Свого часу жити не було мистецтвом, просто питанням виживання. Це було до приходу – на багатому Заході – епохи вибору. Нині ми осліплені безпрецедентним діапазоном можливостей в майже кожній сфері нашого життя, з усіх боків нас бомбардують посланнями про те, як ми повинні витрачати наш час, що купувати, одягати, їсти, як виглядати. Більше того, завдяки досягненням медицини, ми можемо очікувати, що житимемо набагато довше, ніж будь-яке покоління до нас, так що у нас залишиться як ніколи багато часу на те, щоб задуматись над цим дивовижним діапазоном вибору. Як пише у своєму бадьорому посібнику для життєвої навігації у сучасних умовах Роман Кржнаріч [Roman Kržnarič]: "Як оволодівати мистецтвом життя стало важким завданням нашого часу".
У своїй привабливо провокаційній книзі Кржнаріч стверджує, що сучасна культура готує нас не тільки думати, але і бачити, відчувати і бажати, і що якщо ми хочемо жити справжнім і вдоволеним життям, то ми повинні свідомо прагнути себе "депрограмувати". У серії есе він, опираючись на твори великих мислителів від стародавніх греків до Ганді – "як ми повинні жити?", розглядає такі теми, як любов, сім'я і емпатія; робота, час і гроші. Що відрізняє цю книгу від інших посібників поможи-собі-сам – це те, що підхід Кржнаріча коріниться в історичній оцінці того, як виникла наша сучасна плутанина, і що ми могли би зробити, щоби дати собі з цим раду.
Візьмемо нашу одержимість часом. Поступово, з того часу, як у ХІІІ столітті було винайдено механічний годинник, ми стали його заручниками. Мізерна годинна перерва на обід була німецькою інновацією ХІV століття; до 1800-х років, кишенькові годинники стали настільки доступними, що робітники могли носити їх з собою, прикутими на ланцюжку до їх одягу – хоча, як іронічно відзначає Кржнаріч, ще "неясно хто був прикутий до кого." Наручні годинники з'явились в 1880 році. ("Нарешті прибули добровільні наручники"). Промислова революція привела нас до цілодобової праці; восьмигодинний робочий день, гуманна інновація, тим не менше допомогла ще більше заорганізувати наше життя.
Наше сучасне благоговіння перед годинником нерозривно пов’язане з поняттям ринкової ефективності і зростанням культури споживання. В ХХІ столітті ми приєднуємося до моделі економічної людини, яка розглядає закупи як форму дозвілля, і завдяки рекламній індустрії, що постійно продукує нові види бажання, привчена купувати речі, про які ніколи не знала, що їх потребує. Оскільки ми купуємо всі наші товари готовими, ми втратили основні навички ремесла. З появою соціальних медіа та сайтів он-лайн знайомств навіть наші відносини і способи вибору наших партнерів – в міру того, як ми накопичуємо фоловерів і співставляємо потенційних супругів зі списком бажаних рис – стали суб’єктом ринкових сил. Як це подав Вуді Ален у "Чоловіки і дружини," в описі, здавалось би, вирваним з останніх сторінок New York Review of Books: "Спенсер шукав жінку, яку цікавить гольф, неорганічна хімія, секс на природі і музика Баха."
Кржнаріч стверджує, що усвідомлення історичної випадковості нашого ставлення до культури допоможе нам його змінити. Його герої - це оригінали, що кинули виклик зручним припущенням свого часу, такі як Галілей і Толстой, але також піонер вікторіанського мистецтва і ремесел Вільям Моріс, Генрі Девід Торо та Мацуо Басьо з ХVII століття, японського мандрівника і майстра хайку. Уроки, які Кржнаріч виносить із їхніх життів, можна підсумувати досить просто. Припини дивитись на годинник, пропусти поїздку в торговий центр, вийди з інтернету і знайди час, щоби: неспішно готувати їжу, поговорити з сусідами, скласти самому свої книжкові полиці, сходити в похід. Ви отримаєте додаткові бали, якщо зможете розбити цей намет як альтернативу вашій звиклій для вас відпустці десь на Карибах.
Також автор закликає нас знаходити покликання, а не покірно ставати корпоративними істотами. Він нагадує нам кар'єру Вінсента ван Ґоґа, що починав арт-торговцем, викладав у школі, продавав книжки, а потім готувався стати місіонером – перш ніж остаточно присвятити себе живопису, "що він робив з абсолютною інтенсивністю, серед приступів психічного захворювання аж до своєї смерті в 1890 році, у 37-річному віці". (Обережно, читачу: можливо, Ван Ґоґ не є найкращим прикладом добре збалансованих роботи та життя.)
Все це не є чимось новим. Заклики жити теперішнім є частиною буддійської традиції чування; на Заході ми називаємо це ритуалом. Але Кржнаріч пише з пристрастю і ясністю, навіть якщо труднощі, на які він звертає увагу, є важчими, ніж він часами припускає. Автор справедливо обурений ґендерним поділом праці – наприклад, в сучасному домогосподарстві, в якому основний тягар домашньої роботи, в тому числі виховання дітей, все ще лягає на плечі жінок. Як контрприклад Кржнаріч посилається на той факт, що в доіндустріальних громадах чоловіки часто включались у вирішення таких хатніх завдань, як виготовлення взуття, збір дров та догляд за своїми хворими дітьми.
Яким би це не було захопливим, але коріння проблеми дитячого виховання в капіталістичному суспільстві є комплексними, і, на жаль, розв'язати її, розмірковуючи про домовитих чоловіків середньовіччя, не вийде. Час від часу невпинна увага доктрини самодопомоги Кржнаріча до проблем країн першого світу може дратувати – хоча би тільки тому, що західна дилема великої кількості варіантів способу життя не є, відверто кажучи, питанням життя чи смерті. Коли ми відчуваємо себе загнаними в пастку монотонної праці, він пропонує нам, що "ми можемо керуватися і надихатися, важко замислюючись про те, як насправді має виглядати сенсовна робота, що змушує нас відчувати повноту життя і забезпечує нас чимось більшим, ніж дрібні задоволення від багатства та статусу." Безсумнівно це велика порада для всіх затруднених в Morgan Stanley, але спробуйте розповісти це працівнику потогінної майстерні у Дацці.
Автор – Елізабет Лоурі є автором “The Bellini Madonna.”
Elizabeth Lowry
Every Year Is Getting Shorter
Wall Street Journal Europe, 6.02.2014
Зреферував Михайло Мишкало