Які би не були воєнні лихоліття, а любовні романи між жінками з завойованих теренів і чоловіками-завойовниками ніколи не були рідкістю. Німецько-радянська війна винятком не стала. Та ми досі не маємо наукових розвідок із цієї проблематики. У радянський час вони не вписувалися в офіційну пам'ять про війну, тому були витіснені з наукового дискурсу. Але й сучасні дослідники уникають цього питання чи торкаються його фрагментарно.
Як засвідчують спогади й інтерв’ю людей, що пережили нацистську окупацію України, кохатися з окупантами було непросто. Жінки та дівчата, що мали романи зі солдатами вермахту, мусили обирати між таємними зустрічами та небезпекою звинувачення в колабораціонізмі. Для більшості земляків вони автоматично ставали зрадницями, а відтак підлягали обструкції та зневазі, навіть фізичним атакам – подекуди з летальними наслідками.
Зневажали таких дівчат місцеві юнаки. Про це пише у своєму щоденнику дівчина Ольга з містечка Знам’янка, що на Кіровоградщині. Разом із подругами вона зустрічалася з німецькими військовими. «9 січня 1943 року ми вийшли із дівчатами прогулятися ввечері. В дорозі нас зустріли українські хлопці і щось запитали. Ми не відповіли, вони назвали нас поганим словом «проститутки». Ну, що тут дивуватися мужичйо. Тим більше, що вони дуже злі на дівчат, що ходять із німцями».
Українські дівчата з німецькими військовиками з частин СС на прогулянці в селищі Основа біля Харкова, 1943.
Радянські партизани у ході війни таких розстрілювали, вважаючи ворогами радянської системи. Не останню роль відігравали чоловіча ненависть і ревнощі, бо обирали не їх, а ворогів.
На ґрунті дівочих стосунків із німцями виникали конфлікти з батьками, які не сприймали вибору дочок і боялися осуду людей, особливо у сільській місцевості, де думка оточення важила особливо багато. Красномовно розповів про ставлення батьків до таких романів у спогадах «Босоніж – по війні» доктор біологічних наук Валентин Вишенський. Всю війну він разом із мамою та бабусею проживав у селі Завадівка на Одещині. У цьому поселенні мешкала молода дівчина Оля, яка працювала у їдальні німецького аеродрому. У неї виник роман із німецьким офіцером. Через певний час закохані вирішили офіційно одружитися і, за українським звичаєм, прийшли просити благословення у батьків, але наштовхнулися на нерозуміння.
«Такого удару навіть стійка і досвідчена баба Маша (мати дівчини – В. Г.) не чекала, – пише Вишенський. – Вона заламала руки і в розпачі заголосила:
– Олько, дурепо, що ти робиш? Німці ось-ось драпати почнуть, а ти заміж намислила. І за кого? За німця – нашого клятого ворога і супостата! Людей посоромилась би, якщо нас з батьком у гріш не ставиш… Отямся! Не пущу, не дозволю, прокляну!»
Як бачимо, головний аргумент матері базувався на тому, що наречений – ворог. Остерігалась жінка осуду односельців і наступу червоної армії, що не давало визначеності у майбутньому закоханих.
Варто зауважити, що рідні Ольги належали до тієї частини населення, яка вважала радянську владу «своєю», тому боялися наслідків, які чекали доньок після її повернення. Але була й інша частина, яка не вважала комуністичний лад своїм, а німецьку армію сприймала, як визволителів від більшовиків. Більшість таких людей проживали у приєднаних до СРСР на початку 2-ї Світової війни регіонах. Також сюди входили родини репресованих, розкуркулених тощо. Вони переважно нормально ставилися до зв’язків дочок чи сестер із німцями, а іноді й самі заохочували такі стосунки, сподіваючись на певні преференції чи вищий соціальний статус.
Угорський льотчик з українською дівчиною, селище Основа, 1943.
Незважаючи на всі перепони та негативні наслідки романтичних стосунків із окупантами, жінки та дівчата все ж ішли на такі кроки. Чим вони керувалися у своїх діях? Німецька дослідниця Реґіна Мюльхойзер зауважує, що про мотиви, які спонукали жінок з окупованих територій до романів з військовими, можна досі більше здогадуватися – обережно і часто спекулятивно. Проблема в тому, що лише окремі з них висловлювалися публічно на цю тему. Погоджуючись із фрау Мюльхойзер, хотів би висловити кілька своїх думок із цього приводу.
