У багатьох радянських/російських кінофільмах про війну є кумедні сцени, коли якийсь «Ромео окопний» у проміжку між боями намагається вночі завітати в землянку до медсестри чи куховарки, і та неодмінно оперіщить його чимось, відганяючи від себе, після чого розлягається регіт решти солдатів. Насправді ж за такими епізодами ховається глибокий трагізм воєнної долі радянських жінок. Адже, як згадують фронтовички, таке явище тоді було поширеним, і окремі з них, аби відгородити себе від нього, змушені були співмешкати з кимось одним. Бажано з офіцером, який міг захистити від настирливих залицяльників. Ця категорія жінок серед солдатів дістала назву «похідно-польова дружина» чи скорочено ППД.
Іншими словами, ППД – це коханки офіцерського складу червоної армії, які в обмін за опіку з боку чоловіків мали заміняти їм дружин – передусім задовольняти сексуально. Поширеним таке явище було в тилу армії, а не на передовій. Після війни коханці практично завжди розлучалися, і чоловіки поверталися до свого довоєнного сімейного життя. Хоча були й виключення з правил.
Ветеран Ісак Кобилянський у спогадах пише, що між військових командирів діяв неписаний порядок: про всіх прибулих до полку жінок стройова частина спочатку доповідала командиру, його заступникам і начальнику штаба. За підсумками доповіді, «оглядин», а деколи й короткої співбесіди визначалося, куди (це часом означало, до кого в ліжко) скерують нову однополчанку.
Зазвичай зарахування у штат відбувалося на посади, якими не володіли жінки, що певною мірою ускладнювало роботу в штабах, але кадровики мусили миритися з таким станом речей. Фронтовий перекладач Ірина Дунаєвська писала у щоденнику, що в грудні 1943 року після поранення її відрядили до нового полку, але досить швидко відправили назад, бо поверталася зі шпиталю попередня перекладачка. Спроби кадровика залишити її у штабі за рахунок запозиченої в одному з полків штатної посади перекладача не дали результатів. «Вияснилося, що хоч перекладачів справді немає, посад теж немає – на них числяться командні ППД, різні там секретарки, машиністки».
Ветеран війни Н.Посилаєв, згадуючи це явище, казав: «Нехай вибачать мене фронтовички, але говорити буду про те, що бачив сам. Як правило, жінки потрапивши на фронт, швидко ставали коханками офіцерів. А як інакше: якщо жінка сама по собі, домаганням не буде кінця. Інша справа, коли при комусь… «Похідно-польові дружини» були практично у всіх офіцерів…».
Військові однієї з частин Калінінського фронту під час відпочинку, 1941-1942.
Звичайно, у висловлюваннях чоловіків-ветеранів є певний відсоток перебільшення (наприклад, важко повірити, щоб у кожного офіцера на фронті була ППД), але факт наявності такої інституції в червоній армії заперечити складно.
Ця тема специфічна і дратівлива для пострадянського суспільства. Видається, що в цьому питанні ми стали заручниками радянської традиції писання про війну в ідеалістичному ключі, уникаючи фронтової реальності та викристалізовуючи такий собі благородний образ солдата. Скажімо, англійця чи американця фактами про секс між військовими у Другій світовій війні не здивуєш. Вони розуміють, що це є нормальне природне явище. Для наших людей середнього віку статеве життя на фронті – сенсація. Адже війна у звичних для них радянських фільмах і книгах – це лише героїзм і доблесть тодішніх солдатів. Про те, що солдат міг на фронті спати з жінкою, навіть не уявляли. Хоч статевий потяг до протилежної статі – нормальне явище для здорової людини, навіть на війні. Інша річ – чи відповідає воно засадам моральності, чи все відбувається за обопільною згодою без примусу та шантажу.
Неґативним моментом була неможливість для червоноармійця леґально зняти сексуальну напругу. В інших арміях поширеним було використання борделів, але в радянській армії їх не було. Щоправда, зі слів генерала Миколи Антипенка влітку 1944 року для радянських офіцерів були відкриті зі згоди верховного командування два борделі. Називалися вони «будинки відпочинку». Експеримент швидко провалився. Перша ж група офіцерів після 3-тижневого відпочинку повернулися на фронт, прихопивши зі собою своїх нових подружок.
Не було у радянському війську і практики відпусток – на відміну від вермахту, коли солдати могли кілька тижнів відпочити від бойових дій, побути з дружинами чи нареченими.
У червоній армії навіть ходили чутки, що жінок направляють на військову службу спеціально, з метою задовольняти сексуальні потреби чоловіків.
Власне це є однією з причин появи ППД серед радянських військових. Інша – відчуття постійної небезпеки за життя, що часто призводило до деморалізації. Відома російська оперна співачка Галина Вишневська (на фронті служила в штабі ППО) у своїх спогадах «Історія життя» досить влучно описала стан жінок і солдатів у той час: «У ті страшні роки, коли на плечі жінок лягла така непомірна вага, багато було зруйновано життів. Жінки пили нарівні з чоловіками, курили махорку… Втрата чоловіків і наречених призводила до морального падіння багатьох».
