні, де не виховують професіоналів, бо вони можуть повикривати помилки поважних осіб, помилки граматичні, стилістичні чи політичні. Тут всі намагаються закривати очі на складність суспільного життя, щоб, не дай боже, не втратити землі під ногами, щоб не зневіритися в тій спрощеній картині світу, яка зрослася з мозком українця.
І сьогодні ми пожинаємо плоди власної посередності: визнані авторитети та майстри слова – побиті або принижені. Лідерів, які виринали з юрби (і не тільки з юрби Майдану), – викрадають та залякують. Слухняні судді виносять вироки. Спокійні депутати бігають з напруженими кінцівками.
Нелюбов до освічених кадрів виплекали, певно, більшовики, коли розстрілювали та вивозили тих, хто міг побачити абсурдність їхньої ідеології, хто міг їм же цю абсурдність довести. На них пролетарі показували пальцями й кричати: інтелігент, нацист, шпигун. Ці крики досі лунають над державними кордонами держави.
Колись знищили кобзарів, бо вони були носіями національної пам’яті. Розкуркулювали селян, щоб ті не знали, що таке гроші. Споювали їх, щоб село перестало виховувати інтелігенцію. Колись був голодомор. А «Розстріляне відродження» 30-их ставало запорукою того, що Україна не зможе відродитися сьогодні.
24.02.2014