Вчора був я слідком траґічної сцени. Каритка поготівля стояла коло якогось дому, а з брами виводили якогось чоловіка. Чоловік був блідий як папір, оброслий як медвідь, водив непритомно вибалушеними очима і ревів нелюдським голосом.
— Ще бийте мене, ще! — кричав. — Ні, не бийте, а погладьте, поцілуйте... О! дощ падає... ні, чудово сонце світить... Ух! Як мені зимно... Дайте рукавиці, бо руки відморожу... Ой, не витримаю: одушуся. Горяч така, ой!...
І ще щось викрикував, а все те безладно, раз так, то знову зовсім щось противне. Paз пручався, кусав, дряпав, то знову йшов сам і ще сторожів тягнув за собою.
Жаль було дивитися на нещасного. Але люди людьми, таки збіглися і цікаво приглядались прикрій сцені.
Збоку стояв якийсь старший громадянин і діловито видавав сторожам накази. Видно — лікар — подумав я і підійшов до нього.
— Вибачте, пан доктор?
— Так. Чим можу служити?
— Я з преси і хотів би дещо довідатись про цього нещасливця.
Лікар заклопотано всміхнувся:
— Розумію... але... вибачте, тепер ніяк не можу... Зрештою... — сказав по хвилині, можу щось іншого.
Сягнув до кишені і витягнув звиток паперів.
— Осьтут маєте і причину хороби і розпізнання її.
Я щиро подякував, сховав не розглядаючи звиток до кишені і пішов до дому.
Дома витягнув папери на світло денне, а точніше на світло елєктричне і почав розглядати.
Самі витинки з часописів і то спеціяльно вістки про Карпатську Україну. Телєґрами власні і невласні з Унґвару, Гушту і Мушача, я навіть з Сольви і Вольоча. Ото — думаю — підвів мене лікар, узяв на полову старого воробця!
Але йдім до кінця. Дійшов і під сподом знайшов записку лікаря. Ні таки, видно, справа зовсім серіозна.
І я почав відчитувати витинки з ґазет:
Унґвар. Премієр "уряду" Волошки тероризує в страшний cпосіб населення Подкарпатскої Руси. Його січовики замордували двох учителів, одного святенника і чотирьох селян. Одному перед смертю втяли язик і викололи очі.
Гушт. Січовики тероризують Волошина і тримають його під дозором. Волошин є тільки маріонеткою в їx руках.
Унґвар. На ґен. Прхалю виконано атентат. Виконавець називається Лущак. Його арештували, вивезли до Праги і там розстріляли на смерть.
Прага. Ніякого атентату на ґен. Прхалю не було.
Унґвар. Ґен. Прхаля вернувся до Хусту не тільки як міністр внутрішніх справ, але як фактичний диктатор.
Мункач. Ґен. Прхалю не прийняв Волошин, щойно на другий день і поручив йому вести ресорт комунікації. Меґальоманія ґротескової влади!
Гушт. Ґен. Прхаля здається відложить вибори і евентуально уневажнить листу У.Н.О.
Хуст. Ґен. Прхаля підписав листу У.Н.О.
Вольоч. Населення в своїй переважній більшости збойкотує вибори. Не поможе ніякий терор ґвардії Волошина.
Ще багато більше було витинків, але всіх нема місця ні потреби переповідати. Зпочатку були якісь замітки на марґінесі, зовсім розумні, але де далі, то вони ставали більш незрозумілі, а ще далі таки ділком недоречні. Наприклад: "Волошин їсть каламар", вбо "Ревай застрілив поліціянта з черевика". На останнім витинку був рисунок і підпис під ним. Рисунок: Корова вилізла на дерево і грає на трубі, а підпис: "Моя молодість у цифрах". Вкінці була картка від лікаря: Dementia patologica. Обяви: шал вічної суперечности.
Не знаю чому, але слово "Патольоґіка" було в однім місці розірване.
[Діло]
15.02.1939