Проте, на переконання автора, найголовнішою причиною існування інституту ППД в червоній армії є проблема морального розкладу її командного складу та вищого керівництва СРСР. І він стався не в ході Другої світової війни, а ще в 1920-1930-х роках. Німецько-радянська війна лише поглибила чи й оголила цю проблему.
У ті часи більшість партійних керівників мали коханок і не соромилися цього. Зазвичай любовні пригоди комуністичним бонзам пригадували, коли вони потрапляли в опалу.
Аморальності в житті партійних вождів не бракувало. Йосип Сталін ще на початку політичної діяльності жив із 14-літньою дівчинкою Лідою Перепригіною, відбуваючи заслання в Туруханському краї. Неповнолітня навіть народила від нього двох дітей, але майбутній «вождь народів» не визнав їх своїми. Такі факти з життя Сталіна описані в секретному листі керівника КГБ Івана Сєрова Микиті Хрущову від 18 липня 1956 року. З другою половини 1930-х років коханками вождя були актриси, співачки та балерини Великого театру: Наталія Шпіллер, Валерія Барсова, Віра Давидова, Марина Сімонова, Ольга Лепешинська.
Про сексуальні «подвиги» Лаврентія Берії у ЦК ходили легенди. У своїх домаганнях він не зупинявся не перед чим. Так, одна із його коханок Ніна Алєксєєва впевнена, що за наказом Берії розстріляли її нареченого.
Не кращою була ситуація в середовищі вищого військово-командного складу червоної армії. «Похідно-польових дружин» мали більшість військових від маршалів до офіцерів. Серед маршалів це були Георгій Жуков, Андрій Єременко, Іван Конєв, Родіон Малиновський, Костянтин Рокосовський. Двоє останніх після війни свої стосунки оформили шлюбними узами.
Маршал Родіон Малиновський із дружиною Р.Курченко, а також діячі УРСР Л.Г.Мельников і Д.С.Коротченко (в центрі) на вокзалі в Києві, 27 жовтня 1948 року.
Малиновський під час війни був вдівцем. З другою дружиною познайомився на фронті влітку 1943 року, при врученні орденів солдатам і сержантам (Раїса була серед нагороджених). Вона настільки сподобалася генералу, що він з’ясував, де дівчина служить і наказав перевести її до себе в штаб. Жінка була молодша за нього на 17 років. Спочатку вона була його ППД. Проте у червня 1945 року вони разом прибули на «переможний» прийом у Кремль. Жоден із присутніх маршалів і генералів не був помічений там зі своєю ППД. 1946 року пара одружилася, у шлюбі прожили 25 років, мали двох дітей.
Загалом у ході війни проблема ППД набула великих розмірів, що засвідчують навіть архівні документи. На початках керівництво намагалося боротися з цим явищем. Пари розлучали, розводячи по різних дивізіях і фронтах. Але так було десь до кінця 1942 року, потім на них «махнули рукою». Лев Копелєв пише у мемуарах, що тоді по військах пройшла чутка, ніби Сталін сказав: «Не розумію, чому карають бойових командирів за те, що вони сплять із жінками. Адже це природно, коли чоловік спить із жінкою. Ось якщо чоловік спить із чоловіком, то це неприродно, і тоді потрібно карати. А так навіщо?»
Зазвичай рядові бійці до ППД ставилися з презирством, складали про них вульгарні анекдоти та непристойні віршики. Провина за це частково лежала на самих «утримувачах» ППД. Адже ці чоловіки, маючи велику владу, створювали коханкам дуже комфортні за фронтовими мірками умови. «Дружини», перебуваючи на військових посадах, часто жили при штабі в тилу і про війну мали туманне уявлення. Отримували військові нагороди без належних підстав – найчастіше медаль «За бойові заслуги», відому в солдатському фольклорі як медаль «За половые услуги».
Військові однієї з частин Південно-Західного фронту під час відпочинку, 1941-1942
У перші повоєнні роки жінок, що повернулися з фронту, радянське суспільство зустрічало з прохолодою. Їх не ділили на «правильних» і «неправильних», ППД чи не ППД, а практично всіх називали «фронтовичка» чи «фронтова». Тоді ці слова, на відміну від сьогодення, викликали не повагу, а радше осуд, містили звинувачення у доступності, аморальності. Тим більше, що чимало їх повернулися з фронту вагітними. Зрозуміло, що більшість «тилових» жінок припускали, що «фронтовичка» могла спати з її чоловіком, а це викликало ревнощі, злість і зневагу.
«Нам навіть говорили: «Чим заслужили свої нагороди, туди їх і вішайте». Тому спочатку не хотіли носити ні ордени, ні медалі. Ось як нас спочатку зустріли», – згадувала Юдиф Голубкова. Ветеранка Ніна Афанасьєва наголошує, що у перші повоєнні роки ставлення до них було поганим: «Від сторонніх можна було почути: «фронтова», «фронтовичка». Років п’ять після війни це тривало. Багато не говорили, що воювали, соромилися».
І що з того, що в середовищі, де певний час перебуває багато молодих людей протилежної статі, важко уникнути сексуальних стосунків, романів і домагань?
Світлини – із ЦДКФФА України ім. Г.С.Пшеничного.
23.02.2014