Як на мене, найпоширенішою причиною таких стосунків було безкорисливе кохання, яке призводило до одруження. У таких випадках жінки та дівчата сприймали своїх обранців не як на військових чи ворогів, а як чоловіків, з яким збиралися будувати родину. Один із таких романів описав у своїй книзі «Воспоминания о растрепанном детстве» киянин Валентин Терно. Зокрема, він пише, що в їхньому будинку жила гарна молода жінка з маленьким хлопчиком, яка мала роман із німецьким капітаном: «Це був високий стрункий красень, років 30, дуже ввічливий, вітався з усіма сусідами російською, – зазначає Терно. – Дітям, яких зустрічав, роздавав карамельки. Більшість людей будинку ставилися до нього із симпатією, вважаючи його й молоду жінку ідеальною парою… Їх пов'язувало щире кохання».
Після одруження такі шлюби чекала переважно сумна доля: осуд з боку співвітчизників, нерозуміння рідних. Під тиском цих чинників такі шлюби часто розпадалися. Значну роль тут грало і повернення на окуповані терени червоної армії. Звичайно, відступаючи, деякі німецькі військові – здебільшого офіцери – намагалися забрати зі собою дружин (або відіслати до Німеччини). Щоправда, батьки не завжди були раді обраницям синів, ставилися до них з підозрою. Та й жінкам важко було знайти себе в новому соціумі. Колишній полонений Юрій Володимиров згадував, що наприкінці війни бачив у Німеччині одну росіянку, що 1942 року вийшла заміж за німецького офіцера, який відвіз її до своїх батьків у Сілезію. З наступом червоної армії жінка евакуювалася вглиб країни і була в розпачі від того, що залишилася сама в чужому краю. Зі слів Володимирова, вона дуже каялася, що вийшла заміж за німця. Дійшло до того, що одного разу кинулася з плачем на шию полоненого з проханням забрати зі собою на Батьківщину після завершення війни.
Українські дівчата з угорськими льотчиками, селище Основа, літо 1943 року.
Стосунки з військовими, які були носіями влади на захоплених територіях, давали жінкам певну самодостатність або й командну позицію щодо решти земляків. Розуміючи це, дехто намагався завести романи з офіцерами окупаційних військ, що забезпечувало певну соціальну захищеність. Тобто голод, холод, бідність чи вивезення на роботу до Райху тепер їм не загрожували. Маючи могутнього покровителя, жінка могла розраховувати на преференції для себе і рідних у скрутний час. Наприклад, закоханий у балерину житомирського театру Галину Яценюк генерал-комісар Магас знімав для неї фешенебельну квартиру в місті. Коли в листопаді 1941 року німці арештували її батька та брата, після звернення Галини до чиновника її рідних через кілька днів відпустили. У Новограді-Волинському посадовець відділу праці з окружного комісаріату скаржився, що військові охороняли своїх українських коханок від вивезення на примусову працю до Німеччини.
Одним із мотивів був потяг до нового й невідомого. Жінки та дівчата в особі солдатів вермахту зустрілися з чоловіками, цілком відмінними від радянських у культурному та естетичному сенсах. Вони зазвичай були акуратно поголені, мали охайний вигляд, від них пахло парфумами. А ще – вміння галантно залицятися, подарунки, компліменти. Для багатьох це був новий бік життя, що притягував саме своєю невідомістю.
Олександр Довженко, аналізуючи причини романів українських жінок із німцями, у своєму щоденнику писав: «Вони уважні кавалери, і так небагато треба, щоб купити жіноче серце, що виросло серед грубості і байдужості до своєї жіночої статі… Це наша дорога розплата за нікчемне погане виховання молоді, за хамську образу виховання дівчини, за нехтування жіночої природи, за неповагу до її, за грубість, за позбавлення смаку мод, елегантності…».
Жінки, що втратили своїх чоловіків та засоби для існування, на окупованих територіях опинялися перед необхідністю порятунку себе та рідних від злиднів. Все це так тиснуло психологічно, що іноді просто хотілося людського спілкування з чоловіком, розуміння, захисту, турботи.
Молода підпільниця з Білорусі Галина згадувала, що часто через специфіку своєї діяльності зустрічалася з молодими німецькими солдатами на різних вечірках, де відволікалася від буднів війни, розважаючись і танцюючи з ними: «Тут була можливість посміятися, трохи відпочивати. Це було просто людське». Власне оцього «чисто людського» – кохати та бути коханою, відчувати себе у безпеці і не вистачало окремим жінкам у той час. Тому, коли поряд з’являвся чоловік, який умів слухати, і жінка могла просто «вилити йому свою душу», або отримати від нього безкорисну допомогу, вони досить часто зближалися та закохувалися.
Це лише деякі мотиви, якими могли керуватися жінки у своїх стосунках із німецькими військовими. Більше для теоретичних роздумів з цього питання могли би дати спогади самих жінок, але їх досі практично немає. Не кожна жінка хотіла ворушити цю неприємну сторінку свого життя, соромлячись і боячись осуду.
Світлини з фондів Центрального державного архіву вищих органів влади й управління (ЦДАВО) України.
15.02.2014