Анастасія Кривенко, кандидатка історичних наук, наукова співробітниця відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України
В романтичній атмосфері дня закоханих, що прийшов до нас із Західної Європи, задумуюся над значенням взаємного кохання у традиційній свідомості українців. Народна лірика, покладена в основу творів українських класиків, часто зображає страждання від нерозділених почуттів чи приреченого кохання. Нічого дивного, адже колись взаємність у романтичних стосунках, з яких виникала сім’я, була радше винятком з правила. Попри це давні та сучасні етнографічні записи засвідчують серед українців не лише прагнення віднайти кохання, а й віру в те, що його можна зберегти впродовж життя і навіть після смерті.
Доказом цього служать – як не дивно – похоронні обряди та звичаї, а також записані з уст старожилів демонологічні бувальщини. Ось деякі з них:
Мавки, нявки, лоскотухи
У традиційній міфологічній свідомості українців кожна людина повинна пройти три найважливіші віхи в житті – народження, одруження і смерть. Якщо порушити хронологію цих етапів, тобто, якщо людина помирала до свого народження чи одруження, її душа не могла знайти посмертного спокою і шкодила живим у подобі потерчати, мавки, нявки, русалки, лоскотухи та інших демонічних істот. Попри загальновідоме переконання, що русалка – це дівчина, в народних уявленнях нею міг стати й хлопець, якого поліщуки називали русалім, русал чи росал.
Померлі до одруження особи й після смерті шукають собі пару – переслідують молодих хлопців або дівчат, залоскочують до смерті, топлять у водоймах, заводять в нетрі. Не дивно, що героїня роману Миколи Коцюбинського "Тіні забутих предків" Марічка, ставши нявкою, завела коханого Івана в урвище.
В XІX столітті гуцули остерігалися ще й лісної. Ця демонічна істота являлася хлопцю в еротичних снах, перетворившись на його коханку. Так тривало вісім днів, а на дев'ятий вона заманювала хлопця в хащі, звідки він не повертався.
Щоб душа померлої особи не блукала між світами в пошуках пари, її ховали у шлюбному вбранні, в труну клали весільний вінок з барвінку. Серед присутніх обирали когось з молоді, хто виконував роль нареченого чи нареченої, а після поховання частували всіх весільним короваєм. Не випадково в українських уявлення русалка одягнена в білу сукню та з вінком на голові. Образ водяної німфи з риб'ячим хвостом прийшов до нас із західноєвропейської літератури.
Ховаючи молодь, й досі повсюдно в Україні застосовують елементи весільного ритуалу, щоправда вінок замінила фата. Основним похоронним атрибутом є обручка (воскова чи металева) – її одягають на палець покійника або кладуть поряд з тілом.
Вірять, якщо в труну забули покласти якийсь весільний елемент (сукню, взуття, обручку і ін.), покійник явиться уві сні до когось з родичів з проханням передати йому забуту річ. Для цього достатньо покласти її в труну до того, хто помре в селі наступним, або ж до того, на кого вкаже сам померлий. Так, жителька Іваничівського району Волинської області на прохання своєї доньки-небіжчиці поклала шлюбні мешти в труну до хлопця, якого хоронили в сусідньому селі. Через сорок днів донька знову явилася уві сні, подякувала за взуття і сповістила, що покійний є її судженим, і вони побралися: «Дякую, мамо, за туфлі. Я взула і ми з ним щасливі».
Подібний сюжет зафіксовано на Вінничині, де мати покійниці у вказаний час вийшла на дорогу і, дочекавшись катафалка з тілом загиблого солдата, передала весільний вельон для своєї доньки.
Коханці із потойбіччя
Вірили, що неймовірна туга за передчасно померлим чоловіком чи дружиною могла прикликати небіжчика з того світу. Він нібито являвся до живої особи ночами, розмовляв та вступав з нею в інтимні стосунки. Жінка могла завагітніти від померлого чоловіка, але дитина народжувалася надто ненажерливою, хворобливою та швидко помирала. В інших оповідках замість появи дитини з жінки виливалася смола. Часто старожили вважають, що приходить не покійник, а чорт в його подобі. Від посмертних з'яв людина втрачала свою життєву енергію і впродовж року вмирала.
В етнографічній літературі демони, які приходять до людини в образі загиблих коханих, часто називаються "перелесниками", однак зараз така дефініція трапляться вкрай рідко. Попри це в пам'яті старожилів добре збереглися давні способи відганяти демона, імітуючи інцест й алогічні дії. Наприклад, жінка вдягала весільну сукню і білила припічок, а покійному чоловіку пояснювала, що вона бере шлюб з рідним братом. Покійник дивувався: «Чи це можливо, щоб брат з сестрою женилися?». А жінка у відповідь його запитувала: «А чи можливо, щоб померлий приходив до живої?». Почувши таку відповідь, покійник зникав і більше не появлявся.
Існували й інші способи не впустити покійного гостя – обсипали домівку та могилу освяченим маком (самосієм), сіллю, під поріг клали ніж чи сокиру та навіть запрошували священника освятити оселю. Як свідчать джерела, навіть усвідомлюючи всю небезпеку для себе, люди часто не хотіли відганяти мерця і втратити кохання вдруге.
І сама смерть не розлучить
Демонологічні матеріали свідчать, що в українських селах траплялися пари, які кохали одне одного все життя та навіть довше – після смерті.
80-річна бабуся на Рівненщині з теплотою розповідала про свого чоловіка, який все спільне життя дбав про неї, а перед смертю пообіцяв турбуватися й далі. За життя він щоранку будив її стукотом у вікно перед тим, як піти на роботу. За словами старенької, впродовж десяти років по смерті чоловіка вона прокидається від такого ж стукоту і знає, що це він сповіщає про прихід нового дня та про свою присутність.
Похоронні традиції та повір'я про прихід небіжчиків свідчать, що в українській свідомості щире взаємне кохання – це виняткова цінність, запорука щасливої сім'ї, непереборна і невмируща сила, яка здатна долати не лише життєві труднощі, а й навіть смерть.
14.02.2020